Газета по-надвірнянськи
 

Від 1 грудня 1991 р. До Євромайдану: втрачені можливості і нові перспективи

27 грудня 2013, 15:29 | Рубрика: Громадськість Версія для друку Версія для друку 231 переглядів

Починаючи від 1990 року, бульшість ВР (група «239») приймає закони, що дозволяють комуністам та їхнім союзникам мати в Україні право привласнювати підприємства, відбирати власність у підприємців (рейдерські захоплення), засуджувати невинних, щороку зменшувати чисельність українців на кілька сотень тисяч (ця традиція започаткована «батьком всіх народів» Й. Сталіним ще від початку 30-х років і «героїчним» маршалом Г. Жуковим у час другої світової війни), здійснювати гуманітарну окупацію України в інтересах сусідньої держави. Ця тенденція закріплювалася всіми наступними складами ВР. Комуністи, партії-клони і їхні уряди перебувають при владі впродовж всіх років незалежності. На додаток до нищення економіки ця влада жорстко і послідовно проводить політику фальсифікації нашої історії, русифікації всього інформаційного простору, нищення української мови – сьогодні вони роблять це ще більш відверто, ніж в часи дії валуєвського циркуляру і емського указу та за часів СССР. Можна би продовжувати невтішний опис нашої реальності. Але це може зробити кожен громадянин України незалежно від національності та місця проживання. 10% населення узурпували для себе право на процвітання за рахунок вимирання більшості народу. За таких реалій питання, куди рухається Україна, починаючи від 1990 року, є тривіальним.

Тоді запитаймо себе, чи могли ми змінити цю тенденцію?

Відповідь також очевидна: «Так, могли». Для цього були два історичні моменти.

Перший момент тривав з 1989 по 1991 рік. Тоді завдяки наявності яскравого лідера нації В’ячеслава Чорновола народ повірив у можливість здобуття справжньої Незалежності та європейської перспективи України. Зусиллями В. Чорновола було сформовано низові структури Руху по всій Україні. Досягнуто цього було завдяки енергійній праці самого В. Чорновола і тих діячів Руху, які усвідомили історичну можливість здобути Незалежність України мирним шляхом в умовах агонії імперської держави – жандарма всіх народів. Хоча В. Чорновіл в ті доленосні роки не був формальним керівником Народного Руху України, але вплив його на розвиток подій був визначальним. Не було такої області на Сході чи Півдні, де В. Чорновіл не посіяв зерно віри народу в можливість успішно завершити в той час багатовікові змагання за українську державу. Крім продуктивної праці В. Чорноволові і Рухові доводилося долати сильний опір «політиків», які не вірили в незалежність (чи не бажали її) і бачили якусь перспективу в переговорах і співпраці з комуністами. Долаючи цю та інші перешкоди, більша частина Руху разом з В. Чорноволом переконали народ підтвердити на референдумі 1 грудня 1991 року своє бажання жити в незалежній, соборній, демократичній, європейській державі. І народ тоді зробив свій вибір За Незалежність проголосували біля 92% виборців при явці 86%. Такого результату (або хоча близького до нього) не могла добитися ні одна пострадянська республіка. Та й у світовій політиці подібний результат важко пригадати. Логічним завершенням цього мали бути вибори до всіх органів влади – від села до парламенту Незалежної України. І тут сталося щось неймовірне -опоненти В. Чорновола розгорнули шалену кампанію проти нього в питанні негайного проведення виборів. Аргументи їхні були безпідставні та нікчемні. Тим не менше вони повели справу так, що народ задовільнився успіхом самого референдуму і хвиля всенародного піднесення погасла. Через це при владі залишилася компартія, підсилена новообраним Президентом комуністом Л. Кравчуком. Тут необхідно зауважити, що останній міг підтримати В.Чорновола і Рух в питанні негайного проведення виборів вже в першому кварталі 1992 року. Однак він залишився зі своїм оточенням і показав свою неспроможність стати Президентом по справжньому незалежної держави. Вже пізніше, коли момент був повністю втрачений, Л. Кравчук заявляв, що він готовий опертися на Рух. По суті це означало, що в умовах повсюдного збереження при владі комуністів вся відповідальність за антиукраїнську, антинародну політику всієї системи влади ляже на Рух. Тобто Рух мав би знищити сам народ. Маючи свого президента, комуністи отримали абсолютну владу. Вони продовжили приймати руйнівні для економіки закони. Наслідком цього стала «приватизація» ними і російськими «капіталістами» найкращих підприємств, тотальне скорочення зайнятості, зниження поступлень до бюджету і зростаюча надзвичайна соціальна напруга в суспільстві. Комуністи тоді розмножилися на ряд партій, котрі сьогодні подаються самими комуністами як партії «крупного капітана». В процесі всіх наступних виборів представники цих партій разом з комуністами покладали відповідальність за це на Рух і незалежність. Так було знівельовано і втрачено перший історичний шанс України і українців.

Після тріумфального референдуму 1991 року ми отримали другий історичний шанс змінити ситуацію. Сталося це в 2004-2005 роках. Відверті фальсифікації на виборах Президента України, а також продовження захоплення найкращих підприємств (рейдерство), законодавча тиранія по відношенню до малих і середніх підприємств, побори по відношенню до них численних контролюючих служб вивели на майдани Києва і міст України мільйони людей. Почалася Помаранчева революція. Повноводні людські ріки наповнювали столичний майдан. По волі народу в повторному другому турі заслужену перемогу отримав кандидат від опозиції. Весь світ аплодував подвигові українського народу. Але виявилося, що і цього разу ми не вгадали – помилилися з кандидатом, повірили йому. А він, як капітан в час шторму, покинув українців і пересів на корабель власного возвеличення і співпраці зі своїми вчорашніми противниками. Тому до влади повернулися ті, кого народ усунув в час Помаранчевої революції. Здавалося, що українці зневіряться і не встануть з колін принаймні кілька десятків років.

Але Господь дав нам ще один шанс. З`ясувалося, що використання владою гидких методів керування часів комуністичного минулого, помножених на брехню і фальсифікації, ще потужніший наступ на все українське не сприймаються народом і чаша терпіння вже переповнена. Останньою каплею стало лицемірство влади і її ватажка в питанні здобуття Україною статусу асоційованого члена Євросоюзу. Напередодні саміту у Вільнюсі здавалося, що влада і народ зійшлися на спільній меті, до якої залишився всього один крок -підписати угоду. Весь український народ, а особливо молодь, зібралися на київських майданах задля підтримки влади. Та виявилося, що діалог влади з Європою був всього торгом для можливого власного збагачення. А щирим для неї є підкилимні таємні домовленості з їхнім російським «братом». Спротив європейського майдану викликав у влади приступ люті, що завершився жорстоким побиттям в ніч з 29 на 30 листопада. Замість переляку і смирення енергія майдану вибухнула з новою силою. Протести охопили частину східних областей. В Києві було розгорнуто нові наметові містечка в Печерському районі, що дозволяло блокувати роботу більшості урядових установ. В центрі столиці проходила акція лежачого блокування генеральної прокуратури. Учасники євромайдану рухалися «невеликими» колонами по 30-50 тисяч до місць нових можливих пікетувань Демонтовано погруддя тирана Леніна. Цей факт є досить показовим в плані порушення політичної непохитності партії, що ціле століття подавала себе як «розум, честь і совість епохи». Вже давно увесь цивілізований світ прагне, щоб ця «епоха» знущання над кожною людиною і цілими народами нарешті скінчилася. Українцям, особливо молодим, треба пам’ятати, що ця система в період «військового комунізму» (1917-1970 роки) знищила своїх громадян більше, ніж втратила в другій світовій війні. В багатьох містах України відбувалися мітинги солідарності з київським майданом з вимогою відставки місцевої виконавчої влади і розпуску організацій партії регіонів, що виконували роль «смотрящіх» і займалися різними махінаціями в час виборів – від формування виборчих комісій до спотворення результатів голосування. Прикладом тут є ситуація в п’яти округах по виборах до Верховної ради. Зароджується тенденція іншого ставлення європейських політиків як ДО подій, так і до самої України. Події як на київських, так і майданах по всій Україні, з повним правом можна назвати революцією. Проблемою для українців і України є її успішне завершення та позитивні суттєві зміни в суспільстві.

Логічним подальшим розвитком подій повинні бути систематичні протестні акції по всій країні з безперервним тиском на владу в частині прийняття законів, сприятливих для швидкого розвитку малого і середнього приватного бізнесу. Інший блок законів має привести до лібералізації системи правоохоронних органів і недопущення їхнього використання як репресивних по відношенню до всього народу. Сьогодні ці органи виконують функцію відстоювання і забезпечення інтересів правлячої верхівки. Подібні блоки законів повинні бути прийняті у всіх сферах суспільної життєдіяльності. Тоді виникають питання, як цього досягнути? Перш за все, для формування проектів цих законів створити позапарламентську законотворчу асамблею числа патріотичних і кваліфікованих українських політиків та фахівців. Підготовлені проекти законів мають передаватися опозиції для приинятгя і’х у Верховній раді. Багато актуальних законопроектів готові вже зараз, але вони мали б отримати експертну оцінку на відповідність європейським нормам. У випадку небажання приймати ці закони повинні відбуватися всенародні акції громадянського спротиву аж до прийняття цих законів. Це означає, що революція на майдані матиме своє постійне продовження на місцях з можливим переміщенням до столиці.

Повністю технологію цього процесу подати в невеликій статті не видається можливим. Але в Україні наявна потужна еліта, тобто фахівці з питань виборчого, економічного, судового, гуманітарного законодавств. Тому потрібно створити згадану вище законодавчу асамблею на всеукраїнському громадянському форумі, де визначитися зі всіми технологічними моментами цього процесу. Підставою для участі в цьому форумі мала би бути не партійна приналежність, а висока фаховість і патріотична державницька позиція. Влада мала би не лише не шкодити, але й сприяти цим процесам, бо в іншому випадку революція відновиться і форми її будуть вже зовсім неприємні для влади. Народ через революцію на майданах заявив, що його не влаштовує теперішній стан речей. Тому владі варто відійтй від практики використання сформованого нею законодавчого поля виключно в своїх інтересах і на шкоду народові та державі і їхній перспективі та перейти до постійного діалогу із суспільством. Азіатсько-імперсько-мафіозна форма правління народ не влаштовує.

Скептики скажуть, що це якась фантастика. Однак поверну їх у часи 1991-1992 років, коли в Україні були наявні більшість європейських законопроектів зі всіх сфер життєдіяльності Української Незалежної Соборної Європейської Держави. У випадку проведення виборів до органів влади всіх рівнів після референдуму 1 грудня цей механізм негайно починав працювати. Тоді країна ще не мала проблем, подібних до нинішніх.

Запропонований шлях розвитку держави у випадку його реалізації означатиме подальший розвиток громадянського суспільства, започаткований на майданах Києва і на місцях. Це означатиме швидке приєднання до Європейського союзу.

 У відстанні 200 років до нас звертається Тарас Шевченко: «Любіть Україну свою! Любіть її во время люте! В лихую, тяжкую минуту за неї Господа моліть!». Україна потребує молитви кожного. Молитва об`єднає весь український народ.

Богдан Березицький,

голова Надвірнянської міської організації Народного Руху України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!