- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Усім смертям на зло…

Posted By Модератор On 14.11.2014 @ 15:25 In Тема дня | No Comments

1 [1]

Того недільного дня до  Делятинської військової частини надійшла звістка про загибель одного з її військовослужбовців у боях на сході. У тривозі та сподіваннях провели декілька днів і самі військові, і цивільні працівники, і жителі військового містечка. За спасіння солдата Миколи Капланчука молилися у гарнізонному храмі  Архистратига Михаїла… Тому не важко уявити почуття заступника командира військової частини з виховної роботи майора Ярослава Кушини, коли він, вкотре набравши номер телефону, замість холодних байдужих слів: «Абонент не відповідає» почув у слухавці голос солдата…

У цій частині Микола Капланчук проходив строкову службу, потім залишився служити за контрактом, по його закінченні вирішив звільнитися та влаштуватися у цивільному житті. З початком бойових дій на сході він, не вагаючись, вирішив повернутися до війська й добровільно їхати до зони проведення АТО. Після спеціальної  підготовки Миколу разом із товаришами Делятинської військової частини направили на передову, в Луганську область.

– Ми стояли поблизу Трьохізбенки, коли надійшов наказ доставити підкріплення (боєприпаси, харчі, воду) на 32-ий блокпост, бійці якого в оточенні бойовиків. Разом із нами проривалися й десантники із 95-ї бригади. Вирушили у неділю вранці. Попереду колони йшов танк, серед військових його називають «Мішка». За ним – наша БМП «Ангел». Стало відомо, що між 31-им та 32-им блокпостами «донские казачки», як вони себе називають, облаштували свій блокпост із прапором України для маскування та введення в оману українських військових. «Мішка» мав пробити стіну ворожого блокпосту і забезпечити можливість руху нашої колони. Завдання «Ангела» – зупинитися в районі блокпосту й охороняти ділянку подальшого руху колони та її прикриття, – згадує Микола Капланчук.

Відчувається, що розповідь дається йому нелегко. Та все ж він продовжує: – Їхати довелося кілометрів сім. Ми встигли пройти приблизно з півкілометра, коли почався обстріл. На полі вибухали міни…Вперше я побачив та відчув реальний бій… Міни рвалися усе ближче, та боятися було ніколи. У мене в руках був кулемет Калашникова, тож почав відпрацьовувати «зеленку» і кювети (ворожі гранатометники любили у них ховатися). Відстріляв один боєкомплект і, коли міняв його на інший, відчув, як куля пройшла навиліт через праву руку…

Те, що відбувалося далі, словами передати важко – утворилося справжнісіньке пекло: по колоні українських військових вели щільний і прицільний вогонь із РПГ. Танк, що йшов попереду, вибухнув, запалав і зупинився. Снаряди рвалися з усіх боків. Силою вибуху Миколу викинуло на асфальт. Біля себе він побачив рацію командира, схопив її, щоб вийти з позивними про допомогу, та вона виявилася розбитою. Відкинувши рацію, відкотився з дороги у кювет, щоб сховатися від вибухів. Лише тоді відчув біль у нозі і ввів собі знеболювальне. Спробував оцінити обстановку: посвіт снарядів, вогонь, вибухи, понівечені тіла товаришів біля машин… Блискавкою промайнула думка: «Господи! Чи зі мною це відбувається?». Сам він лежав без зброї, без каски та бронежилета. Навколо від вибухів здригалася земля, не встиг хлопець подумати: « У нас машини з боєприпасами, якщо снаряд потрапить хоч в одну – кінець!», як відчув, як щось важке впало на спину й загорівся одяг. Неймовірними зусиллями, кричучи від болю, змусив себе декілька разів перекочуватися, щоб загасити полум’я. І наскільки вистачило сили, відповз у поле, подалі від дороги. Як з’ясувалося згодом, це й врятувало йому життя…

Потім настала тиша, та жахлива тиша, яка завжди настає після страшного бою. Микола бачив, як до розбитої колони підійшли «казачки», чув їх розмову: «Никого нет, все поубегали… Давай, минируем и уходим!». Інший голос додав: «Нет, подожди, вон что-то есть ещё!». Найжахливішим було  чути поодинокі постріли: це бойовики добивали поранених. – Мене дивом не помітили: мабуть, полінувалися шукати когось у полі, а, можливо, поспішали. Я лежав тихо, намагався навіть не стогнати, бо розумів, що живим не залишать. У полон же беруть тільки тих, котрі можуть ходити та ще легкопоранених – словом, таких, хто міг би працювати на них, – на деякий час Микола робить паузу у своїй розповіді…

А далі згадує, як провів на тому полі, що прихистило його, майже три доби. Найстрашнішою виявилася перша ніч, бо з настанням темряви знову почався обстріл. Хто і з якого боку стріляв, Микола розібрати не міг. Він уже усвідомив, що перебуває на території, що перейшла під контроль «казачков». Ті вдень навідувалися до знищеної колони, щось робили там, інколи  проїжджали, не зупиняючись.

Як він прожив ці три доби, поранений в обидві руки, з роздробленою ногою, обпеченими грудьми, руками та обличчям, обмороженими пальцями ніг? – Щоб зовсім не замерзнути, – згадує, – намагався хоча б трохи рухатися, повзати на животі. Їв траву, пив власну сечу, бо мучила спрага від втрати крові. Якось знайшов пакетик «Мівіни» із сухпайка, її потроху сипав до рота, розсмоктував… Випадково натрапив на пачку цигарок. Вона лежала від мене в сантиметрах двадцяти, а я не міг й ворухнутися, щоб до них дотягнутись: одна рука, пробита кулею, піді мною, друга, поранена осколком, ледь ворушиться… Зачепив зубами якийсь патичок із землі, дотягнувся ним до тієї пачки, підштовхував потроху до себе… Вийшло! Зрадів неймовірно! А ще більше зрадів, коли знайшов і запальничку. Так  ось і  тримався.

Часом забував про біль, голод, спрагу, лежав і дивився у бездонне синє небо, згадував, що над його рідною Коломиєю воно таке ж синє і бездонне. От тільки так далеко зараз  рідне місто…

На третій день, уже під вечір, Микола помітив на дорозі волонтерську «швидку», що рухалася з боку 32-го блокпосту. Почав кричати щосили і машина зупинилася, до нього підбігли люди. Яке ж це щастя побачити світлі людські обличчя, почути, мовлені рідною мовою та ще й закарпатським акцентом, слова: «Будемо жити, хлопче!». Дядю Армена, волонтера із Закарпаття, Микола вважає своїм янголом-рятівником. Цей відомий усій Україні відчайдух врятував не одне солдатське життя, вивозячи поранених під обстрілами, через ворожі блокпости. От і того дня він забирав із оточеного 32-го блокпосту важкопораненого командира, старшого лейтенанта Нацгвардії Олега Терескула. Разом із ним віз і солдата Миколу Капланчука, одного з небагатьох уцілілих із тієї колони, що пробивалася з допомогою блокпостівцям. – Нас з Олегом відправили до Артемівська, потім до Харкова, де разом лежали у реанімації, тепер ось лікуємося разом у Києві. Я дякую Богові, що допоміг вижити. Але одне не дає спокою: нічого невідомо про моїх друзів із екіпажу нашої БМП. Хороші хлопці, справжні… Водій-механік Гена зі Слов`янська, він такий… Йому дуже боліло, що на Донбасі відбуваються такі події, що хтось чужий прийшов у його країну і там хазяйнує. Він боровся за Україну, хоча не знаходив підтримки ні у рідної мами, ні у власної дружини. Командира відділення Юру зі Львова і наводчика Тараса разом з Геною вважають такими, котрі пропали безвісти. Розумію, що шансів врятуватися у них майже не було, але сподіваюся на диво… Знаєте, вони стали для мене не просто друзями: ми були, як брати, каже наш Герой.

Зараз солдат  Микола Капланчук лікується у Київському військовому шпиталі. Лікарі обіцяють, незважаючи на численні поранення, швидко поставити його на ноги. Він вдячний Богові і долі, що лишився живим попри всі жахіття, що довелося пережити на війні. Він вірить у своїх друзів-побратимів, у свій народ, який неодмінно переможе…

Наталія АНТОЧ,

працівник Делятинської

військової частини.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2014/11/usim-smertyam-na-zlo/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2014/11/1.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.