Їм випала нелегка доля

У найгіршому становищі опинилися лемки, котрі після початку війни почали масово повертатися у свої Бескиди, але їхні господарства знаходилися вже у розпорядженні влад Генеральної губернії.

Чергові депортації із Закерзоння – остаточні й безповоротні. Найбільша з них – у 1945-1946 рр., коли виселили до СРСР майже півмільйона українців Закерзоння. Тільки мала частина з них покинула свій край добровільно.

Четвертий етап – остання злочинна акція. Містечко Устрики Долішні – райцентр колишньої Дрогобицької області. До 1951-го там знаходився нафтопромисел, нафтопереробний і лісопильний заводи. Зараз – це гарне, сучасне, курортне містечко. Збереглася і стара його частина. Депортацію жителів Нижньо-Устрицького та частини Стрілківського і Хирівського районів до південно-східних областей України ретельно продумали із подвійною метою. З одного боку, т. зв. обмін територіями для передачі нафтових промислів новоствореній Польщі й отримання натомість вугільних пластів (Кристинопіль – Сокаль) Радянським Союзом. По-друге, ліквідація соціальної бази для досить міцного у цих краях українського підпілля і його повне викорінення.

Наприкінці 1950-го відносини Москви і Варшави були чи не найкращими. Польський уряд звернувся до керівництва СРСР із проханням обмінятися прикордонними ділянками державних територій. Увагу спрямував на ділянку території Української РСР, у надрах якої знаходилося 12-15 млн. тонн нафти і 12-15 млн. м куб. газу. Натомість СРСР пропонували ділянку із покладами кам`яного вугілля. Інтереси корінних жителів до уваги не брали. У тексті договору йшлося тільки про обмін ділянками державних територій. Про переселення згадували лише у Протоколі.

Настала весна 1951 року. Люди орали, сіяли, садили. І раптом, як грім з ясного неба – наказ про повне і цілковите виселення району, пов`язане з необхідністю вирівняти кордон. Людей вивозили з їхніх осель фірами, автомашинами і залишали під голим небом на станціях Нижні Устрики і Коростенко. Люди чекали там дні і ночі на вагони.

Минув лише рік після підписання таємної угоди між урядом СРСР і Польським Комітетом Національного визволення, яка визначила кордони між державами, як розпочалися нові переговори щодо нього за різними сценаріями. За багату на кам`яне вугілля територію східної Люблінщини сусідня країна здобула терен не лише з нафтою, але й, нарешті, отримала змогу збудувати ГЕС на гірському Сяні і збільшити потенціал усієї південно-східної Польщі. У 1960 р. уряд Польщі визнав будівництво греблі та ГЕС у Солині пріоритетною інвестицією у народне господарство Польщі.

Будівництво греблі та ГЕС почалося вже після війни, але для цього потрібно було звільнити територію, зайняту бойками, у таких селах як Сопина, Райське, Городок, Завоз, Луги, Вовковна та хутір Воля Мацькова, в якому проживало 300 сімей. Це і велика родина Писуляків, яку виселили у 1947 році. Частина з них опинилася у Херсонській, Тернопільській областях, частина виїхала у Казахстан (на цілину), а останніх переселили у Нижні Устріки, звідки їх другий раз депортували у 1951 році. У даний час у Надвірній проживають Степан Писуляк та його сестра Анастасія Процак.

У с. Маринове Березівського району Одеської області встановлено пам`ятний знак на пам`ять про примусове переселення українців із території Польщі на південь України у 1951 р. Він розташований на символічній залізничній колії, яка спрямована суворо із заходу на схід. Із західного боку встановлено залізничний бар`єр, що символізує заборону виїзду на захід для примусово переселених, чи до будь-якого іншого місця проживання. Переселені мусили проживати лише там, де їм призначило компартійне керівництво.

Такі пам`ятні знаки встановлено у багатьох містах: Бережани (Тернопільска обл.), Галич, Долина, Калуш та інших місцях компактного проживання депортованих.

Ігор ЛІНГ,

заступник голови Надвірнянського осередку Всеукраїнського товариства «Лемківщина».