Газета по-надвірнянськи
 

Чи незалежною є наша незалежність?

12 липня 2013, 16:01 | Рубрика: Політика Версія для друку Версія для друку 239 переглядів

Декларація про державний суверенітет України – один із перших документів про проголошення державного суверенітету. Прийнята вона Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року.  Цей документ став консолідуючою основою для діяльності дуже різних політичних сил – від так званих «суверен-комуністів» до радикальних незалежників-антикомуністів. Декларацію приймали у роки розпаду СРСР.

Міжнаціональна напруга в азіатських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. У преамбулі Декларації проголошено «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Це створило підґрунтя спершу для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства, а потім – через рік із невеликим – 24 серпня 1991-го – і для легітимного проголошення незалежності Української держави. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У Декларації йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль за виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини.

Мабуть, сьогодні українським політикам варто згадати, що їх можуть об’єднувати не лише бізнесові чи кланові інтереси. Варто віддати належне тим, котрі у той час пішли на неабиякий ризик, утверджуючи засади суверенітету тоді ще УРСР. Адже невідомо було, як розгорнуться події. І, нарешті, таке відзначення чергової річниці Декларації – добра нагода замислитися щодо того, чи за ці 23 роки вдалося реалізувати поставлені Декларацією цілі, чи вони залишаються і нині не досягнутими, ба більше – ще більш далекими, ніж раніше.

У Декларації зазначений курс на демократичну систему правління. Однак, як засвідчує практика, громадянське суспільство у нашій державі як не мало, так і не має жодної можливості впливати на процес ухвалення законів, рішень у парламенті. Якби це все відбувалося, то це був би крок до побудови справді демократичної системи правління. У нинішньому протистоянні двох стратегій політичного розвитку України, одну з яких захищає парламентська більшість, а другу – меншість, недостатньо видно інтересів самого суспільства, тобто знову при цьому майже ігнорують громадську думку. Що стосується Верховної Ради, як інституту політичного представництва, то тут залишається ще широке поле для практичної  діяльності і взаємоврахування позицій парламенту і громадянського суспільства. Зрештою, державний суверенітет передбачає повну і беззаперечну незалежність України. На жаль, навіть побіжний аналіз певних реальних фактів і ситуацій засвідчує, що перед нашою державою нерідко постають серйозні виклики, які загрожують незалежності, передусім, економічній, політичній, суспільній. Наша країна стане тоді у ряді держав, де панує  справжня демократія, коли упевнено почуватиме себе в європейському співтоваристві. Для цього є прекрасна нагода на цьогорічному Вільнюському саміті щодо асоціації в Європейський Союз.

Богдан КОЦЬКО,

студент 2-го курсу Інституту

історії, політології та

міжнародних відносин

Прикарпатського національного

 університету ім. В. Стефаника.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!