Саме такими словами промовив до тата, бійця 51-ї механізованої бригади, Василя Богдановича Косюка трирічний син. Запевняв, що й сам приїде і забере його додому з війни.
Військовослужбовець зізнається, що для нього найстрашнішим був полон. Доля написала йому інше – під час одного з артилерійських обстрілів отримав важке поранення. Першу допомогу надали у польовому госпіталі у Запоріжжі, а потім – лікування у Дніпропетровську й Одесі. Та ще й дотепер ці частинки снаряда дають про себе знати.
Цього тижня я мав змогу зустрітися і розмовляти з Василем Косюком. Пропоную його розповідь про події у зоні АТО.
– Мене призвали 10 квітня і тоді ж прибув у розташування 51-ї бригади у Володимирі-Волинському на посаду радіотелефоніста. Навчання відбувалися на полігоні у Рівненській області. На початку травня нас передислокували у Дніпропетровськ до кордону з Донецькою областю, розділивши на блок-пости і в резерви. Частина вирушила до Волновахи, де потрапила в засідку найманців, а інші, серед яких і я, в одне із сіл Донеччини. Приблизно із 15 червня по 10 липня ми перебували під Маріуполем, а в подальшому нас перекинули в Оленівку, яка майже за 20 км від Донецька. Звідти ми вже просунулися вперед ще на 10 км. Мене у складі екіпажу БМП перекинули на блок-пост до населеного пункту Луганське (Мар`їнський район Донецької області), де з одного боку стояли ми, а за 7 км. – сепаратисти. Снаряди від «Градів» літали буквально над нашими головами.
Під час одного із серпневих світанків розпочався наступ терористичного угрупування «Оплот» на підрозділ. Терористи зуміли вивести із ладу БМП, ми зуміли вчасно вистрибнути. У відповідь по сепаратистах почав стріляти танк. Поранення отримав механік із Івано-Франківська і ще двоє військовослужбовців. Нам підійшла підмога і ми зуміли відбити напад. На окупаційній стороні воювали танки Т-32, яких на озброєнні в українських військ немає. Найманці погано орієнтувалися на місцевості, одну машину вони втопили у болоті, іншою – заїхали в яр. Ми не дали змоги вже його витягнути, також «підбили» вантажівку. Терористи люблять приварювати на них міномети, постріляють і зразу від’їжджають.
Ситуація під вечір заспокоїлася. Зранку підремонтували свій танк, зуміли витягнути один із танків проросійських найманців. Як виявилося, ним ніхто так і не зумів кермувати. Наступного дня командир блок-поста зі мною пішов у село, щоб розшукати екскаватор і витягнути другий танк. «Добрі люди» нас здали і почався мінометний обстріл. Снаряди розірвалися буквально 50-100 метрів від нас. Це засвідчило, що в селі є коректувальник вогню.
У середу, 27 серпня по сусідніх блок-постах почали стріляти снайпери. Дивувала позиція місцевих жителів, які під час бойових дій збирали урожай. Увечері відійшов до генератора, чую звук вистрілу із міномета і зразу повертаюся до бліндажа. Там почулися вже крики і мене зачепило в бік. Довелося послабити бронежилет і зрозумів, що після артобстрілу наступатиме піхота. Вирішив відступити до сусіднього бліндажа. І тут мене серйозно вже поранило, голову від мінометних осколків захистив бронежилет. Дійшовши до хлопців, я промовив: «Я получив».
Кров текла з усіх кінцівок, тулуба, мені вкололи знеболююче і я знепритомнів. Я боявся полону і просив дати мені гранату, щоб не здатися ворогу живим. Було троє серйозно поранених, які не могли пересуватися. Мене перенесли і знову по наших позиціях почали бити «Гради». Вивіз нас колишній сільський голова Сигнального, який через телефонні погрози наступного дня змушений був виїхати.
Першу операцію зробили у польовому госпіталі у Запорізькій області. У Дніпропетровську мене помістили у реанімаційне відділення. Надалі я просився у Львів, сказали, що з такими осколковими пораненнями скеровують тільки в Одесу. Там я пробув із 29 серпня по 3 жовтня, загалом витримав п’ять операцій. Найдрібніші осколки ще залишилися в тілі, утруднюючи рух крові по судинах.
Строкову службу я проходив у 2004 р. у внутрішніх військах під командуванням Олександра Радієвського, який загинув під Лисичанськом. Також з мого блок-посту помер хлопчина із Хмельниччини, якого поранили під час того обстрілу, що й мене. У травні ситуація із забезпеченням виглядала страшною: на блок-пости заступали, маючи один бронежилет на 3-4 людей, не було, навіть, ліхтарика. Бронежилет мені купила громада Бистриці, ліхтарик із кріпленням на автомат – родина.
Бистрицький сільський голова Ганна Гав`юк розповідає, що Василь Косюк – порядний односельчанин, його двічі обирають депутатом сільської ради, працював сезонним кочегаром у сільській лікарській амбулаторії. Виріс у сім`ї із чотирьох дітей, де він був найстаршим. Наймолодший брат Роман зараз одинадцятикласник, сестра Мар`яна проживає із сім`єю в Яремчі, а брат Володимир у рідному селі. Батько Богдан Дмитрович – майстер лісу Річанського лісництва, а мама Марія Петрівна – домогосподарка, дружина Надія Михайлівна – учитель історії Бистрицької школи. Про Василя сільський голова відзначає, що він єдиний із Бистриці воював у зоні АТО. Село пишається своїм героєм.
Заступники голови РДА Андрій Крицький і Тарас Олендій на зустрічі подарували Василеві Косюку книжку Івана Кметюка «Зродилися ми великої години» і запевнили, що всіляко сприятимуть подальшому лікуванню і реабілітації воїна.
…Боєць Василь Косюк дотепер зберігає невиправданий оптимізм і патріотизм. Вірить, що і для України настануть кращі часи, про які мріяв і під час Революції Гідності, і в зоні АТО. Такого незламного духу й героїзму наших хлопців найбільше бояться найманці-сепаратисти, яким важко усвідомлювати поняття «Вітчизна», «Українська держава», «Незалежність України» і розібратися у брехливій путінській пропаганді та в його загарбницькій політиці. Василь Косюк своїм вчинком, своїм солдатським обов`язком, як і сотні його бойових побратимів довів, що не здолати зловорожій силі української волелюбності і прагнення жити та працювати у вільній незалежній державі.
Василь ІВАСЮК «Народна Воля»