Дев`яноста Стрітенська пора Михайла Юрчишина

Завтра – Стрітення Господнє – свято, одне із наулюбленіших у народі. А для надвірнянця Михайла Олексійовича Юрчишина цей день завжди осяяний подвійною радістю, бо саме 15 лютого далекого 1924-го Господь обдарував його ласкою появи на світ і відкрив йому земний шлях. Символічно, що 15 лютого Весна зустрічається із Зимою. То ж народжені цього дня мають у собі щось від них обох. Напевно, від Весни у Михайла Олексійовича – ніжний погляд душі, лагідна усмішка, серце сповнене духовної краси та іскристого гумору. Є в ньому і по-зимовому холодна нетерпимість до зла, неправди, до недругів рідної землі та завжди займав активну позицію в житті.

Тернистими повстанськими, каторжними сибірськими, недавніми громадсько-політичними шляхами ювіляра ми уявно пройшли разом із сім`єю Михайла Юрчишина напередодні його 90-річчя.

Михайло Олексійович – відома і шанована людина на теренах Надвірнянщини, хоч і народився не тут, а в невеличкому селі Темирівцях Галицького району. Щемлива любов огортає його серце при згадці про родинне гніздечко на окраїні села, мандрівки до лісу, дитинство у часи панування Польщі. Власне, тоді й з`явилися в його душі перші паростки спротиву проти окупантів.  На зміну польським прийшли не кращі московські, потім німецькі і знову московські загарбники. А він, його рідні, ровесники, друзі прагнули волі, незалежності від усіх, хотіли самостійно господарювати на своїй землі. І всі розуміли, що свободу легко не здобути. Тому юнаки готували зброю і самі готувалися до визвольної боротьби. Серед них були і Юрчишини – мужні борці за незалежність України.

У 1938-му Михайло із двоюрідним братом Олексою вступили до української гімназії у Станіславові й провчилися три роки. Закінчити навчання перешкодила війна. Михайло перевівся на третій курс торговельної школи, але торгівля не припала до душі. Зрештою, поступив на підготовче відділення Станіславського медінституту.

Мешкав на квартирі, де вперше зіткнувся із червонопогонними офіцерами, котрі хоч і нічого забороненого не знайшли, але заарештували і намагалися зробити «ворогом народу». Терпів знущання, але провини не визнав. Так і випустили.

Про інститут уже не йшлося. Порадився із братом Олексою і вирішив піти у пов­станське підпілля, вважаючи за честь очистити рідну землю від окупантів. Разом із однодумцями подалися у Карпати, де, як співається у пісні, ліс став батьком, а нічка – матір`ю. Донині пам`ятає бій сотні «Шума» із енкаведистами поблизу села Сокіл, який тривав кілька годин. У мужньому двобої здобули немало зброї і без особливих втрат повернулися в гори.

Командування сотні відправило молодого вояка УПА на пропагандивні курси до Галицького району, де пройшов військову муштру, вивчив історію українського війська, теоретичні основи ОУН. Після курсів отримав дозвіл повернутися у Темирівці. Але тут Михайла схопили енкаведисти, арештували й етапом доставили до Галича, потім до Станіслава. Після численних допитів і катувань засудили на 10 років ув`язнення. До Воркути відправили «товарняком». Один Господь допоміг вижити.

Далі – не менш важка і каторжна праця на шахті «Комсомольська» по 10-12 годин, нічліг у брудних і холодних бараках, за непослуг – карцер. Трохи легше стало, коли оголосили страйк на підтримку Норильського повстання в`язнів. Після генеральської комісії з Москви трохи побільшало свободи, покращили харчування.

Відбувши 9-річну каторгу, Михайло отримав звільнення, але в Україну не відпустили. Тому поїхав до батьків, котрі відбували покарання в Архангельській області. Допомагав сестрі Ганні, котра вийшла заміж за такого ж каторжника. Пішов на роботу в лісопункт. На курсах здобув професію кранівника, тож вантажив ліс на платформи. Важко працював навіть без вихідних. Але щасливий був від того, що нарешті знайшов рідних.

А як зустрів свою суджену? «Нас об`єднала українська національна ідея», – згадує дружина ювіляра Олена Іванівна, родом зі Снятинщини. Вона приїжджала до своєї родини, яку також виселили в Архангельську область. Восьмирічній Оленці вдалося переховатися у батькової сестри й уникнути насильницького виселення. І гадки тоді не мала, що зустріне свою долю аж в Архангельській області.

Після смерті Сталіна, коли настала «відлига», Михайло приїхав в Івано-Франківськ, де Оленка навчалася в медучилищі. Тоді й поєднали долі без весілля і без батьків, але з вірою в Бога та в Україну.

У Надвірній тоді розпочалось будівництво заводу. Набута в Норильську спеціальність кранівника пригодилася. Влаштувався на роботу в будівельне управління. Житло спочатку винаймали, згодом отримали квартиру на вулиці Руднєва, в якій прожили 37 років.Михайло Олексійович завжди трудився на совість, за що й користувався авторитетом. А ще його люблять за веселу вдачу, за вроджене почуття гумору. Завжди залишався відданим своїй державі, своєму народові, брав активну участь у громадському житті. Нагороджений численними грамотами за вагомий вклад у розбудову Української держави, активну громадянську позицію. Із нагоди 60-річчя створення УПА отримав Почесний знак від керівництва ОДА та обласної ради.

Михайло Юрчишин – член районного Братства вояків УПА, учасник гурту «Заграва», дуже шанує і з любов`ю виконує стрілецькі і повстанські пісні. Свято береже пам`ять про бойових побратимів, родину. Разом із сім`єю взяв участь у відкритті меморіальної дошки двоюрідному братові Олексі Юрчишину («Хмелю») – надрайонному провідникові Служби Безпеки УПА.

Радий, що доля звела його з такою ж відданою патріоткою-дружиною. Разом звели власний ошатний будинок. Разом виростили двоє дітей. Син – енергетик. Дочка Оксана викладає у Надвірнянській дитячій музичній школі. Дуже тішиться онучкою, котру одразу ж назвав Марічкою. Вона – уже студентка Львівського національного університету ім. Івана Франка. А Михайло Олексійович ще добре пам`ятає вірш зі свого «Букварика», якого здавалось би зовсім недавно вчив маленьку внучку. Нині щиро вірить, що Марічка та її ровесники таки житимуть у євроінтегрованій Україні.

Дружина Олена Іванівна згадує 1989 рік, коли її дочка вперше виконувала стрілецьку пісню «Скільки народу впало за свободу…». А тепер не йдуть із гадки слова пісні про Закарпатську Україну: «З тої крові виросте покоління молоде, загартоване до бою». І свідченням цьому є нинішній Майдан. І про це мовитимуть побратими завтра.

А ми від редакції «Народної Волі»  бажаємо, щоб віночок щастя і здоров`я сплітали Вам зорі на многії і благії літа до наступного ювілею у Стрітенський час.