Життя для прослави Бога (о. Захарій Золотий)

Серед історичних постатей УГКЦ є священики, які брали активну участь у національно-визвольній боротьбі, стійко протистояли окупаційним режимам і плідно працювали на Христовій ниві не тільки в Україні, але й за океаном. До таких душпастирів належить і священик, колишній вояк УГА, громадський діяч, людина із високим почуттям обов’язку, невтомний та енергійний отець Захарій Золотий. Його життєвий шлях слугує прикладом ревного служіння Богові і Церкві, жертовності, мужності, повсякчасної праці на благо громади.

Отець Захарій Золотий народився 13 вересня 1897 р. у родині національно-свідомих українців у с. Шипівцях Заліщицького повіту на Тернопільщині. З дитинства відчув потяг до книги, багато читав і це заняття та патріотичне оточення запалили незгасимий вогонь любові до Бога і рідного народу. Згідно з метрикою кліру Станіславівської єпархії, Захарій Золотий склав матуру-іспит про середню освіту в 1918 році у Станіславові. Цього ж року став добровільником Української Галицької Армії (УГА). Участь у визвольних змаганнях загартувала його волю, навчила витривалості та присутності духу в здавалося б безвихідних ситуаціях. Згодом – навчався у Станіславівській духовній семінарії. 2 липня 1923 року прийняв священичі свячення як неодружений священик із рук єпископа Григорія Хомишина. Ревну душпастирську працю випуск­ник Станіславівської семінарії ім. Іоана Златоуста розпочав катехитом у навчальних закладах міста Борщева на Тернопільщині. Молодий священик організував «Марійські дружини», брав активну участь у роботі читалень «Просвіти» та педагогічного товариства «Рідна Школа».

Із 5 липня 1928 р. о. З. Золотий працював експонованим сотрудником у Чорному Потоці Надвірнянського деканату, а із 5 квітня 1930 року – завідатель парафії у містечку Делятин. На той час до матірної церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Делятині належало 3700 греко-католиків, у присілку Любіжня до богослужебної каплиці св. Юрія – 550 і в прилученому селі Луг (нині військове містечко у Делятині) – 1100. Отже, разом 5350 вірних УГКЦ – одна з найбільших парафій Станіславівської єпархії і водночас одна з найстаріших (виникла ще у середньовіччі). Сотрудниками о. Захарія Золотого свого часу працювали отці А. Добрянський, С. Семчук, С. Сохацький, Д. Кисілевський. Він сіяв у душах наших краян дорідні зерна Божої науки, будив національну свідомість, особистим прикладом показував як треба любити свій народ і боротись за Христову віру. Прекрасний проповідник та організатор, священик був частим гостем у Захоронці Сестер Служебниць у Делятині, у Делятинській семикласній школі, чотирикласних школах присілку Шевелівка і селі Луг. Завжди підбадьорював дітей, знаходив стежку до їх сердець, уміло гуртував біля себе молодь.

Отець З. Золотий був переконаний, що церква повинна контролювати всі сторони життя парафії і твердо дотримуватися визначеної мети. Ревний душпастир багато зусиль доклав для будівництва і функціонування парохіяльної читальні ім. Святої Покрови у Делятині, яку організував попередник о. С. Семчук і спочатку розміщувалася у Захоронці Сестер Служебниць, а згодом у найманому за 20-30 злотих щомісячно приміщенні. У 1930 р. делятинці з великим ентузіазмом взялись за побудову читальні Святої Покрови, на яку Станіславівський єпископ Григорій Хомишин виділив земельну ділянку і щедро допомагав матеріально. Отець З. Золотий виробив чудовий архітектурний проект споруди і завдяки його старанням у 1931 р. активісти Української Християнської організації (УХО) перейшли в одну кімнату читальні, а остаточно просторий будинок із великою залою, де відбувалися не тільки місцеві імпрези, але й концерти та вистави гастролюючих театрів, викінчили у 1934 році. Парох З. Золотий гуртував навколо себе громадськість містечка і, як писала газета «Prawda» 25 травня 1930 року, часто закликав присутніх «до дальшої витривалої праці в обороні святої віри і Церкви, до спільної праці на полі релігійно-національної».

Щоб працювати і бути корисним для громади він, навіть, став головою «Спілки управнених» у Делятині у 1932 р. і керував господарською діяльністю у лісах Клива і Веклич та цегельнею. Отець З. Золотий отримав можливість дієво допомагати жителям Делятина, тому багато неімущих безкоштовно отримували лісову деревину від цієї спілки для спорудження власного житла. Щоб залагодити юридичні спори, які він отримав як керівник «Спілки управнених» у спадок, парох зустрічався із депутатом Польського парламенту, громадським діячем і етнографом Петром Шекериком-Донником (із Жаб`єго – Верховина) і звернувся у цих справах до прем’єр-міністра Польщі К. Бартля. Тільки такий авторитетний священик як парох Делятина, зміг налагодити роботу «Спілки».

У 1937 році о. З. Золотий увійшов до керівництва посталої філії товариства «Рідна Школа». 6-18 грудня 1938 року в домівці «Скали» у Делятині відбулися курси бібліотекарів читалень «Просвіти» з околиць Делятина та Яремчі для 31 учасника. За рекомендацією пароха курсанти, крім бібліотеко­знавства, історії та географії України, прослухали лекції із християнської етики. Цікаво, що о. З. Золотий поряд із записами у книзі священнодійств вів своєрідний щоденник, в якому фіксував важливі події у житті містечка. Він багато читав, завжди орієнтувався у подіях політичного і культурного життя краю. Незважаючи на перешкоди польської влади під опікою пастиря містечко плекало традиції правдивої духовності. Перед Другою світовою війною гостро виникло питання про спорудження великої мурованої церкви. Енергійний священик доручив розробити проект храму відомому архітектору Євгенові Нагірному (1885-1951). Почали підготовку до будівництва церкви, завезли цеглу, однак події 1939 року завадили втіленню планів.

Подвижницьку працю отця З. Золотого належно оцінила Станіславівська консисторія. Із 3 червня 1938 року він – містодекан Надвірнянського деканату й отримав пелеринку за «ревну душпастирську і місіонерську працю».

Під час Другої світової війни, користаючи з авторитету та доброго знання німецької мови, о. З. Золотий намагався рятувати молодих людей від вивозу до Німеччини. Допомагав він і єврейським дітям. Як розповідала А. Таубман-Йосипчук, парох вихрестив її, змінивши метричні відомості, що дало можливість врятуватись від розстрілу. На Зелені свята 1943 року о. З. Золотий під час футбольного матчу місцевої української команди «Прут» із гравцями угорського гарнізону при виникненні інциденту (угорці готувалися розстріляти українських футболістів) своїми активними діями відвернув цю трагедію, порозумілися з німцями.

У 1944-му парох Делятина з дозволу єпископа Г. Хомишина виїхав на Захід, оскільки стало очевидним, що радянська влада не пощадить священика-патріота, учасника визвольної боротьби. Певний час він працював у м. Граці та інших місцевостях Австрії. Був катехитом в українських гімназіях у містах Інсбрук, Берхтесгаден. У 1946-1947 рр. – духівник української католицької семінарії Св. Духа в замку Гішберг за 60 кілометрів від Мюнхена (Німеччина).

 У 1949 році переїхав до Канади. Із 1952 по 1970 рік о. З. Золотий – парох церкви Христа Царя у м. Вінніпезі у канадській провінції Манітоба, яка на той час налічувала 270 парафіян. Тут яскраво проявились організаторські здібності українського душпастиря. Він створив Братство українських католиків Канади, був головою ради шкільництва й освіти Конгресу Українців Канади, капеланом осередку Спілки Української Молоді у Вінніпезі. Дбаючи про молоде покоління емігрантів, організував і підтримував педагогічне товариство «Рідна Школа». У далекій Канаді не забував містечко Делятин і написав його короткий історичний нарис, котрий опублікований в «Альманасі Станіславівської землі» та «Історії Гуцульщини» за редакцією М. Домашевського. Також з-під його пера вийшла книжка «Дев`ятниця Найсвятішого Серця Христового» (1947).

Отець Захарій Золотий помер 28 березня 1971 р. у м. Вінніпезі і похований на місцевому цвинтарі «Всіх Святих». Він був одним із тих, які замикають собою цілу епоху в нашому українському бутті – епоху великого патріотизму, духовної жертовності, вічного протистояння в умовах ворожих режимів. Чин його служіння, без перебільшення, утверджує високий авторитет Церкви, а плоди його праці не здатні знищити ніякі історико-політичні катаклізми.

Світлана ФЛИС,

старший працівник

Музею етнографії й екології Карпатського краю

м. Яремче, член НСЖУ.