Ще вчуваються тривожні дзвони золотоверхового Михайлівського Собору про наступ беркутівської орди, ще кровоточать незагоєні забинтовані рани, ще живий у пам’яті палкий юначий заклик: «Якщо не я, то хто?». І ще тихо та обнадійливо лине юрбою «Герої не вмирають». А вже й «Осанна» ми співаємо собі так дзвінко…
Ні, я не проти говорити, слухати, читати про все, що намагається донести нам так звана прес-служба НГВУ «Надвірнанафтогаз» про високе: високі досягнення підприємства, високі моральні цінності, високу національну свідомість працівників у підтримці мирних (і не тільки мирних) акцій протесту на Майдані. Я не проти. Але якось мимоволі, поринаючи у спогади і вже в історію Майдану, починаючи з кривавих подій під час розгону мирних акцій протесту студентів у місті Києві у ніч на суботу 30 листопада 2013 р., намагаюся проаналізувати дії отієї горстки ініціативних та ідейних людей. Вони у короткий термін зуміли організуватися на підтримку Майдану: збір коштів, одягу, продуктів харчування, закупівлю медикаментів, організацію поїздок тощо. Без жодного напруження пам’яті перераховую дату кожної поїздки активістів на Майдан із м. Надвірної до м. Києва.
Класифікуючи поїздки за ступенем страху, розумію, що кожна наступна (окрім новорічної), ставала складнішою та напруженішою. Судіть самі: 2 грудня 2013 р. – цинічне і жорстоке побиття студентів, 11 грудня – перша спроба розгону Майдану, 23 січня – після кровопролитних боїв на вул. Грушевського, події 19-21 лютого – найтрагічнішні дні в історії незалежної України. Кожна наступна поїздка додавала нам досвіду, впевненості, поповнювалася новими молитвами, колядками, повстанськими піснями. Прикро, але обличчя протестувальників з поїздки до поїздки повторювалися. Так, із багатолюдного підприємства, яке нараховує понад 1600 працівників, активістами Майдану, як київського, так і надвірнянського стало близько ста людей. Чи то страх, чи то людська байдужість, чи то брак справжнього розуміння та підтримки як збоку адміністрації підприємства, так і профкому, але усі наші зусилля і заклики, спрямовані на мобілізацію на Київ, не були доволі результативними. І лише тісна співпраця з Надвірнянським районним штабом національного спротиву, зібраність та свідомість наших колег із ТЗоВ «Нафтозахист» стали запорукою переповнених автобусів, що відправляли на Київ. Доволі потрібною та своєчасною стала координація дій наших активістів з Михайлом Ноняком із Надвірної уже в самому Києві. Вагомими, актутальними та вкрай потрібними виявилися поради голови профкому НГВУ «Долинанафтогаз» Володимира Мариліва. Допомагали чужі, котрі стали своїми. А де ж потенціал підприємства? Прикро, але своїм юридичним досвідом, якого нам так бракувало, з нами не поділився депутат Надвірнянської районної ради, начальник юридично-договірного відділу НГВУ «Надвірнанафтогаз» Михайло Капак. Не поділився він досвідом ані 1 грудня, коли після позачергових зборів профкому, які ініціював цехком апарату управління, взяли курс на Київ на Майдан, ані 11 грудня, коли ми колективом апарату управління о 6-ій год. ранку вийшли перед адміністративним приміщенням із гаслами «Слава Україні!» та «Приєднуйтесь до нас!». Гасло «Приєднуйтесь до нас!» не спрацювало, не приєднався… Зате впевнено у той день «поділився» своїм фаховим досвідом його підлеглий, працівник юридично-договірного відділу НГВУ «Надвірнанафтогаз» Богдан Винник у кабінеті керівника підприємства Володимира Чуприни, цитуючи мені букви закону, які далеко не подавали оптимістичних надій нам, мирним мітингувальникам.
Досвідом щодо забезпечення перевезень нас, небайдужих до долі України та у пошуках відважних перевізників на Київ також не поділився ніхто. Все спрацьовувало на наших незначних зв’язках та власних недосконалих ініціативах. Наодинці доводилось відстоювати право на виїзд автобуса з Надвірної у Київ перед працівниками ДАІ. Уже згодом міський голова Надвірної Зіновій Андрійович для подальшого запобігання подібним ситуаціям виніс це питання на осуд громади на міському вічі.
Соромно, та події 22 січня, що відбувались у столиці, ми не змогли підтримати завчасно. Бо вирішували вагоміші справи, аніж захист своєї Батьківщини – 23 січня на профспілковій конференції займалися працевлаштуванням працевлаштованого пенсіонера, екс-заступника уже колишнього голови Івано-Франківської ОДА Романа Струтинського на посаду голови профкому НГВУ «Надвірнанафтогаз». Ні, я не помилилася. Ми, делегати конференції, не обирали голову профкому, а як у старі «добрі» комуністичні часи, так би мовити, «добровільно», відкритим голосуванням мали підтримати єдиного достойного кандидата – вічного та незламного Романа Струтинського. Та попри адміністративний тиск йому не вдалось набрати відповідну кількість голосів. У День скорботи України екс-заступнику голови Івано-Франківської ОДА не вистачило лише 3 голоси, аби очолити профспілковий комітет підприємства.
Не судилося! Спрацював принцип людських реалій: вовки не можуть стати вівцями, як мовиться по-біблійному. А 22 січня впали перші три Герої Небесної Сотні. Слава Героям!
А що ж згодом? А згодом замість формування страйкового комітету у нас тривала підготовка, неодноразові тренування та успішне проведення адіміністрацією підприємства конференції трудового колективу. УРА!
Я розумію, краса, успішність, перспективи – далеко неповний перелік того, чого можуть прагнути люди. Кожна людина має право хотіти кращого. Та не тепер. Бо й досі перегукується ваш спів «Осанна» із гимном земного кінця «Вічная пам’ять». Отож час декларативних промов та самовтіхи минув. Настав час діяти, час, коли нам усім пора закочувати рукави, жити і працювати із Богом, але без хабарів, без лицемірства, гордині, приниження людської гідності. І лише так ми зможемо віддячити Героям Небесної Сотні. Тож змінимо Україну, змінивши себе. Слава Україні!
Марія САВРУК,
голова цехкому
профспілки апарату управління НГВУ
«Надвірнанафтогаз».
Версія для друку
1,032 переглядів
