Та вереснева неділя, 24 вересня 1989-го, видалася сонячно погідливою, мовби бажаючи своїми осінніми щирими променями приласкати своєю красою, лагідністю і спокоєм.
Та суспільне тло у нашому краї у ту пору наповнювалося невідкладним наростаючим масовим громадянським протестом-збуренням проти того, що творилося довкруги.
Щедро замаєний синьо-жовтими стягами переповнений ущерть приміський поїзд з Івано-Франківська у Надвірну прокладав шлях до нової сторінки у національно-державницькому літописі Карпатського краю. Усі знали, що їдуть на історичний Пнівський замок, де має відбутися перше демократичне віче у нашому краї. На вокзалі у Надвірній майже тисячне зібрання учасників віча зустрічали вдячні надвірнянці-патріоти, активісти місцевих осередків товариств «Меморіал», «Рух» та Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Конвульсивно сіпалися перелякані лиця місцевих правоохоронців, їх переодягнених «колег» і представників влади. Старалися щось фіксувати, протоколювати для своїх майбутніх звітів-донесень про заворушення своїм вищим хлібодавцям. Кількатисячна і кількакілометрова людська повінь вирушила у свій національний похід на замок вулицями Вокзальна і Соборна (тодішньою Леніна). На перехресті неподалік цегельного заводу цю патріотичну ходу зупинили декілька автомашин і автобусів із обмундированими «обдубинкованими» стражами тодішнього порядку, які перегородили-забарикадували рух до центру міста. Група активістів на чолі з Федором Ковтуном (майбутнім депутатом обласної ради 1-го демскликання) із Лісної Тарновиці дійшла компромісного рішення: до замку рухатися нинішньою об`їзною дорогою, а потім відправитися вшанувати пам`ять Борців за волю України на їх могилі на старому цвинтарі, де отець Степан Кисілевський відправив панахиду.
До Пнівського замку пливло звідусіль людське море під синьо-жовтими прапорами у вишиванках, а, головне, із непохитним духом патріотизму і натхнення, наповненим волею і безстрашністю сказати рішуче й остаточне «Ні!» прогнилій, брехливій і безбожницькій владі, котра давила своїм московсько-кремлівським чоботом аж до самих низин і ніколи не бажала вільної незалежної соборної Української Держави.
Організаторами і найактивнішими учасниками, своєрідним серцем віча були меморіалівець член української Гельсінської спілки сл. пам`яті Федір Ковтун, Марія Ісопенко, Ангелина Вдовчин, Марта Мітрошин, Ярослав Бучко, Богдан Березицький, Михайло Плитус, Роман Кисілевський, Микола Вірстюк, Ольга Фуфалько, Ярослав Лазорко, Богдан Полатайко, Степан Зваричук, Богдан Яківців, Михайло Бойчук, Володимир Семків (ведучий). На свої зустрічі-засідання подалі від «недремного ока» організатори віча збиралися у центральній районній бібліотеці, приватних оселях Ліди Олендій, отця Степана Кисілевського, Марії Ісопенко, Марти Мітрошиної, Ольги Фуфалько, на березі річки Бистриці Надвірнянської.
На вічі виступив серед численних промовців відомий поет-політв`язень Тарас Мельничук – майбутній Шевченківський лауреат.
Віче заявило: одностайну вимогу – проголошення незалежної суверенної соборної Української Держави, про створення Національних Збройних Сил України, а також рішучий одностайний протест проти комуністичної партії та її влади, проти її колоніальної антиукраїнської політики, про визнання української мови єдиною державною в Україні, про потребу оновлювати владу – від низів до верхів новими людьми-фахівцями – патріотами України. Особливо зверталися до освітян – наповнювати навчальний і виховний процес національним духом, розпочати вивчати справжню історію України, зокрема, національно-визвольного руху, а не її московський покалічений, спотворений варіант-«сироїжку», звернулося до всіх краян, інтелігенції і духовенства – відроджувати повсюдно українські національно-релігійні свята, звичаї, обряди, відзначати пам`ятні дати і події в історії України тощо. І як прикро вразила очорнювальна «статейка» про віче у тодішній районній газеті, відцензурована-прорентгенена церберами-кагебістами, до того ж і з перекрученням фактів, прізвищ тощо. У цьому опусі прочитувалася боязнь і страх конвульсивної влади, її намагання чимось зарадити-згладити. Та Франків «дух, що тіло рве до бою», мов весняні гірські потоки, розмивали облудливість влади. А вже за декілька днів у міській зоні відпочинку налякана народним збуренням влада організувала своє альтернативне збіговисько «від імені трудових колективів». Через свою скороспішність і тенденційну псевдомотивацію ці «збори» скидалися радше на клоунаду. Щоправда, її ляльководи та їхні підручні уже тоді намагалися нечасто сміливо виходити до людей і заперечувати їх справедливі вимоги. За активістами й організаторами віча розпочалося партвладно-кагебістське полювання, судові штрафи, погрози, залякування, тиск…
Розповісти об`єктивно тоді про дух і настрої віча та людські думи не вбачалось можливості. Тоді в автора цих нотаток зародилась ідея-задум про створення нового першого народного часопису в нашому краї. Сповнитися цьому задуму судилося незадовго: 7 червня 1990-го вийшло перше число «Вісника Надвірнянщини» (за часовим виміром третє демократичне видання такого типу на Прикарпатті – після Коломиї і Калуша), який із січня 1991-го почав виходити під назвою «Народна Воля».
Чи справдилися, сповнилися вимоги, прагнення і сподівання Пнівського віча? Доводиться твердити, що частково. Радує, що цього тижня Євросоюз і український парламент з Президентом України ратифікували Угоду про асоціацію України з Євросоюзом. До цивілізованої Європи – державницької, матеріально, духовно і морально збагаченої ще не близько. Мусимо своєю мужністю, розумом, єдністю і кров`ю, на жаль, захищати рідну країну від одвічної нахабності і зажерливості «старшого брата» та інших недругів праотцівської землі. Але захищати розумом, патріотизмом, мужністю і вмінням, передусім, сучасним військовим, а не урядово-воєнними прорахунками і ще не викоріненої зрадою генеральських чинуш. Маємо вірити, що споконвічний розум, вміння, патріотизм, працьовитість і кмітливість українців здолають руїну – національну, господарську і в …наших душах.
Попри те, що ще й нині бачимо потуги оббілити комуністів і регіоналів, мов невинних ягнят, через непростиму зловорожу діяльність свого пахана-«Хама», котрий , мов кріт, ховається у московських норах.
Ще чується плач і сичання окремих «членів» за тим, щоби «зірка на кремлі ніколи не згасла». Ще строчить-організовує «послання» один чиновничок від імені анонімної громади про те, що він «відверта, відкрита, доброзичлива, чесна людина, яка відстоює принципи прозорості у власній діяльності…, у спілкуванні з оточуючими як добрий, успішний менеджер здобув визнання серед більшості членів громади за організаційні здібності, жорстку дисципліну та самодисципліну, вірить даному слову, за чітке бачення стратегії подальшого розвитку…, пріоритетних напрямків …розвитку, дбайливість справжнього господяря та вмілого управлінця, працездатність, налаштованість на позитивні кардинальні зміни».
Ви вірите у цьому єлейному набору слів самохвальства, в якому не знаходиться місця людській скромності, етиці, взаємоповазі і направду справжньої відповідальності за спільну діяльність на благо громади?! Не вірить і громада, але в дусі анонімних йосипо-сталінських 1930-х років «вмілий управлінець», прагнучи оббілити нібито чужими руками свою «регіоналівську масть», запашком якої й досі послуговується безпідставно каркаючи священнослужителя – патріота-українця і щиру людину, отруює анонімною писаниною навколишній світ, погрожуючи «діяти згідно чинного законодавства». У народі кажуть: свіженьке придане, та віриться з трудом. Чи для того кількатисячне велелюддя на Пнівському замку збурилося проти свавілля чинодралів-пристосуванців, аби й нині їх окремі копії-рештки чванилися, гальмуючи своїми збоченнями-негативами національно-державницький протест?
Пнівське віче у наші дні вимагає високої і непідробної відповідальності конкретних носіїв влади перед народом, депутатів усіх рівнів перед виборцями; утвердження справжньої українськості Української Держави кличе до невідкладної боротьби проти роз`їдаючого суспільство ганебного явища – корупції; відверте застереження політиканам-пройдисвітам і недругам України не зазіхати на державну, національну, територіальну цілісність України; є вічним покликом і поривом простолюдина відстоювати свої людські, національні і трудові права і змагатися за сучасну європейську цивілізовану Державу, за розвиток громадянського суспільства; це попередження, що зло буде покаране, а неправда повік не залишиться не розкритою.
Пнівське віче – це воля, свобода, правда, патріотизм і жертовна праця на благо України.
Варто у ці вересневі і жовтневі дні у навчальних закладах провести уроки про суть і цілі Пнівського віча, як історичної події Карпатського краю і через призму сьогодення критично і реально оцінити дійсність, відповідальність – державну і національну – конституційним вимогам. А ще мали б відбутися зустрічі з молоддю, громадськими і партійними організаціями, виступи на щотижневому духовному віче у Надвірній з участю організаторів і активістів Пнівського віча. Місцевій владі годилося б виконати пункти рішення за підсумками зустрічі у вересні 2009 р. організаторів Пнівського віча з нагоди його 20-річчя про встановлення на Пнівському замку пам`ятної дошки про подію.
Вивчаймо, шануймо і памятаймо Пнівське віче. Йому – 25 років.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»
Фото із архіву Михайла ЛУКАЧА
Версія для друку
924 переглядів
