Піввіку з тобою, Школо

За день-другий літня гамірливість, відпочинкова легкість, кількамісячна розлука зі школою зміняться святом першого дзвоника, котре свою піднесеність і турботливість передасть у класи, в уроки, у душі дитячі.

Як би то хотілось, як би то розкішно і мило ми почувалися, коли б надворі, у суспільстві нашому не тяготіли-не гриміли донбасівсько-луганські вибухи, жахи, наповнені людиноненависництвом, підлістю і підступністю московсько-путінських загарбників-найманців, котрі з купкою засліплених-зазомбованих кремлівською пропагандою «землячків» тероризують українське серце і душу. Такої розкоші і замилування хотілося б і так мало б бути. І так станеться, бо українці відчули у собі силу, міць і нескореність духу. Недовгий той день, коли вони здолають різні самоназвані «ДНР» і «ЛНР» невдалого путінсько-імперського штибу. І підсилиться ця наша і наших дітей віра, коли якнайглибше проникнемося на першому ж шкільному уроці думкою і пам`яттю про Небесну Сотню, про тих героїв-вояків – сучасних українських витязів-спартанців – крутянців, холодноярівців, січового стрілецтва, захисників Карпатської України, повстанців 1940-1950-их років, над якими майорів і сяє Володимирів Тризуб – котрі поклали свої голови, своє життя, відстоюючи нашу незалежність (а ми впродовж двох десятків літ називали її безкровною і мовби подарованою), котрі продовжують в окопах, на блок-постах, у «брониках», з автоматом і кулеметом, біля прицілів сучасної потужної зброї утверджувати, що ми – українці, що ми є народом, котрий ніколи і нізащо не дозволить себе ділити, роз`єднувати, зраджувати, зрештою, повертатися в ярмо «імперії зла».

Може, добре повважалося б, аби на такий шкільний урок прийшли батьки, передусім, рідні і близькі тих хлопців, котрі нині стверджуються як патріоти, як захисники на східних рубежах України. Як самі не нюхаємо пороху поля бою, як самі не ночуємо у пристосованих польових наметах, як самі не зазнаємо ран, кривд і жорстокості воєнного жахіття, як самі не виносимо поранених побратимів з-під куль знахабнілого загарбника, то маймо за честь і обов`язок розповісти про наших героїв, схвилювати учнівські серця вдячним словом про них, а то й запропонувати й створювати учнівські волонтерські групи, пости, варти для допомоги українській армії. Здається, у ці дні вся наша країна стає армією, котра не лише обороняється, а дає зрозуміти ворогові, що заклякнуть навічно його зуби, коли зазіхатиме на нас.

За цими рядками, віриться, що й у школі мого дитинства – Середньомайданській – відбудеться така розмова-урок, така відвертість, така невідворотність, коли мовчати, вишукувати різні пояснення – не на часі, бо перед нашим лицем, перед нашою совістю – Вітчизна, її безпека, її нинішнє і завтрашнє. Ми вміємо її картати, шарпати, вимагати від неї. Маймо мужність і непохитність вступитися за неї, аби кожний бажаючий чкурнути у кущі відчув свою згубність, аби добро верховенствувало.

Вернувся у дитинство, бо й ніби нагода трапилася. Рівно 50 літ тому – першого вересня 1964-го я пішов у перший клас у рідному родинному Середньому Майдані. Коли тебе трохи покривдувало-повипробовувало життя, коли сивина у поріділому волоссі, коли, здавалось, серце, звикле до несподіванок-незгод і постійних непередбачуваних ситуацій, котрими багаті журналістські будні, все-таки показує свій норов і дає серйозний тривожний дзвінок-попередження, тоді під іншим кутом дивишся на світ і відчуваєш його лише тобі одному зрозумілим чуттям.

Можу хіба що щиро заз­дрити нинішнім першокласникам (а їх небагато – десяток), що вони переступають шкільний поріг і сідають за парти у 23-річній Україні-Державі. Я ж зі своїми ровесниками того першовересневого дощового дня півстоліття тому входив на свято першого дзвоника у не зовсім привітний своєю похмурістю спортзал сільської восьмирічки, в який наспіх за комуністичною хрущовською командою сяк-так переобладнали …церковний храм. То вже інша історія, як споконвіку український греко-католицький храм на Долині (так зветься той кут села) ні з того, ні з сього став власністю поляків, котрі мешкали у селі, і перетворився таким чином у костел, в якому з`явився навіть орґан. Може, старшокласникам і не дивним видавалося, що черговий шкільний рік розпочинався у спортзалі-церкві. А мені й моїм майже чотирьом десяткам семирічним однокласникам (набрали два класи) якось не вкладалось у голові, як то будемо стрибати, бігати нав­випередки, підтягуватись на канаті, ганяти м`яча у стінах храму, на яких ще донедавна красувалися ікони-образи, де устами священика промовляло Господнє слово. А може й у тому і глибокий символізм і переконання (хоч надто гіркі і трагічні), що комуністичні верховоди, самі того не підозрюючи, ввели нас не просто у храм науки, а в Господній храм (хай і понівечений). Отака гіркота і біль, як засвідчило життя – у школі і поза нею – не зуміли винищити-випалити з нас, тодішніх першачків, глибокої і ревної віри у Бога, у Господню науку, бо неможливо виявилося перервати нитку-зв`язок батьківсько-материнської родинної християнської науки.

Як уміла, як могла, як щиро старалася нам прищепити любов до знань, до рідного слова, до Шевченкової світлості і глибини його духу (у той рік святкували-відзначали 150-ліття Кобзаря) перша вчителька Олена Гнатівна Ковальчук (Блонська). Навчала писати, читати, ліпити, малювати, співати, а перерви між уроками не обходилися без науки танцювати у так званому «надомнику»-кімнаті, яку школа винаймала у господарів Циганчуків (нову шкільну оселю звели аж у 1976-му). Ми не таїли від неї ніяких наших секретів, болів, тривог, сподівань. Нас простих, дещо огрубілих у своїй поведінці вчителька намагалась навчити етики стосунків між хлопцями й дівчатами, між нами, дітьми, і батьками та вчителями. Уже з огляду прожитого-пережитого (а воно, здається, на відстані сльози) розуміємо, як то непросто доводилося їй, молодому 23-річному педагогу, ступати-переступати через своєрідні підводні рифи-гальма тодішньої системи, педагогічної також. Попри задурманеність, якою напов­нювала шкільництво комуністична пропаганда, наша вчителька старалась донести нам людську щирість, приязнь, читала разом з нами такі оповідання і вірші, в яких мовилося про людяність, доброту, красу душі, де добро перемагало злих духів, а справедливість – недоброчесність. Ця наука Олени Гнатівни западала у наші дитячі серця (усі ми – діти, батьки яких зранку до вечора за півдарма ґарували на колгоспному полі чи фермі).

Два роки тому, у червні 2012-го, зібралися ми на свою зустріч через 40 років закінчення восьмирічки. І яким виявилось радісним і пам`ятним побачення зі своєю першою вчителькою Оленою Гнатівною. Ми, уже далеко не 50-літні, ледь уміщалися за сучасними партами, а вчителька викликала нас за списком у символічному шкільному журналі «до дошки». І ми відповідали-розповідали, як йшли по життю з її та її колег-педагогів учительською наукою. Повнилося її серце шанобою, щирістю і вдоволенням від того, що чимало однокласників (уже із двох 8-А і 8-Б класів, 1-А клас у світ вела Ганна Федорівна Левицька) обрали учительський фах. Володимир Байляк – учитель-фізик, був директором рідної школи; Марія Триняк-Круль – учитель музики і вихователь-методист, нинішній заступник директора школи; Василь Михалків (на жаль, покійний), обрав фах інженера-лісівника і Петро Коваль – культуролог і філософ – обидва кандидати наук; Ганна Ясніковська – учитель математики, працювала заступником директора школи у Косівщині; Орися Григорчук учителює у Рогатині; Ганна Казюк закінчила факультет іноземних мов Прикарпатського університету. А ще Ганна Казюк (Андрейчук) – фахівець культури; Марія Круль (Семенюк) – бухгалтер; Петро Гойванюк – інженер-будівельник у Миколаєві; Стефанія Андрейчук-Олексюк – фахівець торгівлі; Галина і Ярослава Кінаш (Блонська і Гриджук) – медики; Василь Михальчук і Василь Семанюк – музиканти; Михайло Семанюк – радіотелемайстер; Ганна Круль – інженер-будівельник; Ольга Михалків – працівник деревообробної галузі. Мушу завбачливо просити вибачення у тих, кого не згадав. Але всі однокласники (їх добра півсотня) залишаються у моїй пам`яті і спогадах найкращими друзями, порадниками, однодумцями.

…У шибці сільської хатини літні промені переливаються-міняються уже серпнево-вересневою прохолодою. Погляд учительки ловить кожний відблиск не лише сонячний, а й відблиск душі людської, відблиск учнівських сердець. І ми вдячні їй за шкільну і життєву науку.

Із Першовереснем і з Днем знань Вас, Олено Гнатівно і Ганно Федорівно, учителі – колишні і теперішні Середньомайданської школи, мої дорогі однокласники! Не забуваймо Першовересень 1964-го, тішмося Першовереснем 2014-го. З великою надією творімо кращі часи для нашої Вкраїни.

Ваш учень

та однокласник 1-Б і 8-Б класу, випускник 1972 року Середньомайданської

восьмирічної школи

Іван ГРИДЖУК.