Сповідь

О земле, жорстока і мила,

Забрала моїх ти синів.

Вони ж ще не жили, вони й не любили,

Ти вибрала саме їх.

Мати-ненька у жалобі,

Вмилась в морі сліз і сказала:

«Не для себе, для народу

Я ж ростила їх.

То ж ідіть, мої синочки,

Сизі голубки,

Станьте, як зубочки,

На заваді силі злій».

Ти ж прости мене, матусю,

Що не все тобі сказав.

Я ж любив тебе так сильно,

Як і рідний край.

Я щаслива, милий сину,

Щастя лиш тяжке.

Розпинає болем груди,

Жалю завдає.

Та я справлюся з цим, сину,

Журюся одним:

Аби кров твоя даремно

Не пролилась на Майдані тім.

***

Встань, Тарасе, подивися

На своїх синів,

Що повстали на Майданах

Проти ворогів.

Кров козацька в їхніх жилах,

Погляд впертий твій

Не здолати, не убити

Їм таких синів.

«Ще не вмерла Україна…»

На устах у всіх.

Не поставить на коліна

Нарід славний твій.

Марія КРИВА,

учителька української мови і

літератури Надвірнянської

школи-інтернату.