Газета по-надвірнянськи
 

Із глибини віків до сьогодення

26 липня 2013, 18:11 | Рубрика: Тема дня Версія для друку Версія для друку 595 переглядів

Вже 1025 років світло Христової віри сяє над Україною

Історія прийняття християнства

Християнство – одна із найпоширеніших релігій світу, яка охоплює три головні напрями – православ’я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство у І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос – Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

На українських землях християнство утверджувалося протягом багатьох століть. Це тривалий процес, який зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Прийняття християнства, як офіційної релігії, наприкінці першого тисячоліття принесло Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучилася до кола цивілізованих держав. Необхідність християнізації усвідомила передовсім правляча еліта – представники князівської влади, які прагнули прийняти і нову віру, і нову, ефективнішу політичну ідеологію та забезпечити Русі рівноправне становище в колі християнських держав. Особливо важливими були відносини з могутнім сусідом – Візантійською імперією.

 Першою відомою спробою офіційної християнізації вважають «Аскольдове хрещення»: у 860 р. Аскольд, перший з київських князів, прийняв нову віру. У 955 р. відбулося хрещення Київської княгині Ольги. Тоді ж з’явилися перші християнські храми у Києві. Із 988 р., за князя Володимира, почався найпотужніший етап державної християнізації («хрещення») Русі. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно закріплене  державною владою у 988- 991 рр., але населення ще довго наверталося до нової віри.

Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину фео­дальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки – королевами Угорщини, Норвегії та Франції.

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церкви в 1054 р. на православну та католицьку руські священнослужителі залишилися у підпорядкуванні Візантійської церкви. Резиденцією Київського митрополита став Київ, де збудували храм Святої Софії. На межі X-XI ст. заснували єпархії (єпископські кафедри), як правило, у межах удільних князівств з центрами у Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр’єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. Із XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква отримувала десяту частину від доходів.

Підпорядкування церкви Константинополю певною мірою сковувало політичну владу у Київській Русі. Саме у намаганні створити непідвладну від Константинополя церкву Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті – у 1072 р. Ще одна спроба незалежності Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича у 1147 p., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію виявилися невдалими. А згодом на тривалий час проблему створення помісної церкви заступили інші проблеми, пов’язані із захопленням українських земель сусідніми державами. Ще однією зі спроб відійти від впливу Московської Церкви стало підписання у 1596 р. із Римською Церквою Берестейської Унії, згідно з якою Українській Церкві надали автокефальне управління.

Після відновлення у 1620 р. Ієрархії православна Церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У Народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона стала однією із найвпливовіших сил.

Після укладення у 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішення таких питань поза волею Константинопольського патріарха. Однак, у 1685 р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні. До 1990-го православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

За радянських часів боротьба з релігією стала державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних – греко-католиків, православних, представників інших релігій – розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідували, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як от Українську автокефальну православну церкву на початку 1930-х років; Українську греко-католицьку церкву 1946-го у Галичині та 1949-го на Закарпатті). Від Римо-католицької Церкви і протестантських конфесій залишилась лише жменька спільнот, які підлягали суворому контролю. Навіть діяльність Російської православної церкви сильно обмежили.

Криза радянської влади у 1980-х рр. зупинила придушення Церков. У 1989 р. вийшла із підпілля заборонена режимом УГКЦ, створені громади Української автокефальної православної церкви, у 1992 р. утворена на об’єднавчому соборі УПЦ Київського патріархату.   Із проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою незалежності України релігійне життя у нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів.

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі ІІ і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Більше 97 відсотків зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими.

До категорії «традиційних» (за неофіційною термінологією) Церков в Україні належать: УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька та Римо-католицька церкви, вірменські громади та ін.

Широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об’єднують такі релігійні громади: євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники), свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, реформатські церкви, лютерани.

Зараз українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. Порівнюючи політичні тенденції Київської Русі другої половини Х ст. і теперішні часи, можна провести певні паралелі щодо вибору політичного вектору руху держави і народу до співпраці з більш цивілізованим світом. Хотілося щоб, як і київські князі, так і теперішні керівники держави зробили правильний вибір.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!