Газета по-надвірнянськи
 

Василь Демчук: «В Афгані мене берегла Божа сила»

14 лютого 2014, 13:08 | Рубрика: Громадськість, Україна Версія для друку Версія для друку 260 переглядів

…На його очах гинули побратими. Та й самому не раз доводилося стрічатися з кістлявою окаянною віч-на-віч. Але солдатська доля виявилася прихильною. Нині Василь Ілліч Демчук легко і впевнено кермує автомобілем, працюючи водієм районної ради. Об`їздив увесь район, знає кожну вибоїну на зруйнованих і роками неремонтованих дорогах рідного краю. Та жодна, найгірша з них, не зрівняється з афганськими шляхами, що звивалися серпантином у чужинецьких скелястих горах, де щомиті чатувала смертельна небезпека.

«Дуже хотів до армії»

У сім`ї кремезний і дужий Василь завжди любив працювати. Зрештою, у його рідному Верхньому Майдані всі жителі, і старші, і молодші, трудяться зранку до ночі цілий рік. По весні, коли городи засаджені, бралися за косовицю. А там, гляди вже, й осінь – на порозі. Взимку щодня треба дров наколоти, худобу напоїти… Жодного дня без роботи.

Тож і не дивно, що вибрав собі нелегку і «висотну» професію кранівника, навчаючись у Богородчанському СПТУ. Двічі проходив практику в Москві на знаменитому ЗІЛі (завод ім. Ліхачова). – І дуже хотів служити в армії, – каже Василь Ілліч. – Чомусь вабила армійська служба. Про Афганістан, звісно, навіть не думав.

Хоча у Василя Демчука була причина (якраз перед призовом), якою міг би скористатися, щоб ухилитися від служби. – Якось, як рубав дрова,  око несподівано травмувала скалка. Кілька тижнів відлежав у райлікарні, але безрезультатно, – пригадує він. – Всеодно відчував дискомфорт і думав весь час, що через таку дрібницю можуть не взяти в армію. Тоді звернувся до іншого спеціаліста, яка просто витягнула ту трісочку і… мовби нічого не сталося.

…Повістку із військкомату Василь отримав після практики. Його призвали 16 жовтня 1985-го.  Йшов шостий рік війни в Афганістані (розпочалася 25 грудня 1979 р.).

«8 травня святкую

другий день народження»

Новобранців скерували у Дагестан, навіть і словом не обмовившись, що чекає молодих 19-річних солдатиків. Карантин тривав три місяці, продовжує Василь Демчук. За цей час вчили їх як стріляти з-під автомашини, оборонятися. На машинах здійснили марш-кидок  гірськими серпантинами: 500 км вдень; 150 км вночі. Опісля – в аеропорт м. Грозний і незабаром Василь із ровесниками у літаку після приземлення почув: «Вас приветствует столица ДРА – Кабул».

У Кабулі пробули 2 дні. Відчувалося, що це – цивілізована столиця і ще кидалося у вічі, як вправно володіють російською дітлахи. – Нас із Західної України, зокрема, Івано-Франківської, Львівської та Хмельницької областей було 90 чол., – каже Василь Демчук. (Це вже потім стане відомо, що родом із України був кожен четвертий солдат). – Із них троє не пройшли комісію. А решту – порозкидали по полках. Пам`ятаю, на плацу у Газні зустрів свого однокурсника з Волосова. Ми так зраділи один одному.

У м. Газні Василь вилетів вертольотом на початку лютого 1986-го. Це був об`єднаний мотострілковий полк, куди входила також і рота розвідників, а також танковий батальйон.

Перший рік юнак із Верхнього Майдану ніс службу в роті матеріального забезпечення, але це аж ніяк не свідчило про повну безпеку. Полк систематично обстрілювали, а на автомашини, що рухалися колоною, влаштовували справжнє «полювання». Нерідко побратими на своїх залізних «конях» підривалися на мінах. – Звісно, найтяжче доводилося саперам і розвідникам. Жертв було дуже багато, – зітхає мій співрозмовник, хоч і сам брав участь у бойових діях під Пакистаном упродовж двох місяців.

Найстрашнішим для тодішнього 19-річного хлопчини став день 8 травня, який вважає другим днем свого народження.

Ще днями раніше у колоні на маршруті Газні-Кабул загорілося 11 машин, – згадує Василь Демчук. – 8 травня, виїхавши з Кабула, ми також потрапили під сильний обстріл. Я угледів, що загорілися вже чотири машини, а моя чомусь заглохла. Відчув, що зачепило ногу, почала текти кров. Та у такій ситуації найголовніше було відігнати машину вбік, щоб не перешкоджати іншим. Бо хто проскочить – той залишиться живим. Я вийшов із машини, побачив неподалік пораненого в руку і шию солдата. Миттю, як міг, перев`язав рани і заніс його у КАМАЗ. Раніше на ньому не їхав, то ж із першого разу не вдалося завести. Та згодом машина зрушила з місця і під безперервним градом куль вдалося проскочити. Ще ледь не злетів із напівзруйнованого моста. А вже через кілька хвилин на підмогу поспішили наші гвинтокрили («вертушки»).

Пораненого побратима Василь передав у санчастину, а сам у просякнутому бензином одязі повернувся до своєї бойової машини – бензовоза.Хороброго солдата Василя Демчука удостоїли медаллю «За відвагу». І сьогодні йому б дуже хотілося дізнатися про подальшу долю цього воїна. Можливо, він також вижив та, на жаль, ні прізвища, ні домашньої адреси Василь не знає…

«Мене берегла Божа сила,

ангел-охоронець»

На моє запитання про страхи, звичайні, людські страхи, коли мимоволі спрацьовує природний інстинкт самозбереження, Василь Ілліч зізнається:  – Звичайно, страшно було зразу, але не настільки. Бо думалося: попереду ще рік і не знати, що чекає далі. Але коли залишалося півроку, то ставало страшніше, бо дуже хотілося залишитися живим, мовляв, скільки вже минуло часу… А якщо залишався до дембеля й місяць, то в полку таких солдатів, котрі вижили, намагалися вберегти: уже не відправляли їх на бойові дії, чи в колоні рухатися, – каже Василь Демчук. – Траплялося, колону розбивали повністю. Але зі мною перебувала Божа сила, інакше б я не вижив. Адже тоді, 8 травня, коли я їхав, із машини витікав бензин, по ній стріляли із гранатометів. Але кулі, немов би обминали її. Про це вже потім Василеві розповіли очевидці, котрі їхали ззаду, зокрема, бойовий друг Віктор Петренко з Дніпропетровська.

На війні без жертв не буває – цю страшну істину довелось засвоїти Василеві. Вертольотами привозили бензин, солярку, продукти. А взамін вантажили на них поранених і вбитих солдатів. На все життя, каже він, запам`ятав наказ командирів: тих, хто вбитий, на гвинтокрил заносити вперед ногами. А ще у пам`яті назавжди залишаться понівечені тіла солдатів після одного з найважчих боїв. Тоді радянським військам довелось таки відступити, бо душмани, озброєні надсучасною бойовою технікою, створили у скелях справжню цитадель. Але чи стане це взагалі колись виправданням перед невинними жертвами?.. – Вони лежали, накриті простирадлом, – сумно мовить Василь Демчук. – Я підняв одне, глянув. На тілі виднілися дуже помітні сліди знущань, катувань. Нам командири так казали: краще підірватися, ніж потрапити у полон… Траплялося, що хлопці гинули і через власну необачність, підриваючись на різноманітних пастках. Скажімо, душмани підкидали японський магнітофон, начинений вибухівкою. Солдатів попереджали не брати до рук незнайомі випадкові речі.

А в самому середовищі обмеженого контингенту не було солодко. «Процвітала», на  жаль, дідівщина. Про це Василь Демчук воліє не розповідати, але все-таки згадав факт, коли саме від дідівщини, не витримавши знущань своїх, солдат перейшов на сторону душманів, здавшись їм у полон. Подальша доля його невідома.

Як не парадоксально, але саме в Афгані молоді солдати із Західної України дізналися про наркотики. Діти-афганці без проблем обмінювали пакетики із різноманітними наркотиками на банку каші. У той же час у колишньому союзі один із найсильніших видів дурман-зілля, героїн,  можна було придбати за 10 тис. рублів. Цим користалися солдати-вихідці з Миколаєва, Ростова-на-Дону. Нашим же хлопцям, вихованим на родинних традиціях, і високих моральних цінностях, християнських ідеалах, на прикладах здорового способу життя, турботливого ставлення до своєї душі і тіла робилося від цього не тільки незвично, але і дико. Вони не могли усвідомити як від «якогось» сушеного зілля можна отримувати задоволення, «кайф», на мить забуваючи, в яких стресових і надзвичайно складних моральних, фізичних  і духовних обставинах проходить їхня служба.

Від Афгану – до Майдану

У Кандагарі Василь Демчук кермував «Уралом»: тягнув підірвані машини. На відміну від Кабула, Кандагар став суцільною руїною, веде мову він далі. Це була відстала країна із вражаючими контрастами, як от японська техніка і …жінки у паранджі, страшні злидні у кишлаках. Хоча мирні жителі вдень ставилися до нас непогано, вночі вони брали до рук зброю і воювали проти нас. А ми вже аж потім зрозуміли, що були окупантами на цій, чужій для нас землі.

Два роки (без трьох місяців) воював в Афгані Василь Демчук, закінчивши службу старшим сержантом. Тривожною виявилася дорога додому. Спочатку нас забрали «вертушки» вночі, бо вдень могли збити. Із Кабула до Ташкента летіли попутним вантажним літаком, який набирав висоту по спіралі, бо інакше також могли збити. Із полегшенням зітхнули тоді, як перетнули кордон…

…З особливими почуттями Василь Ілліч нещодавно зустрівся з побратимами-афганцями на Євромайдані у Києві. Як відомо, нині воїни-афганці з багатющим життєвим досвідом є серйозною складовою служби самооборони та їх вклад зараз дуже важко переоцінити. – Вони закликали приєднатися до них, – розповідає Василь Демчук. – Я відповів, що при потребі – зразу піду. Я смерті не боюся. Якщо треба загинути – загину, але за Україну, за мій простий багатостраждальний народ, лише не за політиків…

Нині у мальовничому Верхньому Майдані на скромному обійсті Василя Демчука оселилося просте людське щастя, яке леліють втрьох: із дружиною Марією та сином Олександром. Тут мій співрозмовник згадує, як свого часу один із керівників міста (тепер уже екс) пообіцяв йому квартиру. Василь Демчук, маючи на це всі законні підстави, вже другий десяток літ стоїть на черзі. Та так і канули обіцянки в Лету. А Василь зла не тримає. От лише при нагоді згадає цю обіцянку і гірко-гірко усміхнеться…

Леся ДУТЧАК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!