Саме так твердо і впевнено заявили депутати Надвірнянських районної Михайло Іваночко та міської рад Олег Туєшин, які пройшли справжній вогонь боротьби на столичному Євромайдані. Зараз їхнім завданням є налагодження економічного та соціального життя рідної Надвірнянщини. В їхніх серцях ще дотепер страшні спогади, бойові втрати побратимів, бо загинули 18 свободівців, важкі поранення побратимів, звірства беркутівців і тітушок. Та нація змогла воскреснути й відродитися і саме 18-го лютого необхідно відзначати як державне і національне свято, – переконаний Михайло Іваночко.
Михайло Іваночко: «Гордий за свій район та рідний Ланчин»
– Чи пригадуєте свій перший візит на протестні акції у Київ?
– Уперше побував на протестах у Києві 23 листопада, коли мітинги відбувалися на Європейській площі. Тоді зібралося близько 120 тисяч людей і було таке відчуття, що все так просто не завершиться. Люди стоятимуть до останнього і прагнуть позитивних змін у своїй державі. Студенти мітингували на Майдані Незалежності, їх ще зібралося небагато.
Найбільше запам’яталося, що при пікетуванні Кабміну сталися перші сутички із «Беркутом». Стало зрозуміло, що перемога не буде простою і до неї ми йтимемо довго. Свободівці всю ніч оберігали сцену на Європейській площі, разом із нами перебували народні депутати України Руслан Зелик, Руслан Марцінків та інші. За всю ніч ми двічі відбивали атаки «Беркуту». Ми тоді ще не застосовували спецзасобів, тільки кийки і ще забирали студентів із Майдану Незалежності до нас на Європейську, щоб оберігати їх від владоохоронців. Злочинна влада вдавалася до численних провокацій.
– На вашу думку, коли розпочалася точка відліку зламу диктатури?
– Саме у листопаді, коли розпочалися перші акції непокори. Беркутівці почали бити мирних громадян і дітей. На моїх очах один із цих бузувірів штовхнув дівчину на клумбу і її ледве привели до тями. Стало зрозуміло: Янукович так просто владу не віддасть, і тоді почався відлік останніх днів його політичної агонії. А коли побили студентів 30 листопада і наступного дня у неділю відбулося велике мільйонне віче, що послужило початку кінця режиму. Навколо Майдану Незалежності зводили барикади і саме 23 листопада та 1 грудня стали тими точками, коли стало зрозуміло, що режим використає всі засоби, аби зберегти свою владу.
– Чи могла б революція завершитися 1 грудня, спираючись на таке багатолюдне віче?
– Це питання можна розглядати з двох сторін. Така сила людей могла би здобути перемогу за один день. Та це була неділя, в органах державної влади не було нікого. Захопили б ми Адміністрацію Президента, Кабінет міністрів, Верховну раду? І що це нам дало б? Ми владу не змінили б і вони продовжували б керувати, навіть, із власних палаців. Люди пошкодили б адмінбудівлі і більше нічого не досягли б. У робочі дні такої маси людей не збиралося і ніхто не виявився готовим до цього. Тоді ще українці не вірили в перемогу. Удень мільйон збирався, а вночі на Майдані стояло до двох тисяч мітингарів. На жаль, у перші дні приїжджали самі туристи.
Цей революційний період став дуже болючим, але корисним, бо українці сформувалися як нація. В деякі моменти хотілося швидшого розвитку подій. У борні твориться істина і це дало свій результат. Якби це все відбулося швидко, то нас не зрозумів би світ. Тоді сказали б: «Ви скинули легітимну владу». Але як засвідчив розвиток подій, ця влада себе скомпрометувала в очах світової громадськості. Диктатор втік і світ сьогодні нас підтримує. Бо Європа й Америка сьогодні живуть згідно із демократичними принципами законності і рівності, а Янукович і Росія – за «понятіями». Ось у цьому і суть.
– Свободівські «Сотні» формувалися вже на Майдані, чи їх готували раніше?
– Деякі з наших сотень були готовими, бо в політичної сили є сформовані загони і щороку проводять їх вишколи. У нашій області це на горі Яворині в Рожнятівському районі. А більшість людей об’єдналися у сотні вже на Євромайдані у Палаці Свободи (колишній Жовтневий). Свободівці оберігали Майдан і відіграли дуже значну роль для перемоги у кривавих лютневих протистояннях, зупинивши ту страшну беркутівську захарченківсько-януковичівську навалу. Що б не казали, але 18 членів ВО «Свобода» поклали свої життя на вівтар відродження України.
– Якими для вас видалися криваві дні протистояння, а саме 19-22 січня і 18-22 лютого?
– Злочинна влада робила безліч силових наглих спроб розігнати Майдан. Пригадуються силові розгони із 11 на 12 грудня, а потім серйозні сутички – 19 січня на вулиці Грушевського. Протистояння спровокували тітушки Кернеса і це відео можна знайти у мережі Інтернет. Гопники викрикували лайливі слова російською мовою на адресу народного депутата України Віталія Кличка, якого потім облили піною із вогнегасника. Подібні гасла вигукують хіба що уболівальники московського ЦСКА. Вони і почали цю провокацію. Наші люди налаштувалися на рішучий штурм і відтоді розпочалися реальні дії.
Метою провокації стало виправдання застосування надмірної сили проти протестувальників і якимось чином намагалися узаконити застосування вогнепальної зброї. Люди вже не здавалися, але злочинна влада такими методами хотіла скомпрометувати революцію гідності. Це вже не можна було зупинити і саме від 19 січня розпочався новий виток майдану – радикальний. Він спочатку був студентським, співаючим, танцюючим…
– Чи могли тоді здобути перемогу і повалити владний режим?
– Знову припали вихідні дні і влади на місцях не виявилось. Ми мусили діяти злагоджено і чітко. Дуже прикро, що влада діяла також виважено, жорстко і надто помірковано. Розігрувалася позиція сусідньої північної держави, яка намагалася розсварити людей і розколоти опозицію. Янукович тоді не тікав нікуди, а органи влади працювали, підписували договори і проводили переговори з опозицією. Важко скинути легітимну владу і світ нас би у цьому не підтримав. Ми повели себе демократично і цивілізовано.
– Що змінилося, коли диктатура зважилася на брутальний і жорстокий розгін Майдану?
– Владоохоронці мали чітку вказівку і зразу стало очевидним, кому вони служили. Колишня влада виконувала вказівки Москви. Ви й самі бачили, які люди керували нашим Міністерством оборони, СБУ, міліцією (неадекватна людина, яка була агентом КДБ). І багато інших. 18 лютого стало днем створення нової української нації і постала Національна держава. Його можна назвати новим Днем Незалежності або свободи. Та ми задумаємося про це, коли відіб’ємо напад із півдня. Ми цей день маємо пам`ятати.
Ми вже зранку 19 лютого йшли із барикад на Майдані, втома була страшенна і більшість поранених. Знаючи, що загинув наш побратим Сергій Дідич і багатьох ув’язнили. Але люди йдуть і дякують нам за ніч. За те, що держава залишалася, і це неабияк піднімало наш бойовий дух.
– Що вам найбільше запам’яталося з цієї революції Гідності?
– Найбільше, що ми всі зуміли об`єднатися в одне ціле і кожний тобі став братом і сестрою. І коли стоїш пліч-о-пліч, відчуваєш його надійне плече і на нього можеш покластися.
– Полем бою свободівців став Маріїнський парк? Там зібралося значне скупчення «беркутів» і «тітушок». Як вам вдалося стримувати їхній натиск?
– Складається таке враження, що нас там спеціально залишили. Ми йшли на пікет Верховної Ради і саме першими Інститутською йшли сотні Свободи. Налічувалось десь 100 тисяч людей. Коли розпочався штурм, їх стало раптом дуже мало. Сотні Самооборони Майдану стримували натиск тітушок у самому Маріїнському парку, потім відбивали наступ з вулиці Інститутської. А ми на Грушевського біля Народного дому прийняли основний удар на себе. Нас було приблизно вісімсот і ми стояли проти озброєних до зубів беркутівців та й тітушок, які бігали із сокирами, ножами та пістолетами. Це було жахливо. Ми хоч прорвали оборону, але залишилися на своїх позиціях, бо нас могли замкнути в кільце. У нас у руках – кусок арматури і бруківка під ногами. А в цих звірів – помпові рушниці, пістолети, світлошумові гранати, кийки та захист. Складалося таке враження, що ми з шаблею йдемо на танк. Ми відступили і цим врятували життя людей.
Багато побратимів потрапили в тюрми і багато кого витягували з автозаків народні депутати України. Юрій Сиротюк, приміром, виштовхував мітингарів із міліцейських автомашин. Коли наш Василь Білоус із Красної разом із 28-ми людьми забарикадувалися в одному із будинків, то деяких із них заарештували. Тараса Угринчука із Надвірної взагалі вивезли невідомі люди на лікування в Обухів. Беркутівці тягнули його безтямним сходами і він був при смерті. Втрачаючи свідомість, почув слова катів: «Оставь єго, он готов». Беркутівці залишили його. А потім Тараса ми вивезли на лікування в Івано-Франківськ.
– Як відбувався штурм Майдану і захоплення палацу Свободи та його визволення?
– Палац Свободи захопили за дві хвилини, там знаходились декілька людей з охорони і ті, котрі готували їжу. Ми перебували на Майдані всі. Я разом із дружиною Сергія Дідича та Олексієм Типусяком йшли на Майдан через Хрещатик і Кловський узвіз. Дорога у нас забрала хвилин 45, бо нас переслідували. Олега Туєшина і хлопців із Білих Ослав підібрало таксі і це їх врятувало. Коли прийшов до Палацу Свободи, то за десять хвилин розпочався штурм найбільшої майданівської барикади біля метро Арсенальна. Її пройшли за п’ять хвилин. На Майдані перебувало майже 30 тисяч людей, а на барикадах – 200.
Євген Нищук закликав боротися за своє життя, а люди боялися. Аж вечором мітингувальники відійшли від шоку і стали до оборони. Беркутівська орда насувалася як вода, але з Божою допомогою ми зуміли перемогти. Метрів 25 залишилося до сцени, коліс залишилося небагато, дерев’яне все спалили. Тоді промайнула думка: «Невже зараз прорвуться?». Та пролунав заклик до киян і вони почали приносити все, що горить. Це є втіленням Божої сили. Віра, що Майдан зуміє вистояти, прийшла зранку. У момент формування нової влади ми віддавали останню шану Герою Небесної Сотні Сергію Дідичу із Городенки і 23 лютого приїхали на рідну Надвірнянщину.
– Ви зараз є кандидатом на посаду голови РДА. Якими вбачаєте свої першочергові завдання?
– Фінансування обмежене, бо першочергово треба відновлювати Збройні сили. Кошти спрямовуватимуть на захищені статті, передусім маємо відновити довіру людей до влади та подолати корупцію. Надвірнянці не повинні вистоювати у чергах, студенти мають працювати, а не платити за влаштування на роботу керівникам освіти, медицини та культури. За наявності коштів ремонтуватимемо дороги, бо це є болючим питанням. Шукатимемо інвесторів, щоб покращити економіку і соціальне життя краю. Першочергово маємо здолати окупанта, який хоче, але не тепер, посунути далі. На превеликий жаль, наше військо знищене, але його відновлення йде швидкими темпами. Вестимемо проукраїнську політику, люструватимемо і виявлятимемо агентів КДБ. Ми викоренимо пережитки минулого з нашої держави. Україна буде в НАТО і нею керуватимуть українські націоналісти, бо ліберальні погляди знищують державу. Чужі нами не покерують.
– Який вклад у перемогу зробили жителі Вашого рідного селища Ланчин?
- Я пишаюся своїми ланчинцями. На Майдані їх побувало понад триста. Вони приїжджали до нашого Палацу Свободи і постійно входили в івано-франківські та надвірнянські сотні. Вони стали окремими відділеннями і завжди трималися разом. Щодо мене, я був і сотником, і комендантом Палацу Свободи. Завжди старався підтримувати порядок і злагоду, допомагав народному депутатові України Русланові Зелику. Обов’язки у кожного були різні, кому йти до бою, а кому організовувати роботу і ще багато різних завдань.

Олег Туєшин:
«Боролися за гідне і європейське життя»
– Революція Гідності ще триває. Як ви її оцінюєте?
– Повної перемоги ще не здобуто і Майдан ще стоятиме довго. Ми повинні перемогти внутрішнього і зовнішнього ворогів. У мене ще немає відчуття гідності, а є тільки велика скорбота за загиблими друзями, бойовими товаришами і дуже шкода тих людей, яких і не знав. Найвизначнішою подією для нас свободівців є така трагедія всіх «червоних» як самогубство їхнього вождя Леніна, тобто повалення його пам`ятника у Києві. Далі вже відчуття неприємні. Я перебував у вирі багатьох буремних подій для нашої держави. Стояв і біля Кабміну, на вулиці Лютеранській, де ми стримували натиск протягом тривалого часу.
Найстрашніше – 18-го лютого, коли загинули і зникли безвісти багато наших побратимів. Великою втратою для нас стала смерть сотника Сергія Дідича, котрий перебував на Євромайдані з перших днів. Згадується та маленька барикада біля Українського дому, яку ми оберігали цілу ніч ще у листопаді. Це були перші поразки «Беркута» і наші перші сутички.
– Які відчуття вас переповнювали під час кривавих подій 18-19-го лютого?
– На моєму годиннику показувало 15:25 і події ставали загрозливими. Всюди чулися вибухи і повалив густий чорний дим. У той момент із гучномовців почули, що беркутівці серйозно тиснуть на мітингарів. Сергій Дідич розвернув нашу сотню для відпору цього нахабного натиску. На нас рухалась велика колона беркутівців від адмінбудівлі Верховної Ради України та із Маріїнського парку. Нас взяли у «казан» і єдиним проходом для нас залишився відступ до Арсенальної. Ми дві години відступали, зводячи нові барикади, кидаючи камінням і «коктейлями Молотова». Так нас потихенько нагло відсунули до Парку Слави. Вже звідти ми відбули на Майдан, бо там розпочалися бої. Ми різними шляхами почали до нього добиратися. Було велике розпорошення людей і їх виявилося недостатньо на самому Євромайдані.
– Чому не відбувся тоді основний удар, а сутички тривали у багатьох місцях?
– Тоді ніхто не думав про основний удар. Люди йшли мирною ходою до Верховної Ради і нас міліціонери розділили на декілька груп. Ми тоді не могли дістатися на метро чи зупинити таксі. Працювало перехоплення і діяла чітка команда арештовувати всіх людей у формі чи з нашивками УПА. Таких у полон не брали, бо діяв таємний наказ їх вбивати. Так само чинили з тими, котрі мали рупор. Диктатура зрозуміла, що ми не хочемо бути рабами і нас могла заспокоїти тільки смерть. Ми захищали свої сім’ї і неньку Україну.
– Як оцінюєте протестний рух у Надвірнянщині?
– Уся Івано-Франківська область заслуговує дуже високої похвали. Надвірнянщина дуже сильно вразила, передусім, своєю кількістю і згуртованістю. Сьогоднішні події показують розум центральної влади, а тому не потрібно поспішати із висновками про її діяльність. Зараз склалася критична ситуація, бо армія розформована і розграбована. Наше завдання тут на місцях допомагати чим можемо обороноздатності країни. Маємо відновити нашу армію і служитимуть у ній націоналісти.
– Яким вбачаєте покарання для колишнього злочинного режиму?
– Великі злочинці вже втекли за кордон і переховуються. Я не бачив цих статків Януковича. Хоча нас запрошували туди поїхати. Я відмовився, бо мені боляче на це все дивитися. Це наші з вами гроші, за які мали відпочивати і розвиватися наші діти. Питання в тому, чи ці маєтки йому зараз пригодилися? Він усе залишив і тепер думає про свою безпеку в Підмосков`ї разом із коханкою, щоб його не знайшли ні свої, ні чужі.
Моя думка, таких людей як Янукович, не повинна носити земля за ту всю пролиту кров, що на його руках. Хотілося б чесного і справедливого всенародного суду над політичними злочинцями. Навіть зараз ще продовжують діяти екстремісти, які намагаються нас збити із віри, підпалюючи наші церкви. Вороги і недруги так само працювали і на Майдані, залякуючи людей.
«Ми змінимо державу»
– З Божою допомогою здолаємо зовнішнього ворога і змінимо свою державу. Радикально все змінюватимемо і наша рука не здригнеться, щоб змінити все на користь українців. На районному рівні виконавча гілка влади оновиться, на нашу думку, на 95 відсотків. Це не станеться завтра чи післязавтра, але так відбудеться обов`язково. Кожному, хто протягом певного часу прислужував цій владі, не вийшов помолитися на Майдан Шевченка у Надвірній, переховувався і ще на щось сподівався – не місце серед людей.
Ми все змінимо на користь надвірнянської та української громади. У владі працюватимуть нові люди, а старим кадрам уже давно пора відійти на смітник історії. Нехай вони відпочивають, якщо в їхніх діях не виявлять ознак злочину. Ми маємо зупинити ворога. Змінити обличчя нашої України і кожен має поважати права корінної нації – у цьому переконані, цього обіцяють вимагати і дотримуватись у своїй роботі українці-патріоти Михайло Іваночко та Олег Туєшин.
Василь ІВАСЮК «Народна Воля»