Україна без Степана Бандери – не Україна

15 жовтня виповнюється 55 років від дня смерті видатного політичного діяча, ідеолога українського національного руху ХХ ст., голови Проводу ОУН-Б Степана Андрійовича Бандери.

Аналізуючи сьогодення, ми бачимо, що ім’я Степана Бандери «дамокловим мечем» висить над окупантом України. Висить як попередження, що терпець Нації, яка понад сто років тому народила Бандеру, рано чи пізно таки увірветься. Зграя мародерів боїться, що легендарна Гілляка (з народної творчості про бандерівців) ще не всохла і її ще можуть використати за призначенням. Бо Бандера і через покоління залишається зразком для послідовників та прапором боротьби українців за соціальну і національну справедливість.

Але уявімо собі, якщо б у нас зараз була така Україна, за яку боролися Степан Бандера та його соратники, чи бачили б ми таку корупцію, коли судді «наколядовують» мільйони у кабінетах президентських намісників? Чи чули б ми про якісь банківські спекуляції? Чи боялися б ми російської загрози, рейдерських атак, продажу стратегічних підприємств відвертим ворогам за безцінь, отруйної їжі у магазині чи п’яних мажорів за кермом? Чи докотилась би країна до такого хаосу і безвладдя?

Якраз тепер країні потрібен лідер із такими переконаннями і патріотичними ідеями, які втілював Бандера. На противагу сучасним політикам –  Степан Бандера як символ, як зразок, як визнаний державою еталон.

Бо які герої – така й держава. А Україна без Степана Бандери – то вже не Україна.

Народився Степан Бандера 1 січня 1909 у с. Старий Угринів Калуського району. Батько Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом у цьому селі. Дитинство Степан провів у Старому Угринові, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень.

Із самого дитинства С. Бандера став свідком відродження і будови Української держави. Із листопада 1918 р. його батько – посол парламенту Західно-Української Народної Республіки – Української Національної Ради у Станіславі і брав активну участь у формуванні державного життя у Калущині.

У вересні або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, де вчився до 1927 року. В 1927-1928 рр. займався культурно-освітньою та господарською діяльністю у рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до засновників кооперативу). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО у довколишніх селах.

У вересні 1928-го він переїхав до Львова і записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, в якій вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його арештували й ув’язнили.

У студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. В 1932-1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника, а в середині 1933-го призначений крайовим провідником ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. У липні 1932 р. С. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, як найважливішй збір ОУН після установчого конгресу); в 1933-му – у конференціях у Берліні і Гданську.

Під керівництвом С. Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період ОУНівці здійснили три політичних вбивства, що отримали значний розголос.

У червні 1934 року його ув’язнила польська поліція і він перебував під слідством у в’язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. Наприкінці 1935-го на початку 1936-го відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Бандеру, разом із 11-ма іншими обвинуваченими, засудили за приналежність до ОУН і за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Бандеру засудили до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення. Після того він карався у в’язницях «Swiety Krzyz» («Святий Хрест») коло Кельц, у Вронках коло Познані і в Берестю над Бугом до вересня 1939 року. 13 вересня, коли становище польських військ на тому відтинку стало критичним, в’язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в’язні вийшли на волю.

Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрали головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу спільно з іншими поневоленими Москвою народами.

Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення у Кракові Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.

Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом» керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно ліквідувати цю «змову українських самостійників». Німці заарештували Бандеру вже через декілька днів після Акта проголошення віднови Української Держави – 5 липня 1941р. Німецьким в’язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді його і кількох інших провідних членів ОУН звільнила з ув’язнення німецька влада, спробувавши приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви. Але таку німецьку пропозицію Степан Бандера відкинув.

У грудні 1950 р. Бандера пішов із поста Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він пішов також із поста Голови Проводу всієї ОУН-Б. Але це його рішення не прийняла ніяка компетентна установа ОУН-Б і він залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті у 1959 році. У 1955-му відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру і з того часу знову інтенсивно проведено роботу Організації.

У Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім’я Штефан Попель. За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Стефана Попеля, який у 1944 р. покинув Україну, на поч. 1950-х років проживавав у Парижі, а в 1956-му переїхав до США.

15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 у Мюнхені о 13.05 год. знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причина смерті – отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степанові Бандері струменем розчину ціанистого калію.

Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський за наказом Шелепіна і Хрущова.

Після докладного слідства проти вбивці відбувся т. зв. «процес Сташинського» протягом 8-15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня – вбивцю засуджено на 8 років важкої в’язниці.