Газета по-надвірнянськи
 

Готовий померти за свій край

28 березня 2014, 14:31 | Рубрика: Протести Версія для друку Версія для друку 318 переглядів

Саме таким є життєве гасло Юрія Тодорука із Микуличина. Він отримав у Києві осколкове поранення двох ніг світлошумовою гранатою. Першу допомогу йому надали медики столичного Майдану і він знову ринувся у бій.

Бо відчував ще живий нескорений гуцульський дух, який уже не міг терпіти таку злочинну владу. Вона обдирала їх до останньої нитки. Не звертався до лікарів, бо вважав, що є серйозніші поранення і саме тим бійцям потрібна першочергова увага. За своє ж лікування Юрій Тодорук взявся, коли повернувся на рідні яремчанські простори, де у місцевій міській лікарні зробили першу операцію, а подальше оздоровлення відбувалося у польській клініці.

Пропонуємо його роз­повідь-спогади про пережите у ті грізні смертельні лютневі дні.

Приїхали в пекло

боротьби

– Коли це все почалося – події на Майдані – ми сформували Микуличинську сотню. Тринадцятеро людей поїхали у вівторок, 18-го лютого, на київський Майдан Незалежності. Ми тоді потрапили у самий вир буремних подій для нашої держави. Мітингарі вирушили до будівлі Верховної Ради України через Маріїнський парк. Там була моя передова боротьби, переважно, вуличних боїв із тітушками та беркутівцями. На моїх очах загинув свободівець, сотник із Городенки Михайло Дідич. Ми зуміли прорвати оборону із правого та лівого краю і пролунала команда сотників, щоб ми відступили назад. Тоді тітушки масово втікали, але нам сказали залишатися на своїх позиціях і готуватися до оборони. Були побоювання, що спереду стоять кулеметники. Люди у той момент налаштувалися доволі рішуче і в повітрі витав нескорений козацький дух. Організації не було жодної і люди без зброї і навіть без жодного захисту йшли проти озвірілої беркутівської банди.

Події змінювалися дуже швидко. Пролунав заклик, що необхідне підсилення на вулицю Конституційну, де «Беркут» намагався прорвати кільце людей. І наша 27-а сотня туди вирушила. Тітушки заганяли революціонерів у будинки і дехто, навіть, змушений стрибати із третього поверху. Тоді ж 18 лютого мене поранило світлошумовою гранатою, яка розірвалася в мене під ногами. Я залишився за щитами і кидав бруківкою, камінням, «коктейлями Молотова» і не встиг відійти. Від вибуху мене аж відкинуло. Першу допомогу мені надали польові медики і я вважав, що нічого страшного не сталося. Не мав часу думати про поранення, бо в ті дні на Євромайдані вирішувалася доля рідної держави.

Рани зцілить віра

– Перестав відчувати кінцівки, видно, що зачепило якесь із нервових закінчень. Коли перебував на Євромайдані у Києві, то спав по півтори години і майже постійно перебував на ногах, охороняючи барикади. Та й не давала спати загроза штурму. З Києва було важко виїхати, першочергово, вивозили поранених. А я й не думав звертатися за медичною допомогою. Думав, усе мине само по собі, але біль ставав нестерпним. Першу операцію мені зробили в Яремчанській міській лікарні, витягнувши із ноги осколок гранати. Потім мені запропонували поїхати на лікування у Польщу в Ополє.

Ми вдячні польській стороні за лікування, хоч і трапилися суттєві недопрацювання саме з української сторони. Нам обіцяли виготовити документи і візи. Ми так і поїхали з польської клініки, не пройшовши повністю реабілітації. Це був добрий жест, який, на жаль, не довели до кінця. Зараз продовжую лікування в Яремчанській міській лікарні. Приємно було відчувати підтримку представників нашої діаспори, зокрема, Ірини Довбуш, котрі про нас турбувалися і готували нам традиційну українську їжу. Ми відчували себе як вдома.

Згадуючи Майдан

– Коли вибухнула перша граната, то був певний страх. А потім відчув упевненість у власних силах і йшов тільки вперед. Люди виявилися нат­хненними і не боялися йти на смерть. Ми вірили в перемогу, і якщо не відстояли б Майдан, там би залишилося море крові. Нас з усіх боків оточили, утворивши безвихідь. усі розуміли, що попереду або смерть, або довгі терміни ув’язнення, або перемога. Важче тим, котрі залишилися інвалідами після отриманих поранень і не знають, яким буде ставлення до них з боку держави. У Верховній Раді вже зареєстрований відповідний законопроект. Мої побратими із Микуличина також поранені, отримали численні опіки та побиття.

Мовлячи про сьогодення

– Поляки ставилися до нас із особливою пошаною та розумінням. Напевно, в їхніх серцях ще дотепер відгукуються події 1994 року, коли «Солідарність» боролася за свою державу. Вони з українцями солідарні. Наша нова влада, на мій погляд, є чомусь нерішучою. До  влади продовжують «лізти» старі кадри. Недостатньо у наших владних кабінетах людей із Майдану, котрі пройшли горнило боротьби. У Польщі з українських політиків сприймають Віталія Кличка, Арсенія Яценюка і Петра Порошенка. Ми відчули дуже важливу підтримку на барикадах саме Віталія Кличка та Олега Ляшка.

 Це ще не кінець революції, а тільки початок. Я готовий і далі відстоювати незалежність України і під час кримських подій. Я вже отримав повістку із військкомату і готовий воювати, але вже не голіруч. Ми на Заході України стоятимемо до останнього в ім`я нової і воскреслої людини. Наступний Майдан уже стане народним судом, але цивілізованим і європейським.

Висловлюю подяку приватному підприємцю Андрію Пригородському та завідувачу аптеки № 55 смт. Делятин Андрію Меланюку за надану фінансову допомогу.  Також вдячний за підтримку Надвірнянській громаді і Микуличинській сотні.

Василь ІВАСЮК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!