«Страсті Христові, скріпіть мене…»

В останню березневу суботу віруючі села Камінного з отцями-парохами УГКЦ – місцевим Василем (Володимиром) Найдою і Волосівським Степаном Лящуном молилися у Хресній Страсній дорозі і вшанували пам`ять Героїв Небесної Сотні.

Вона пролягла від 300-літнього храму святої Параскевії-мучениці через 12 стацій до новоосвяченого півтора року тому храму Христового Серця. Символічний Терновий Вінець і Хрест уособлювали справжні і Вінець, і Хрест, котрі увінчували останній земний шлях Спасителя. Син Господній терпів незадовго після свого тріумфального Входу в Єрусалим. Йшов і в`їздив дві тисячі літ тому на осляті як Цар Слави, як Всемогутній Вседержитель, як Помазаник Божий. Йшов, падав, піднімався і терпів нестерпні знущання, глум, наругу, людську образу і несправедливий гнів роз`яреного, очманілого натовпу.

Йшли від стації до стації – від каплички до пам`ятних хрестів вулицями Камінного  – братство і сестринство, учителі, сільська влада, молоді ґазди, ґаздині і сімейні пари, старійшини села – чоловіки і жінки, молодь – парубки і дівчата, учні і священики. В очах найменших діточок світилися щирі, незамулені душевні почуття, палав вогник посвяти, вірності і ревного послуху Господеві.

Отці-парохи у своїх проповідях навчали Христової науки, закликали до ревного служіння Господеві.

Чи всі побачили, відчули, усвідомили дитячу світлість і невинність, чи Страсна Христова путь хоч на мить утихомирила, умиротворила наші побутові, громадські і суспільні пристрасті, чи дали ми обітницю не грішити, не лукавити, не лихословити, не пронизувати заздрісно своїм позіром душу і серце ближнього? Якби людина вознеслась у собі і в земному житті, якби світ подобрішав, покращав, порозумнішав, став смирнішим і мав непорушну повагу до брата й сестри, сусіда і незнайомця, коли б кожен з нас не сумнівався у Господній науці і крок за кроком визволяв, спасав, рятував себе від провин буденних, то цим лише б утішав Спасителя і спізнавав Його ласки й щедроти.