За своїм життєвим покликанням Тарас Угринчук є архітектором. Це його життєве вміння неабияк пригодилося на протестних акціях у Києві. Під час жорстокого і брутального розгону Майдану в складі Івано-Франківської сотні боровся за зміни і повалення тиранії у рідній країні. Зазнав побиття від беркутівців і тітушок. Вони, мов ті шакали і гієни, не щадили нікого. Зараз прагнення одне – щоб покарати тих, котрі вбивали і калічили людей, і провести люстрацію владних керівників. До вашої уваги розповідь Тараса Угринчука про ті дні, які омиті кров’ю бойових побратимів і вічним сумом за героями Небесної Сотні.

Культурне життя Майдану

– Перший раз на протестах у Києві я побував у грудні і першим, з ким я там познайомився, був сотник Сергій Дідич. Я тоді пікетував владні установи і неабияк пригодилися мої здібності до малювання агітматеріалів. Я входив до охорони Палацу Свободи і патрулював найближчі вулиці. На Майдані виконував різну роботу, бо не хотілося почуватися тим туристом, який походив лише біля сцени і сфотографувався. Сергій Дідич запропонував, що у нас має бути свій прапор і я  тоді створив стяг Івано-Франківської сотні, який пам’ятають усі, котрі пройшли крізь події Майдану. Слова «Івано-Франківська сотня» та її символіку ми написали готичним стилем на українсько-революційному полотні, бо в нас жовтий колір був зверху. Був прапор Надвірної, я також намалював на пінопласті і герб нашого міста. Під час свого першого перебування на протестах виступав спікером різних акцій біля Генеральної прокуратури, Кабінету міністрів та інших установ.

Кривавий лютень у пам’яті

– Наступного разу я приїхав до Києва у лютому. Було таке відчуття, що  повернувся додому. Доброзичлива атмосфера і всі запитували, де той сотник, котрий малює. Я привіз прапори і ми мали два бойові знамена. Івано-Франківська сотня виявилася доволі організованою бойовою одиницею. Це все сталося завдяки нашому сотникові Сергію Дідичу.

Я був сотником із охорони готелю «Україна». Наша сотня тоді розділилася на два підрозділи: один йшов на пікети, інший – охороняв готель. У ньому жили іноземні журналісти та народні депутати України. Ми забезпечували їхній спокій і захищали від нападу чи провокацій тітушок. 18 лютого ми йшли на мирну акцію і мали із собою щити, каски і палиці для оборони.

Пішли вгору вулицею Інститутською, з боку Маріїнського парку, до приміщення Верховної Ради України. Там розпочалися сутички із тітушками, які почали кидати гранатами та камінням. Потім настало перемир’я і ми чекали мирного вирішення наших вимог. Та команду на розгін Майдану вже тоді дали. Потрапили під приціл спецслужб, які отримали завдання розігнати Майдан, а тітушки готувалися до повного винищення майданівців.

Коли наступило перемир’я, зі сторони Інститутської пішла величезна хвиля людей, які втікали від «Беркуту». Звірі режиму почали звужувати кільце і нас закидували гранатами та великим камінням. Гранати – світлошумові і димові, та їх кидали із затримкою в три секунди і снаряди розривалися буквально над головами мітингарів. Це спричиняло значні травми: відривало кінцівки, вибивало очі. Коли «Беркут» розпочав зачистку, то Самооборону Майдану відтіснили в інший бік. Першою лінією стала Івано-Франківська і Хмельницька сотні та звичайні протестувальники. То вже все тоді перейшло у бойові дії і ми боронили жінок і дітей, які перебували за нашими спинами.

«Нас загнали у «пастку»

– Біля закиданої гранатами машини озвучення нас оточили і розділили на частини. Ту частину, де я перебував, загнали у двір біля якогось із будинків. Ми щитами відбивали не тільки каміння, гранати, а й «коктейлі Молотова». Коли би такий «коктейль» потрапив у стрій, це б спричинило багато травм і жертв. «Коктейлями» спочатку воювала Самооборона, але потім до цього вдалися і міліціонери. Мирні протестувальники не мали що протиставити цим тренованим і озвірілим «беркутам». Вони просто нищили людей і ось ця зачистка перетворилася у фактичне винищення і побиття.

Ми спробували вирватися із того дворика, бо, беркутівці, зробивши «черепаху» (вкупі прикриваються щитами зверху і з боків), не давали нам змоги вийти. Ми опинилися в оточенні, як у колодязі, і пробували вийти через дах, та виходи на дах були закриті і заґратовані. Нас спеціально загнали у цей двір. Коли пробували прориватися через самих беркутів, то це виявилося нереальним: людей зразу в’язали і кидали в автозаки. Я спробував боронитися і мене дуже сильно побили. Останнє, що пам’ятаю, перед втратою свідомості, то це слова: «Этому хана. Бросай!». Мене навіть не обшукували, залишили документи, телефон й кинули на сходах у під’їзді, вважаючи мертвим.

Через три години я отямився, почав телефонувати побратимам і за допомогою навігації визначати своє місцеперебування. Інформація була така, що хлопці не могли відбити наш загін, бо переважали сили у режиму. Та наші хотіли йти нам на виручку у другу хвилю «Беркуту». Вони вже не церемонилися. До побитої, ледь живої людини не ставилися якось інакше. Мене знову жорстоко побили. Основ­не, що запитували: «Сколько денег платят на Майдане»?.» Як відомо, нам грошей ніхто не платив. Далі запитували, скільки обіцяли заплатити. Я відповідав, що не знаю і це їх дратувало ще більше. Я не міг чинити спротиву і мене потягнули до автозаку.

Зіткнувся із дикістю людей із антимайдану, коли ледь живу людину вони пробували електрошокерами приводити до тями. Мене також один із тітушок ударив струмом і навіть беркутівці боронили нас. Коли притягли до автозаку, то мені тут у дечому пощастило. Автомобіль виявився переповненим, хоч у такому стані мене не мали права тягнути кудись, а повинні надати першу медичну допомогу. Медики і журналісти забрали мене від озвірілих тварин, бо (інакше їх не назвеш), до Будинку офіцерів.

«Оперували у польових умовах»

Там перебувало багато поранених і покалічених людей, котрих охороняли офіцери та народні депутати України. Лежало троє вбитих хлопців… Мене прооперували, зашили велику рану на голові, яка сильно кровоточила. Були поламані кістки обличчя, ліва частина обличчя сильно набрякла і я нічого не бачив. А правий бік заплив кров’ю і думали, що навіть вибите око. «Туманіло», а операцію проводили на дерев’яному столі, який застелили медичними халатами. Лікарі спочатку відмовлялися, бо накладати шви на такі глибокі рани нереально у польових умовах. Та медики, проявивши героїзм, таки прооперували мене. Зробили операцію дуже професійно, як відзначили уже, коли я лікувався в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні.

Як отямився, то побачив хлопців, котрі лежали на підлозі. Запитав, чому вони на холодній поверхні і їм не надають допомоги? Та, на жаль, їм уже нічого не могло допомогти. Коли розмовляв з лікарями, то почув, що посередині лежить наш сотник Сергій Дідич. Він був побитий дуже сильно. Його збила автомашина, але ще достеменно обставини його смерті не з’ясовано. Винних шукають дуже мляво, навіть медики змінюють свої свідчення.

Будинок офіцерів оточили тітушки і беркутівці і не було змоги звідти вийти. Народні депутати України не давали змоги зробити силову зачистку, бо там перебувало дуже багато поранених. Парламентарі виводили людей групами, декого вивозили швидкими. Мене також хотіли відвезти у лікарню, але лікарі сказали, що цього не варто робити, бо не знати, куди я потраплю звідти. Я звернувся за порадою до нардепа Олеся Донія і представника Євромайдан-SOS Насті. Завдяки їм мене машиною  відвезли у конспіративний госпіталь, під який переобладнали офіс.

Там я побачив просто страшні речі: обпалені зі страшними опіками люди, багатьом вирізали кулі, які потрапили під бронежилети, із суттєвими гематомами. Один із хлопців лежав під крапельницями і біля нього молився його батько-священик. Беркутівці його добивали молотками, яким мітингувальники виколупували бруківку. І ці страшні події сталися  у центрі Європи.

«Обухів, Івано-Франківськ, Ополє: мій маршрут одужання»

– Наступного дня мене таємно вивезли в Обухів, де, як з`ясувалося, живуть надвірнянці. Проживав у Наталії Савінської. Прийняла мене у себе і навіть організовувала перев`язки. Мені важливою була підтримка майданівців-побратимів Олега Туєшина і Михайла Іваночка (депутатів-свободівців Надвірнянських міської і районної рад). Вони мене й вивезли до Івано-Франківська. Виявилося, що вже тоді 21-го лютого на дорогах стояла майданівська охорона і контролювала, щоб не пересувалися тітушки і не підвозили зброю. Мене машиною вивозив Роман Хопта. Стан мого здоров`я контролював медик Степан Андрійців.

Наступного дня мене обстежили в обласній лікарні і діагностували переломи кісток обличчя. Лікували на дуже високому рівні і його хід конт­ролював також Степан Андрійців. Залучали викладачів і з медичного університету, мене обстежували декілька спеціалістів. Коли минули ризики після отриманого струсу мозку, я поїхав для подальшого лікування у Польщу. Цьому посприяв депутат районної ради Ігор Андруняк, який зізнався, що, хоч він сам не перебував на Майдані, але докладе всіх сил, щоб допомогти постраждалим. Мені виготовили необхідні документи і я з Ігорем Андруняком та головним лікарем ЦРЛ Сергієм Ємельянчуком, який контролював мій стан здоров`я у дорозі, виїхали у Польщу.

Я відчув суттєву підтримку із польської сторони. Поляки чітко усвідомлюють, що ми – єдина перепона для Росії, яка може загарбати і їхню державу. Вони цього остерігаються і знають, що українці поклали свої голови за всю Європу. Моє лікування відбувалося в Ополє. Від однієї з операцій на обличчі я відмовився. Сильно кортіло додому і вважав, що моє місце в Україні. Після короткого лікування мене відправили для реабілітації в один із відпочинкових комплексів. Коли рани затягнулися і мені зняли гіпс, я повернувся додому.

«До перемоги ще далеко»

– Зараз мене дуже сильно дивує, чому ніхто не затриманий за ці злочини проти української нації. Беркутівці і чиновники-зрадники й досі розгулюють на волі. Не проведено люстрацію, бо саме з неї мала розпочатися побудова нової держави. Сподіваюся, що ця хвиля патріотизму не спаде. На жаль, але і в Надвірній почали забувати про подвиг Небесної Сотні. На панахиду і віче минулої суботи прийшло зовсім мало людей. Коли забудуть про Майдан, то у наше життя повернеться зневіра. Я їздив у село Стрільче у Городенківщину на могилу Сергія Дідича і зустрів своїх побратимів. Усі висловлюють твердий намір, що ці жертви – не даремні і наша ненька Україна стане новою. Перемога буде за нами.

Повертаючись і згадуючи ті страшні події, розумію, що то була страшна агонія тодішньої влади, служителі якої просто відгризалися і намагалися вберегтися біля корита. Я знаю одне: у тому «Беркуті», з яким зіткнувся, воювали росіяни. Всі в Україні добре знають, де Івано-Франківськ, а це для них були невідомі місця. Діяла, на мою думку, третя сторона, яка стріляла і в мітингувальників, і в міліціянтів, і представники якої хотіли ще більше дестабілізувати ситуацію. Подальші події показали, що це була російська агресія. Спочатку її маскували, а тепер уже всім українцям стало зрозуміло й очевидним, хто хоче знищити нашу державність.

Сама звістка про усунення Януковича застала мене на огляді в обласній лікарні. Лікарі обережно мене обнімали і казали, що все це не намарно і тепер усе буде добре. Ці емоції мене лікували більше, ніж медпрепарати. Ми не маємо права покидати обраний шлях і виборену волю, а робити все, щоб наша країна стала європейською. Україна має залишитись цілісною та недоторканою і подальша доля  держави залежать не тільки від українців. Нам повинен підставити плече допомоги Європейський союз. У Надвірній чомусь не відбувається реальних рухів. Впевнений, що ВО «Свобода» – єдина політична партія, яка знає що робити в нинішніх умовах до оновлення життя.

Не можна вважати, що перемогу вже здобуто. Для цього треба багато працювати. Теперішня влада ще формується, бо ще чітко не сформована сама система. Ми з часом судитимемо про напрацювання, бо, як бачимо, що зовнішній і внутрішній ворог не спить. До перемоги ще далеко і докорінно повинно все змінитися. Мають заборонити діяльність комуністичної і партії регіонів, усунути із посад людей, які себе дискредитували під час подій на Майдані, покарати винних у каліченні і смертях людей та організаторів і спонсорів антимайдану. Польща і прибалтійські країни долали важкий шлях до демократії й економічного зростання. Ми пройдемо цією дорогою, в ім`я наших загиблих побратимів.

***

– Висловлюю щиру вдячність, усім своїм краянам, які морально та фінансово підтримували мене у важкі хвилини лікування. Ніхто не залишався осторонь і молитва надавала сил для швидшого одужання. Моральну підтримку висловлювали під час дзвінків, а фінансову допомогу надавала вся громада Надвірної. Віра в мене одна: Україна воскресла і тепер настала пора для її розбудови.