- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Історія людини – історія країни

Posted By Модератор On 03.10.2014 @ 12:42 In Духовність,Україна | No Comments

«Історію неможливо змінити. Треба тільки мати відвагу знайти її правду. Лише тоді  можна змінити нинішню жорстку реальність».

Пантелеймон Куліш.

Туга за рідним краєм – вічна, невмируща

1945-1951 роки – насильницька депортація українців із Польщі. Минає 70 років  з початку тих трагічних подій, які  довелося пережити жителям крайніх західних земель нашої Батьківщини. Що це були за події? Чи потрібно згадувати про них тепер? Чи актуальні ці питання сьогодні?

Дехто вважає, що згадувати про ці події не треба, бо пройшло багато часу. А я вважаю, що потрібно. Бо це – наша історія. Народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього. Актуальним це питання буде завжди. Бо тільки сильна, міцна незалежна держава здатна захищати свої кордони і жодного клаптика своєї землі не віддасть сусідам. Доля України у наших руках, не може бути Захід і Схід. Україна  – єдина. Уже роки я думаю над тим, чому в ХХ ст. у центрі Європи відбувалися такі страшні події і нас ніхто не захистив. Питання  залишається і досі без відповіді. Чому мучили, вбивали і виганяли нас із прадідівських земель? Де була тоді цивілізована Європа?  Америка? Чому мовчазно придивлялися до варварства, злочинів, знущань над українським народом? Думаю, тільки тому, що нас ніхто не вважав за народ, бо ми не мали своєї держави, не мали своїх представницьких органів у інших країнах, які б нас захищали. А тому важливо на сьогодні зберегти свою державу.

1945 р. – закінчилася війна. Люди поверталися додому звідусіль – хто з лісу, хто зі Словаччини, куди тікали від німців, щоб не їхати на примусові роботи в Німеччину. Лиха доля не обминула і моїх старших братів Михайла, 1922 р. н., та Івана, 1925 р. н. Довгий час вони переховувалися в лісі, про що німці довідалися і забрали маму у в`язницю. Сини змушені були поїхати в Німеччину, щоб маму відпустили додому, бо в хаті залишилося ще п’ятеро дітей. Я – наймолодша, батька не пам’ятаю, помер у 1940 р.

«Ми випили

гіркого трунку…»

Осінь 1945 р. – польський уряд почав масове примусове виселення українців, котрі проживали на території Польщі. За згодою із Радянським Союзом змусив нас залишати свої обжиті з діда-прадіда домівки і виїжджати в Україну. Польські вояки користалися з цього, грабували мирних жителів, забирали майно, одяг, чинили фізичні розправи над населенням, калічили і вбивали дорослих та дітей, особливо забирали чоловіків. Удень і вночі горіли села, про  це писав Юрій Судин.

Горіли села і міста,// Вогонь здіймався в небеса.// І в білий день, і в ночі чорні// Безжально чистив все і вся.// І не було нам тоді рятунку, // Господь молитв наших не чув,// Ми випили гіркого трунку// І той, що жив тут, не забув.

У вересні 1945-го польське військо  оточило наше село Тильова. До кожної хати під’їжджала фіра і за дві години ми повинні бути на центральній дорозі. Не мали можливості взяти із собою весь одяг, речі домашнього вжитку. Врешті, і не було куди брати на одну фіру. Мама зібрала діточок, прив’язала корів до воза і так ми поїхали на залізничну станцію до Вороблика. Тут нас поселили у бараки без вікон  і дверей. «Буржуйка» рятувала від голоду й холоду. Старші брати Михайло та Іван щоночі оберігали бараки від нападу бандитів. Настали сумні дні і ночі. Короста і воші скосили весь барак. Люди продавали за безцінь останню корову, щоб купити хлібину.

І, о Боже Милий, загнали нас разом з худобою у вагони-товарняки без даху над головою і повезли. Куди – ніхто не знав. Пам’ятаю, я, дівчинка, сиділа на мішку із зерном. Ніхто не смів підійти. Той мішок – це було життя наше. Перини на всіх не вистачало: кожен тягнув її на голову, бо холодний вітер і дощ пекли до нестерпного болю…

Пам’ятаю, як брат Іван співав пісню «Подай же, дівчино, хустину, може, я в полі загину.// Темної ночі накрию очі, легше в могилі спочину»… Кулі свистіли над головою і так нас привезли у тодішній Станіслав, у селище Ланчин Надвірнянського району. Зима, морози… Поселили у стодолі. До хати господарі не запросили. Я бігала до стайні, до корови, щоб погріти руки.

Пізніше, 15 грудня 1945 р. ми переїхали у село Перерісль. Дали обшарпану і холодну хату і так  ми стали виживати. Старші брати Михайло та Іван шили чоловічий верхній одяг, заробляли на хліб, щоб вижити. Мама ходила від хати до хати випрошувала в’язанку сіна чи соломи для корови. Слава, що в селі є кравці, докотилася до гарнізону. Занадилися до хати шити одяг. Але сім’я не дуже раділа тим непрошеним візитам, бо шила вбрання хлопцям із лісу. Я виконувала роль малої підпільниці. Мені минав тоді восьмий рік. Коли йшла до школи, то несла вузлик із пошитим одягом військовим, а після обіду виганяла худобу на пашу в ліс. Був у нас і кінь. Вузлик з одягом для хлопців із боївок служив мені сідлом для маскування. Спіймали мене б з ним, усю родину вивезли б до Сибіру. Партизани приходили, де ми домовлялися, й забирали одяг.

Спогади тих далеких часів запам’яталися на все життя. Не можна  викреслити з пам’яті насильницьке виселення з рідних домівок та з обжитих із діда-прадіда земель. Вчинене проти невинних людей насильство пояснювалося, як акт колективної відповідальності українців за дії ОУН-УПА. Польщу очищали від українців, а УРСР від поляків.

Досі стоїть грушка…

У серпні 2005 р. мала можливість із групою лемків із Долини та Надвірної побувати на рідних теренах. Коли ступила на рідну землю, на те місце під липою, яка досі збереглася біля криниці, серце розривалося від жалю. Я набрала пригорщу землі з-під рідної хати і привезла в Україну, у Перерісль, і висипала на могилу моєї мами – трагічний спогад зі спустошеної вітцівщини. Хату поляк спалив, бо боявся, щоб моя родина не повернулася на рідну землю. На новому місці через дорогу побудував нову хату. Досі стоїть грушка – пам’ять про родину Свяглів.

Родом я – із села Тильова Кроснянського повіту Краківського воєводства (Польща). Народилася 20 травня 1937 р. сьомою дитиною у родині Семена та Анни Свягли. Цифра «7», як Божий оберіг і біблійний знак повноти, завершення побудови світу Творцем, сім нот, сім кольорів, сім днів…

Моє життя складалося так, що ця цифра є щасливою і рятівною. Так із народження. Спекотний серпневий день розривали блискавиці. Одна з них влучила у сільську хату, в якій проживала моя родина. Мені було три місяці. Так Бог дав, що хтось мене врятував, виніс із палаючої будівлі. Про цю Господню милість мені розповіли пізніше батьки. Вони передбачали мені щасливу долю. Казали, що Бог зберіг мене, і моє майбутнє залежить від Його волі. Про наступне диво я вже сама пам’ятаю, бо мені було 7 років. Дитяча пам’ять закарбувала до дрібниць, що зі мною трапилося. Мама, старші брати і сестри працювали у полі. Мене і найстаршого брата Михайла залишили на господарстві. Робила курям заминку. Масними руками взяла ручку корби, щоби набрати води з криниці. Вона мала шість метрів, повна води. Корба вирвалася з рук і разом із відром скинула мене на дно криниці. Два рази я спливала, але не було сил, і знову холодне джерело тягнуло мене до низу. Кричала, кликала на поміч, спробувала ще раз викарабкатися доверху. Вдалося, правою ногою зачепилася за камінь. І тут надбіг брат Михайло, встиг схопити мене за коси і витягнути.

Із Божої ласки обминула мене смерть, коли під час війни 1944-го присипало мене землею від розірваної бомби. Врятував знову брат Михайло.

Після примусового виселення в Україну 1945-го моя родина проживала у Перерослі. Я ходила до школи, добре навчалася, як кращу випускницю мене рекомендували до вступу в університет ім. Ломоносова у Москві. Але сталося так, що я підхопила інфекцію, яка на той час панувала, і раптово захворіла на запалення мозкової оболонки. Перебувала два тижні у комі. Але, слава Богу, він не забув про мене. Лікувалася довго, хвороба відступила і Господь повернув мене до життя. Мені було 17 років. Так складається в моєму житті, що я кожну позначену цифру «сім» очікую з особливим хвилюванням.

У 1967 р. мене звільнили із посади завідувача читальним залом Долинської дитячої бібліотеки, як ворога народу, за вшанування українських народних традицій.

Із 1968-го і до виходу на заслужений відпочинок працювала начальником відділу організаційно-масової і кооперативної роботи Долинської райспоживспілки. За багаторічну сумлінну працю нагороджена знаком «Відмінник споживчої кооперації».

У 1987 р. потрапила в автомобільну катастрофу, довго лікувалася у травматологічному відділенні обласної клінічної лікарні, перенесла операцію. І знову Бог змилосердився наді мною: вціліла. Але і  цього випробування замало – перенесла ще одне оперативне втручання. Стояло питання життя і смерті. У черговий раз відчула Божу присутність. Опівночі я пробудилася, відкрила очі і побачила Бога у сяйві. Він простягнув до мене ліву руку і сказав: «Ти будеш здорова». Пройшов час і мені виповнилося 77 років. Дві щасливі сімки. Знову хвилювання.

Молюся за Україну

Із 1960-го ми з чоловіком Святославом проживаємо у м. Долина Івано-Франківської області, виховали двох дітей, допомогли їм здобути освіту. Донька Любов із чоловіком Олегом – лікарі, працюють у Брошневі-Осаді, їхня донька Мар’яна – лікар-педіатр у Долині, її чоловік Роман – головний спеціаліст відділу освіти Рожнятівської РДА. Їхній донечці Маринці випов­нилося п’ять років. Син Олег працює у торгівлі, невістка Катруся  – у Чехії. Син Ілля навчається у другому класі Долинської школи-інтернату. Правнучці Маринці випов­нилося п’ять років.  Із 1977 р. працюю відповідальним секретарем Долинського районного товариства охорони пам’яток історії та культури на громадських засадах. Із моєї ініціативи у районі споруджено ряд пам’ятників, меморіальних дощок (плит) відомим людям на Долинщині, котрі творили історію нашого краю.

Дбаю про відродження лемківських традицій. Щороку розписую до 200 писанок до Великодніх свят. Божий дар дарую друзям, гостям міста, родині, дітям, організовую майстер-класи у школах району.

У 2014-му подарувала стенд писанок, понад 100 штук, УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці у м. Долина до Великодніх свят.

У 2006 році вийшла з друку моя книжка «Дивосвіт моєї писанки». Мені присвоєно звання «Майстер народної творчості Прикарпаття», нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, грамотами і подяками обласної та районної влади.

І, сьогодні на схилі літ, мрію пожити спокійно, радіти життю і бачити щасливими і здоровими дітей, онуків, правнучку у вільній незалежній Україні на рідній землі. Так воєнні події між Росією і Україною вкотре нагадують мені про трагічні роки мого дитинства. Вірю, що Всевишній вислухає наші молитви, відверне агресора від України і Україна буде вільною, незалежною, єдиною країною.

Ольга СВЯГЛА-ФЕДОРИШИН,

лауреат обласної премії ім. І. Вагилевича (2004 р.).

 


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2014/10/istoriya-lyudyny-istoriya-krajiny/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.