Чотири підсніжники

Уроки закінчилися. Олеся вийшла зі школи. Пішла навпростець, обминаючи автобусну зупинку. Поспішала на могилу до сестри Марії, яка вже десять літ спочивала, нічим не турбуючись, нікуди не поспішаючи…

Середина березня виявилася напрочуд теплою, привітною. Березневе сонце посилало ласкаві промінці, обдаровуючи всіх навколо теплом. Земля боязко і непевно пробуджувалась із зимової сплячки. Обабіч дороги всміхалися перехожим квітки мати-й-мачухи. О, вже і шпаки навістилися. Неподалік на горбочку з очей білокорої берізки скапувала солодка сльоза, проростала у рідну землю, надаючи їй сили і животворності.

Олеся подумки згадала останній урок у десятому класі: творчість Лесі Українки. «Стояла я і слухала весну», «Без надії таки сподіватись, буду жити! Геть думи сумні.».

…Як любила повторювати ці рядки Марія, життя якої трималось на волосинці. Вона випрошувала у Господа ще кілька сонячних днів, щоб буйноцвіттям вкрилися вишні у рідному батьківському саду, щоб закувала зозуля над хатиною, яка загубилася далеко у горах. Та не судилось… Дуже просила Олесю принести чистої джерельної води із прадідівської криниці і, може, вже сік березовий є? Не дочекалась.

Олеся здригнулась: неподалік вид­нілися хрести. Цвинтар. Прискорила хід, попрямувавши до могили. Марія посміхалась до неї поглядом синіх очей: вони виражали і затаєний біль, і смуток, і всеперемагаючу життєву радість водночас. На могильній плиті прочитала рядки, присвячені Марії: «Марієчко, від нас ти відійшла, коли береза розпускала коси, та синь очей твоїх ласкавих нас зігріває й досі». З правого боку Марію леліяв батьків погляд, а з лівого  пестила замріяними очима мама. Марія просила: «Я буду спочивати тільки біля мами й тата». Олеся згадала місто хіміків, де жила і працювала у школі майже три десятки років Марія, і на мить подумала: «Це воно забрало у мене найдорожчу у світі людину – єдину сестру». Тремтячими руками засвітила свічку пам’яті, прошептала молитву і раптом побачила чотири квітки – сніжно-білі підсніжники, які покірно схилили голівки на могилі Марії. А звідки краплинки роси на пелюстках? Адже сонце поволі котиться до заходу. Олеся завмерла у спогадах… А, може, це чотири сльози, пролиті з великих синіх очей в ту останню для Марії ніч?

Повільно прощалася, покірно схиливши голову. Рішуче попрямувала до виходу. Ще раз оглянулась і на мить побачила, що чотири підсніжники їй кивають голівками – прощаються. Напевно, це душа Марії дякує за спомин, за молитву…

Парасковія ГУЦИНЮК,

с. Пасічна.