Напевно, у кожній країні існують перекази і легенди про благородних розбійників, котрі грабували багатих і ділились із бідними, відстоювали ідеї соціальної справедливості у суспільстві. В Англії від свавілля англо-норманських баронів боронив простий люд Робін Гуд, «татрським Робін Гудом» вважають у двох країнах (Польщі та Словаччині) Яношика. В Україні дотепер пам`ятають імена опришків Олекси Довбуша, Баюрака, Бойчука та інших. В останні роки багато істориків концентрують увагу виключно на темних сторонах їхньої діяльності: розбоях, грабунках, вбивствах. Шанований мною телеведучий Львівського ZIKу Остап Дроздов навіть героя українського народу Богдана Хмельницького охарактеризував «Адольфом Гітлером 17-го століття». Це зі сфери повернення до двоколірних чорно-білих трактувань історії.
Польський краєзнавець Алоїз Шерловський, описуючи дії опришків на Прикарпатті, констатує: «Сільське населення, в основному гуцульське, вбачало в розбої прояв героїзму, а відомих ватажків прославляло в піснях. Із сумом належить визнати, що не тільки селяни і євреї, але, навіть, економи і орендарі вступали в стосунки з опришками, пили разом з ними в корчмах, були посередниками між їхніми ватажками. Опришки не раз повідомляли через посланця картою, в якій визначали суму викупу. Така карта на чотирьох рогах була обпалена на знак, що двір, село чи місто спалять, якщо не отримають викупу. Вони сходили з гір, грабували двори, брали викуп із соляних ксул, а їхні напади на міста і містечка (Коломия, Заболотів, Косів, Кути) мали характер добре підготовленої кампанії.
Про причини зародження та розвитку опришківського руху влучно висловився Іван Франко: «Поневолений, кривджений, підданий не може знайти ніде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів і, хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдників».
«Не ходили у опришки аж самі дурні. Лиш ходили у опришки легіники буйні», – співалося в народній пісні.
У ХV-ХVІ ст. більшість сіл і міст Прикарпаття, а також природні багатства встигли захопити 55 магнатських родин. Вони володіли 1500 селами і містами, тобто більш як половиною населених пунктів Галичини Яблоновські, Скарбки, Потоцькі запровадили панщину від 52 до 208 днів на рік. У 1662 р. введено поголовний податок, котрий стягали від кількості членів родини. І недаремно в пісні «Про добрих і злих панів» співали: «Добре було нашим батькам за давніх часів жити, поки не знали наші батьки панщину робити». Горяни використовували різні форми протесту. На жителів села Космач – де здебільшого неродючі землі – несправедливо покладено такі ж податки як на села рівнинні. Формою протесту космацької громади став приїзд у Відень делегації. Гуцули у святковому вбранні прийшли до резиденції імператора. Їх впустили і вислухали. Цісар Франц Йосиф звільнив космацьку громаду від неспрведливого оподаткування. Але це було в першій половині 19-го ст. У 17-18 ст. такі конфлікти здебільшого вирішувались збройним шляхом.
Українські історики та літератори австро-угорського і польського періодів досить схвально відгукуються про діяльність опришківських ватажків. У праці «Народні оповідання про зовнішну діяльність опришківського ватажка Пинті» відомого літератора К. Заклинського відзначено: «Пинтя був чесним чоловіком, бідних не зачіпав, а мстився лише на панах, які виганяли людей на панщину і знущалися над ними. Пани Пинті дуже боялися і чимало платили йому навіть данину, а гроші всім роздавав бідним». І зовсім протилежна оцінка в розпорядженні австрійського імператора Леопольда від 11 вересня 1600 року: «Вони (опришки – авт.) з Трансільванії перейшли до Молдавії та до Польщі й завдають великої шкоди магнатам і країні. Між ними є один давній знайомий по імені Пинтя, який із своєю бандою всю околицю нищить».
У хроніках, спогадах і легендах читаємо, що славний опришківський ватажок О. Довбуш був лагідної вдачі і доброго серця. Зайвого кровопролиття він не вітав. Зафіксований випадок, коли він напав на маєток польського шляхтича Андрія Карпінського у с. Голосків Коломийського району, дружина якого тільки народила сина – майбутнього класика польської літератури Франциска Карпінського. Упевнившись, що пан добре ставиться до підвладних селян, Довбуш не став руйнувати маєток. А ось жорстокого феодала Костянтина Злотницького, який проживав на Тернопільщині у Борщеві, він не пошкодував. Магнат пробував відкупитися, але марно. «Не за грошима твоїми я прийшов сюди, а по твою душу – щоб ти людей більше не мучив». Згодом Ф. Карпінський у праці «Памєнтнікі» пише: «На боротьбу з опришками Довбуша кинуті в гори каральні загони війська під проводом полковника Пшелуського, чисельність якого доходила до 150 осіб. Постій цього війська був у селі Перерослі коло Надвірної. Звідси Пшелуський з смоляками продирався у найдальші закутини гір, щоб спіймати Довбуша. На Буковецькій полонині Пшелуський з вояками потрапив в оточення. Але команди «вогонь» не було. Довбуш заборонив стріляти і зупинив своїх хлопців словами: «Не губіть його (тобто Пшелуського), в нього жінка і діти».
Зрозуміло, що опришківські ватажки та їхні «чорні хлопці», «збуї», «лотри», «свавільці» (так їх називало місцеве населення) були далеко не ангелами. Часом невиправдані вбивства, п`яні дебоші, мстивість характерні в їхніх вчинках. Непорозуміння виникли в Довбуша з жителями с. Микуличин. Улітку 1741 року біля гори Рокита він напав на вірменських купців, які найняли для охорони микуличинських селян. В сутичці вбито двох опришків. Бажаючи помсти, ватажок з хлопцями вночі нападає на село. Коли у місті Кути стратили кілької опришків, Довбуш заприсягнувся, що обов`язково спалить місто. Але йому не вистачило сил для цього. До цих пір історики сперечаються про причини вбивства ватажком довгопільського багача Миколи Дідушка. Ось як висвітлює це питання в праці «Славетний предок Кобзаря» Степан Пушик: «Хоч Микола Дідушко і сам колись ходив на розбої, та коли розбагатів на всі гуцульські Карпати, то став виловлювати опришків. Дав він слово панам, що вб`є ватага. Обіцяв повен капелюх самих червоних тому, хто принесе йому голову Добощакову. Олекса підіслав до Дідушка свого опришка. Той зо три тижні служив, придивлявся, як поводиться багач. І ось прийшов ватаг з «чорними хлопцями», коли овець стригли. Вбили тоді опришки Дідушка».
Польська окупаційна влада вела з опришківським рухом нещадну боротьбу. В універсалі 1742 року коронний гетьман Йосиф Потоцький наказує сільським громадам спіймати Довбуша, доставити його до Станиславова, де кат Михайло Козловскі за вироком суду стинав їм голови. «Бо якщо б яка-небудь громада охороняла, або якою-небудь поживою постачала Довбуша чи інших опришків, така громада буде впень витята».
У 1744 р. переслідувані смоляками кілька опришків на чолі з Довбушем таємно прибули в с. Зелену. Отаборились вони в урочищі Джурджах (поблизу Бистриці). У загоні був побратим ватажка Степан Зеленчук. Із присілку Зарінок Луг Довбуш виділяв горянам кошти на побудову церкви, яку згодом знищила повінь. Тут жила його кохана жінка Анна Тимшачка (Тимчук). Місцеві люди допомагали опришкам борошном, пшоном, овечим сиром, м`ясом. В сім`ї Оленюка з с. Зелениці (Черник) ватажок залишив на пам`ять свій черес (ремінь), який довго зберігався в музеї історії села Зелена. Після загибелі Довбуша його тіло розчленували на 12 частин. Голову розмістили біля Зеленської ґміни. За переказами, Оленюк викрав її, але, боячись помсти смоляків, захоронив в ущелині.
Ті опришки із загону ватажка, котрі залишилися живими, намагалися «розчинитися» серед жителів гірських сіл. У Рафайлові (с. Бистриця) опинилися три брати Яремчуки. Прізвища вигадали, бо молоді хлопці не бажали опинитись у руках польських каральних органів.
Ті опришки із загону ватажка, котрі залишилися живими, намагалися «розчинитися» серед жителів гірських сіл. У Рафайлові (с. Бистриця) опинилися три брати Яремчуки. Прізвища вигадали, бо молоді хлопці не бажали опинитись у руках польських каральних органів.
Соціальні мотиви домінують і в боротьбі опришківського ватажка Бордюка. Ось уривок з його розмови з польським ксьондзом: «Пиши до пана, що орендарі в своїх селах пригнічують підданих, судять їх, чинять насильство та безправ`я». Він запитує священнослужителя: «Чому ж ти, слуго правди, не говориш правди, чому християнин пан запродує негідникам (євреям – автор) селян. Християнина, що на пана робить, – він має за пса, а орендар йому – брат?».
Частина істориків, на мою думку, значно перебільшують антиєврейські настрої серед опришків. У статті «Хасиды: противоречивый поиск истины» (г. «Секретные материалы», 2013, № 10) її автор А. Карпов стверджує, що О. Довбуш був знайомий з равіном м.Меджибож Ізраілем бен Елізером, одним із засновників хасидизму, котрий за нез`ясованих обставин врятував ватажку життя.
Є дані, що у 60-их роках Х ст. у Надвірнянщині діяв опришківський загін на чолі зі Степаном Калиняком із Золочева. Очевидно, що цей чоловік здобув освіту, бо довго служив у пана, був побережником, згодом возним. Ймовірно, що на бунтарський шлях його штовхнула якась соціальна несправедливість, особиста драма. Створивши загін з восьми людей, він напав на двір багатого пана Коженьовського з Цуцилова. Пана вбито, захоплено зброю і гроші. Але в 1762 році властям вдалося схопити всіх опришків, їх за вироком галицького суду страчено.
Але навіть після смерті побратимів Олекси Довбуша Баюрака та Орфанюка на карпатському Підгір`ї було неспокійно. Підтвердженням цьому може служити ухвала 1764 року варвавського сейму: «Галицька земля, що лежить на пограниччі з Волинню та Угорськими горами, де опришки знаходять собі укриття, для власної охорони та безпеки, може навічно утримувати 100 смоляків. На вимогу послів цієї землі дозволяємо використовувати податки на свій розсуд на їх забезпечення».
Поступово овіяний романтизмом опришківський рух втрачає соціальний аспект і перетворюється у звичайне розбійництво…
Правда – одна з найважливіших категорій історичної науки. Досвід учить, що не варто героїзувати, ідеалізувати історичні особистості. Це звичайні люди зі своїми достоїнствами та недоліками. Але українцям нарешті потрібно позбавлятися надуманої меншовартості. Дотримання принципів історичної правди допоможе нам у процесі самоутвердження, здобуття авторитету в усьому світі.
Автор дякує за допомогу в підготовці матеріалів до статті учителю історії Зеленської ЗОШ І-ІІІ ст. Корчук Г. В., бібліотекарям с. Саджавка та с. Бистриця Галині Христан і Марії Бурсі, заступникові директора Черниківської ЗОШ І-ІІ ст. Ганні Онуфрак.
Михайло СЕМКІЯШ,
викладач Надвірнянського коледжу НТУ.
Версія для друку
1,296 переглядів
