Коли жадана воля вища, ніж життя

Пам`ятною ходою влади і громадськості від Символічної могили борцям за волю України до майдану Шевченка, тужливим гомоном трембіт і скорботно-щемким передзвоном Надвірнянщина приєдналася до національного вшанування Героїв Небесної Сотні 20 лютого ц. р. згідно з відповідним Указом Президента України Петра Порошенка.

Колона зупинилася на майдані Кобзаря біля стели Героїв Небесної Сотні, де за християнським звичаєм у той день облаштували столик із підсвічником та хлібом. Після покладання вінків і квітів священики УГКЦ під орудою деканів Надвірнянських УГКЦ – о. Івана Качанюка, УПЦ Київського Патріархату – о. Олега Траска, УАПЦ – о. Мирослава Хімейчука відправили поминальну панахиду.

Про криваві події на столичному Майдані у 2014-му і водночас велич національного духу українців мовили в поетичному і пісенних творах Назар Олексин, народний аматорський вокальний ансамбль «Черлені пацьорки» (кер. Володимир Черленюк) із Делятина і хор УГКЦ Воздвиження Чесного Хреста під орудою Надії Мацьків із Надвірної.

Ведуча Галина Чуревич та Іван Гурмак зачитали прізвища та імена усіх Героїв Небесної Сотні під барабанний удар-дріб. Викладання свічками сумної цифри «100» супроводжувала мелодія лемківської пісні «Пливе кача», що стала символом прощання з полеглими синами України під час Революції Гідності. В їх когорті – і краяни: Ігор Дмитрів із Копанок на Калущині, Ігор Ткачук з Великої Кам`янки на Коломийщині, Роман Гурик з Івано-Франківська, Сергій Дідич із Городенки, Михайло Костишин із Нижнього Струтина на Рожнятівщині, Богдан Калиняк з Коломиї, Василь Шеремет із Ланчина. Їм посмертно присвоєно звання «Герой України». Вони пішли в безсмертя молодими. Жадана воля – вища, ніж життя.// За ними слава невмируща України// І сум березовий хреста.

На майдані Шевченка застигли всі учасники у скорботній хвилині мовчання за Небесною Сотнею, яка сьогодні з небес прикриває спини захисникам самостійності держави на східному фронті України.

Перший заступник голови РДА Андрій Крицький зазначив: – Рік тому прості люди вийшли на Майдан, щоб захистити європейський вибір України. А потім вони були змушені захищати своє життя й однодумців. Вони стали Небесною Сотнею. Вони стали одразу вибраними і символом відродження українського духу, підняття гідності України. На думку співголови національного штабу спротиву Надвірнянщини Івана Гурмака, відкрита війна Росії проти України розпочалася не з Криму, а 18 лютого, рік тому з Києва. – Бо вже сьогодні усім відомо, що отой маргінес «тітушки» – зараз «ополчення Донбасу», російські спецслужби керували розстрілами учасників Революції Гідності 18, 19, 20 лютого, – констатував Іван Гурмак.  – І тих Героїв Небесної Сотні можемо сміливо назвати як загиблими Революції Гідності, так і першими жертвами російсько-української війни. Іван Гурмак висловив жаль через те, що українці як представники титульної нації в рідній державі уже історично «чомусь» обирають собі чужих керувати країною. – Допоки українець не набереться сміливості стати сам керманичем у своїй Українській державі? – Риторично запитав Іван Гурмак і закликав співвітчизників любити один одного та ближнього.

Марія Юрчук: «Ми знали, за що йдемо, за що боремося»

Слухаючи виступ очевидця усіх буремних подій, безпосередньої учасниці Революції Гідності Марії Юрчук, кожен із присутніх мов би заново пережив їх, відчувши весь трагізм, напругу, сподівання того періоду, що став уже історією. – Я була однією із тих мільйонів, котрі знаходилися на Майдані, – щиро і без пієтету розпочала свою сповідь Марія Юрчук. Саме – сповідь, а не спогади, бо ті хвилини, дні їй не треба згадувати: вона пам`ятатиме їх завжди. Про це нагадуватиме чи не найважливіший документ – перепустка, в якій вказувалося, що вона – медсестра і має доступ до основних об`єктів революційного Майдану.

– Майдан був важким. Але ми знали за що боремося і для чого там стоїмо, – продовжує Марія Юрчук. – Похмурий ранок 18 лютого віщував погане. Напевно тому, що всі знали про протистояння. Я отримала пропуск на той день у бібліотеку, де розгорнули великі операційні. Ми готувалися до наслідків можливих зіткнень, заправляли системи (крапельниці). Знали, що зараз почнуть надходити поранені. Дуже страшно і важко було чекати, бо, начебто, усі – живі,  здорові, живемо мирно… Ми обнімалися. Кожен тримав біля себе протигаз, бо не знали, чим все завершиться. Але покладалися на Бога. І Майдан уцілів лише тому, що вся Україна молилася. Коли відбулися перші зіткнення, почали заносити дуже багато поранених. Їх клали всюди на підлогу. Кожен із медиків виконував свою роботу. А коли ми почули, що «Беркут» знову прорвався і йде «зачистка», домовились усіх нас вивести разом із хворими й потерпілими.

Нам дали «коридор». Ми мали нашивки у вигляді хреста із червоного скотчу розміром 9х9 см. Ми йшли по цьому «коридору» і в очах «беркутівців» бачили озвірілість, велику ненависть. Вони кидали за нами слідом пляшки, але вони не запалювалися. Хіба хтось примушував їх це робити тоді?! Над ними ще відбудеться суд Божий, бо кожен міг виконувати свої обов`язки по-людськи. Адже в ту мить їх начальники не бачили.

19 лютого виявився ще важчим днем. За півгодини розгорнули медпункт в іншому місці, бо на попереднє вже не змогли повернутися. Коли почали приходити більше людей, зносити мішками бинти, медикаменти, стало легше. З`явилося таке відчуття, що ми починаємо перемагати. Це стало переломним моментом.

20 лютого принесли на ношах здорового хлопця зі рваною раною. Я лише встигла зашити її, як довелося бігти до інших поранених. Один хотів пити і …помер, бо був із наскрізь простріленою легенею, в іншого – черепно-мозкова травма. Згодом почали прибувати більше лікарів. Я пам`ятаю, як батько Устима Голоднюка (хлопця з голубою каскою, що перефарбував її сам, як миротворець, бо зовсім не хотів воювати і не думав про смерть) прибігав шукати його, свого сина… Майдан навчив нас великих моральних цінностей. Ми знали, за що йдемо, за що боремося.

Нині наші хлопці йдуть на війну. Я дивлюся в їхні обличчя і впевнена, що все буде добре. Покладаймося на Бога. Допомагаймо фронту скільки можемо. Учімся робити те, що можемо робити… Треба, щоб це зрозумів кожен укра­їнець. Коли почнемо змінюватись, тоді буде Україна. Нам треба захистити свою державність, – завершила виступ Марія Юрчук.

Леся ДУТЧАК (текст)

Василь ІВАСЮК (світлини) «Народна Воля»