На шляху до Тараса

Над світом пливе двухсота Шевченкова весна, незвичайної світлості, щирості… Святості. Як і щороку, у перші березневі дні відзначаємо народження генія нації Великого Кобзаря, який ще дитиною збагнув Божественний поклик і призначення своєї Долі – стати крізь муки і терпіння Пророком України.

І поет не розминувся зі своєю Долею, своїм народом, не зрадив своєю Музою – Молитвою ні Богові, ні Україні. Тому сьогодні, у Великдень Шевченкового березня, ідім до Тараса, збагнім отой страдницький шлях воїна і мученика, Великого Українця, який поклав своє життя на вівтар боротьби за Правду, за волю безталанної України, але радості почуття від вимріяної та одержаної народом волі не зазнав. Судилось йому, як Мойсеєві, здалека тільки бачити обітовану землю.

Шевченків дух кличе нас: смирітеся, молітесь Богу, свою Україну любіть. Сьогодні для нас Шевченко – українська святиня, духовний отець української церкви, в якій ось уже два століття молиться кожен щирий українець. Серцем і душею знову торкнімось поезії Шевченка, пригубивши неймовірного нектару чистої, мов сирітська сльоза, мови української душі. Припадімо спраглими вустами до Слова Тарасового, пророчого і молитовного.

Своєю щирою синівською сльозою, жалом духовного меча Тарас Шевченко не тільки розбудив Україну, але й вказав їй шлях до національного й соціального визволення. Благаймо у Господа ласки, щоби дух Тараса Шевченка ніколи не згасав, а будив зі сну нових Тарасів, нових борців для збереження нинішньої уже вільної, суверенної держави України, щоб ми мали право сказати всьому світові: «Ми всі на українській землі – Шевченки!». А ще нині маємо духовно згуртуватися, перевірити своє сумління, чи справді йдемо тим шляхом, що Шевченко нам його вказав?

Ганна САМУЛЯК,

учителька Зеленської ЗОШ І-ІІІ ст.