Газета по-надвірнянськи
 

Пам`ятнику Кобзареві у Биткові – півстоліття

7 березня 2014, 12:49 | Рубрика: Духовність, Україна Версія для друку Версія для друку 176 переглядів

Встановленням пам`ятників українському Пророкові у наші дні нікого не здивуєш. Сьогодні їх до півтора десятка стоїть у населених пунктах району. Але серед них є особливий – погруддя Кобзаря у Биткові. Особливість його в тому, що встановлений без офіційного дозволу тодішньої влади і повністю на пожертви битківчан. Це був свого роду громадянський подвиг.

У 1964 р. в Україні відзначали 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Не стояли осторонь від цієї події і ми – учасники аматорського гуртка сільського клубу. Рік перед тим мене обрали головою клубної ради, то довелося брати безпосередню участь у проведенні Шевченківських вечорів. І хоча у клубі не було художнього керівника, такі заходи завжди виходили цікавими, на них сходилася не лише молодь, а й старші битківчани. Серед активних учасників – Оксана Веприняк, Ганна Гунда, Надія Дуда, Юстина Корж, Катерина Петришак, Василь Букатюк, Юрій Мельник. Нині це вже поважного віку люди, а тоді молоді, енергійні, веселі хлопці і дівчата. Якось після однієї з вистав до мене підійшли Іван Голубчак та Михайло Лавринович і висловилися з приводу нашого виступу. Михайло Лавринович сказав, що варто б встановити пам`ятник Поетові у Биткові, що такий задум був ще до війни у сільських просвітян.

Михайло Лавринович у 1930-их роках – активний член читальні «Просвіти», керівник сільського осередку «Лугу», член ОУН, а в буремні 1940-ві – битківський станичний. Іван Голубчак – учасник радянсько-німецької війни, цікавився літературою та історією України, палкий шанувальник творчості Великого Кобзаря. До речі, автор цих рядків ще юнаком вперше почув від нього розповідь про Софію Галєчко. Утрьох домовилися, як нам діяти. Не менш цікавою людиною був тодішній голова селищної ради Іван Ломпас, котрий завжди приходив на всі вистави, підтримував аматорів сцени.

На одному із шевченківських вечорів Іван Голубчак виступив із пропозицією встановити пам`ятник Т. Шевченку в Биткові. Зал підтримав його оплесками. Сподобалася ця пропозиція і голові селищної ради. Зразу обрали громадський комітет зі спорудження пам`ятника, до складу якого увійшли Василь Браїк, Іван Голубчак, Іван Ломпас, Михайло Максим`юк, Юрій Мельник. Головою обрали Михайла Максим`юка, заступником – Івана Голубчака, скарбником – Юрія Мельника.

Почали збирати кошти. Проводили в клубі платні молодіжні вечори, збирали пожертви серед односельчан. Постало питання – де виготовити бюст Поета? Замовити на львівській скульп­турній фабриці через брак коштів і відсутність офіційного дозволу  – не могли.

Довідалися, що у Пнівській школі навчає дітей малювання жінка-скульптор Ліда Мороз і вирішили звернутися до неї. Вчителька із хвилюванням та радістю прийняла нашу пропозицію. Як розповіла її племінниця Лариса Боклашко, Ліда Теодорівна – львів`янка і виростала у національно-патріотичній родині. Після проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення самостійності України її батько займав пост міністра комунікацій в уряді Ярослава Стецька. Після відновлення радянської влади його арештували і він помер у в`язниці. Репресій зазнала також родина. Ліда Мороз після закінчення Львівського художнього училища продовжувала навчання у Львівському інституті декоративного і прикладного мистецтва, але на третьому курсі у 1949 р. її заарештували і разом із матір`ю та племінницею Ларисою вислали у Сибір. Покарання відбували у Красноярському краї. Там і зустрілася зі своїм однокурсником Василем Юрчилом із Пнів`я. Він як колишній вояк дивізії «Галичина» теж відбував покарання. Згодом й одружилися. У 1957 р. їм дозволили повернутися в Україну, але проживати у Львові не могли, то приїхали до Пнів`я. Із часом Ліда Теодорівна влаштувалась на роботу вчителькою малювання у школу.

шевченко

З того часу ми часто бували у неї вдома, обговорювали, яким має бути пам`ятник. Ліда Теодорівна уважно нас вислуховувала, робила ескізи. Часто такі бесіди виходили за межі самого пам`ятника і переростали в палкі розмови про мистецтво, історію України, літературу.

Я з цікавістю спостерігав, як із купи глини, складеної на кухонному столі, у руках цієї тендітної жінки вирисовувалися такі знайомі риси Кобзаря.

Довго дискутували про п`єдестал пам`ятника. Нам хотілось, щоб він був оригінальним і відповідав духу Поета і поєднувався з місцевими традиціями. Я запропонував насипати невелику могилу, обклавши її кам`яними блоками. Ліді Теодорівні пропозиція сподобалася, але порадила змурувати п`єдестал з необробленого річкового каменю. Тут же виготовила ескіз. На цьому й погодилися.

Місце під пам`ятник селищна рада виділила у т. зв. саді Доні Илькової, на цьому наполіг голова селищної ради. Хоча пропонували встановити його біля початкової школи. Мабуть, місце в саді Іван Григорович вибрав не випадково. У 1930-ті тут відбувались концерти і фестини, організовані місцевою «Просвітою», показові виступи сільського осередку «Луг».

У травні 1964 р. відбулися урочисті закладини пам`ятника. Діти на вишиваному рушнику піднесли перший камінь, поклали перші квіти. Коли розпочали роботи, то багато битківчан пропонували свою допомогу, серед них і Василь Ломпас, котрий на своєму самоскиді привозив камінь і пісок.

Активно займався будівництвом і голова селищної ради Іван Ломпас. Без його дозволу та допомоги навряд чи вдалось би збудувати пам`ятник. Значну допомогу надав член комітету Василь Браїк, котрий працював виконробом будівельно-монтажної контори нафтопромислового управління. Він порадив доручити  спорудження п`єдесталу досвідченому майстрові-каменяреві Іванові Кузишину. Усі підсобні роботи ми виконували самі – збирали на ріці потрібне каміння, возили пісок, копали котлован, а вечорами готували святочну програму.

30 серпня 1964 р. на відкриття пам`ятника прийшло багато битківчан, приїхали запрошені головою селищної ради і представники районної влади, керівники нафтовидобувного управління. На кошти, що залишилися після розрахунку за основні роботи, комітет закупив «Кобзарі» і керамічні бюсти поета. Ним нагороджували активних учасників спорудження пам`ятника. З часом місце біля пам`ятника ще більше впорядкували, встановили лавки, провели освітлення. У святкові дні тут любили відпочивати битківчани. І все було б добре, якби поруч не з`явилося кафе «Світанок», де в ті часи щедро лилося спиртне. Стало зрозуміло, що таке сусідство із пам`ятником несумісне і його перенесли до школи. Знову хочеться добрим словом згадати майстра Івана Кузишина: при перенесенні на нове місце на пам`ятнику не появилося жодної тріщини.

На нашу думку, розміщення пам`ятника біля школи, яка розташована на околиці селища, не зовсім вдале. Його варто було б установити біля селищної ради, яка знаходиться у центрі селища, на вулиці, що носить ім`я Поета.

З часу спорудження пам`ятника минає півстоліття. Сьогодні він потребує ремонту. Оновити погруддя погодився відомий на Прикарпатті скульп­тор Володимир Довбенюк. Дольову участь у реставрації пам`ятника бере Товариство охорони пам`яток, яке виділило дві тисячі гривень. Кошти вже надійшли на рахунок селищної ради. Звичайно, що цих коштів недостатньо. Надіємось, що знайдуться люди, котрим не байдуже до нашої історичної спадщини і допоможуть відновити пам`ятник Великому Кобзареві.

 

Михайло МАКСИМ`ЮК,

голова комітету зі спорудження пам`ятника Т. Шевченку

у смт. Битків у 1964 р.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!