Упродовж двох останніх десятиліть у пошуках літературної спадщини відомої української дитячої поетеси, нашої краянки, а точніше – білоославчанки Марійки Підгірянки, мені не раз доводилося працювати у Львівській науковій бібліотеці НАН України ім. В. Стефаника. Листаючи галицькі часописи 20-30-их рр. минулого століття, часто-густо знаходилися твори її побратима Юрія Шкрумеляка. Спершу деякі переписував у свій робочий зошит.
Повноводнішою стала літературна ріка України, коли, як ніби після великої повені, у неї влилися поетично-прозові потоки цих двох талантів з Карпатських гір.
Мене приманювало те, що Юрій Шкрумеляк із сусіднього містечка Ланчин, до якого з Білих Ослав через пасмо чорнопотіцького хребта, що вирисовує північну межу Гуцульщини, – зовсім близько. Якраз тут, у цій мальовничій долині, де норовливий Прут криштально-чистими водами з-під Говерли квапиться до Дунаю, виплиснув благородний самородок таланту, котрий на щастя дістався малому Юрасику. Чи не тому наприкінці свого життя Юрій Шкрумеляк відізвався останньою книгою з промовистою назвою «Привіт Говерлі». Раніше навіть закрадалася думка, що і цей поет родом із Білих Ослав, бо багато моїх односельчан мають таке прізвище. Навіть на торжества з нагоди золотого ювілею Юрія Шкрумеляка, автор цих рядків разом зі своїм односельчанином Петром Гуменюком, який у своїй бібліотеці зберігає пожовклі газети минулих довоєнних років із творами видатного поета-земляка, – подалися пішки: тієї весняної неділі 1995-го відкривали пам’ятник.
Юрій Шкрумеляк народився у Ланчині, тоді Надвірнянського повіту 18 квітня 1895 р. у селянські сім`ї. Після здобутої початкової освіти у так званій «червоній» школі (бо вибудована з червоної цегли), де невдовзі відкриють Музей, навчався у Коломийській гімназії, а потім у Львівському й Празькому університетах. Пішов у світ широкий, знаючи кілька європейських мов. Згодом вільно перекладав з німецької, англійської, чеської, російської та польської мов.
Юність Юрія Шкрумеляка припала на час визначних суспільних подій у житті Галичини, коли у роки Першої світової війни воскресала Україна. Тоді якраз і зродилися захисники молодої Західноукраїнської Народної Республіки – легіони Січових Стрільців, до яких він прикипів усім своїм єством і таланом. У колі друзів-січовиків Юрія Шкрумеляка більше знали як Юрза-Мурза. Юрій Шкрумеляк навіть увійшов у літературу першим друкованим віршем на патріотичну тематику «За рядами ряди» (1915 р.).
Спокушувала до занотування творів Юрія Шкрумеляка спорідненість їх із віршами Марійки Підгірянки, особливо на релігійно-патріотичну тематику. Є випадки, коли близька стилістика наших славних земляків-подвижників шкільної та видавничої ниви інколи підводили, а то й не раз ускладнювала роботу упорядників їх збірок і книжок. Для прикладу:
У Юрія Шкрумеляка
Хто ти?
Хто ти такий?
Українець зроду.
По що живеш?
Для народу.
Який герб твій?
Лев в блакиті.
Любиш нарід?
Над все на світі.
Не покинеш?
Радше згину.
А в що віриш?
В Україну!
У Марійки Підгірянки
Хто я!
Українець – моє ім’я,
Гордий лев – моє знамено,
Рідна хата – це мій рай,
Україна – це мій край.
Любов моя – нарід мій,
Труд для нього не важкий!
За нього віддам життя,
Бо Вкраїни я дитя.
Так випадково в ювілейному виданні Юрія Шкрумеляка «Огні з полонин» (Коломия: «Вік», 1995), до якого причетний автор цих слів, уміщено вірші Марійки Підгірянки. Мабуть, тільки прискіпливий дослідник і читач упізнає чоловічий і жіночий кольори у поезії цих двох знаних галицьких навчителів, котрі своїм словом плекали дітвору національним духом. І справді, Юрій Шкрумеляк (18.04.1895 – 20.11.1965) і Марійка Підгірянка (29.03.1881 – 18.05.1963) на початку XX ст. внесли у літературний храм України красу Карпатських гір і велич опришків. І як тут не навести рядки з енциклопедичного збірника «Ми і наші діти. Дитяча література, мистецтво, виховання» (Видавництво об’єднання працівників дитячої літератури ім. Л. Глібова. – Торонто-Нью-Йорк, 1965): «Широковідомий був Юра Шкрумеляк, зокрема, як редактор «Дзвіночка», він автор ряду віршів, оповідань та сценічних картин… Добрий знавець дитячої душі і безперечно обдарований…».
Зі сторінок часопису «Світ дитини» Юрій Шкрумеляк мило звертався до найменших його шанувальників — «…любі діточки, читачі «Світика». Варто нагадати, що він, як редактор, запрошував до співпраці з «Дзвіночком» та «Світом дитини» і Марійку Підгірянку. Можливо тому на знак вдячності чоловік поетеси Августин Домбровський, готуючи розділ «Дитяча розвага» для збірника «Українське дошкілля» (Львів, 1936), подав кілька віршів Юрія Шкрумеляка.
Напевно, не всі знають, що у вітальному листі з 80-річчям Марійки Підгірянки, підписаному трьома десятками львівських письменників і літераторів, серед яких Ірина Вільде, Ростислав Братунь, Петро Козланюк, Дмитро Павличко, впізнається й почерк Шкрумеляка. Зі спогадів А. Домбровського дізнаємося, що на поминальній панахиді у день похорону Марійки Підгірянки на Личаківському цвинтарі у Львові виступив «…від давніх товаришів-співпрацівників – поет Юра Шкрумеляк». До речі, Юрій Шкрумеляк, як і Марійка Підгірянка, вчителювали, народилися, як і Кобзар – навесні, обоє поховані на Личаківському цвинтарі, неподалік могили Івана Франка. Мої сподівання попутньо з упорядкуванням літературної спадщини Марійки Підгірянки зібрати творчий ужинок і Юрія Шкрумеляка виявилися марними. Пізніше зрозумів, що через надміру скритих (прихованих) письменникових прізвиськ-псевдонімів, то робота не одного дня чи кількох сонячних днів жнивної пори, а клопітка й виснажлива праця затяжних дощових тижнів, місяців.
Знадобилося багато часу, щоб зібрати поетичне й прозове колосся з друкованого поля багатотомних річників міжвоєнного періоду двох світових воєн, дитячих часописів «Дзвіночок», «Світ дитини», «Сільський господар», «Наша справа», «Календаря «Просвіти», календаря «Золотий колос», шкільних читанок та окремих книжкових видань плодовитого письменника з Галичини, які помережані більш як двома десятками літературними псевдонімами й криптонімами. Найчастіше Юрій Шкрумеляк підписувався під своїми творами: Юра Шкрумеляк; Ю; Ю. Ігорків; Ігорків; І; Ю. І; Ю. Ш; Ш; Юра; Юрасик; Івась; Іван Сорокатий; Смик; О. Підгірський; Максим Цимбала; Ґнотик; Олекса Залужний; Юрза-Мурза. Нещодавно виявився ще один його псевдонім – Ю. Андріїв, яким підписаний широковідомий вірш «Я дитина українська» у львівському календарі «За народ» на 1942 рік. Це раритетне видання довгі роки зберігав білоославчанин Михайло Шкрумеляк, яке передав для Музею Марійки Підгірянки. Із цим згоджуються шанувальники й дослідники творчості Юрія Шкрумеляка, котрий у цьому випадку пошанував свого батька Андрія.
І ще. Важкувато ідентифікувати той чи інший вірш, який друкують без підпису. Інколи ставлять під сумнів авторство, якщо на сторінці після підписаного твору відразу йде другий без підпису. Та чи не найбільше з болем сприймається жахлива картина, коли в архівах бачиш вирвані сторінки, а то й цілі номери (числа) з підшивки річників періодичних видань. Словом, втрачається словесний скарб.
На його віршах, поемах, баладах, оповіданнях, повістях, казках, піснях, колядках та сценічних різдвяних вертепах виростало і душевно загартувалося не одне покоління галичан. Йому вдавалося по-чоловічому, батьківською добротою вишивати долю неньки – України, на канві якої завжди були – Бог, Україна, Природа, Батьки, Школа. Вірші Юрія Шкрумеляка – на всі часи, вони завжди корисні у домашньому вжитку для виховання, а ще дуже актуальні у наші дні.
Довгий час ім’я лицаря-речника Українських Січових Стрільців замовчували, твори не друкували. І аж у роки нашої Незалежності відізвалися про свого земляка учителі з Ланчина Михайло Калитяк, Іван Білейчук, Ганна Казюк, Степан Голіней, Уляна Михальчук, знані літературознавці Володимир Полєк, Іван Гришин-Грищук, Роман Федорів, Володимир Качкан, Тарас Салига та інші. Відомий місцевий художник Ярема Оленюк створив ліногравюри Юрія Шкрумеляка й Марійки Підгірянки, цих двох великих постатей, котрі жили й творили в епоху, яка припала на буремну першу половину останнього століття другого тисячоліття. Вже тепер за української доби його поодинокі твори почали з’являтися на сторінках відроджених всеукраїнських дитячих часописів – львівського «Світу дитини» та рогатинського «Дзвіночка». Письменник Михайло Шалата з Дрогобича, котрий вважає Юрія Шкрумеляка своїм хресним літературним батьком, якось авторові цих слів зізнався, що Юрій Шкрумеляк завжди покладав надію на майбутнє. Дбав, аби діти виростали національно свідомими. Хоч і сам майстер слова з прикарпатського Надпруття за любов до України зазнавав гіркого присмаку життя.
Ось як згадує сучасник Юрія Шкрумеляка, його літературний побратим письменник Іван Гришин-Грищук у третьому часописі «Червона калина» за 1991 рік у статті «Один з чети крилатих»: «Після окупації Галичини поляками Шкрумеляк був змушений виїхати до Чехо-Словаччини. Закінчив Український вільний університет, в якому лекції з україністики читав академік С. Смаль-Стоцький. Не раз зустрічався на літературних вечорах із О. Олесем, С. Черкасенком, М. Шаповалом, істориком Дмитром Дорошенком. У 1926 році повернувся до Львова. Працював у редакціях різних українських часописів, у видавництві Івана Тиктора, вісім років (1931-1939) видавав дитячий журнал «Дзвіночок», на якому виховувалося не одне покоління галичан, про що з вдячністю і досі згадують поетові земляки. Водночас багато писав. Відомі повісті «Чета крилатих», «Вогні з полонини», «Високі гори і низини», низка казок та віршів для дітей. 1941 року, уже за більшовицького режиму, в «Радянському письменнику» вийшла друком збірка віршів Юрія Шкрумеляка «Пісня по радісну осінь», але вона не принесла йому радості. За два неповні роки ери «вікопомного золотого вересня» з галицького овиду зник у невідомому напрямі не один десяток добрих друзів Юрія Андрійовича. Цей факт не міг обминути увагу митця, і, коли німці перейшли кордони СРСР, Юрій Шкрумеляк не покинув Львова. Він мужньо розділив долю свого народу. Повернення більшовиків не віщувало нічого доброго і Юрій Андрійович із дружиною і сином евакуювався на Захід. На це також були причини. Але біля Криниці, неподалік від Кракова, радянські танки перетнули дорогу біженцям. Довелося повернутися додому. А тут, як на лихо, з’явився «ідейний» памфлет Ярослава Галана, за яким поет нібито співпрацював із гітлерівцями.
Розпочалися митарства і тортури у катівнях НКВД. Новітні інквізитори домагалися не так того, що було, як того, що могло бути. У 1955-му Юрій Андрійович, відбувши строк «від дзвінка до дзвінка», повернувся до отчого дому. Деякий час проживав у Коломиї, потім переїхав до Львова. Через рік видрукував збірку віршів «Сопілка співає», з-поміж рядків якої неважко вичитати не так спів, як плач. Після десяти років неволі поет із надзвичайним завзяттям узявся за улюблену справу життя, не підозріваючи, які підводні рифи очікують на нього. Був сповнений великих задумів і планів, мав що сказати і багато працював. Але видавці не поспішали друкувати його: йшлося не так про те, що і як написано, як … ким написано. І це болісно переживав митець». Тому завжди діставалось йому «на горіхи» за свою життєву позицію, за постійне нагадування в своїй писанині «чиї ми діти». Роками імена славетних галичан – і Марійки Підгірянки, і Юрія Шкрумеляка – були оповиті недомовленою таємничістю й прямували у забуття з «білими плямами» у біографії.
У цих рядках я не оцінюю вартність багатожанрової літературної спадщини свого земляка, які вирізняються своєю галицькою духовно-національною значимістю, адже його як одного із легіону Січових Стрільців, як літописця стрілецької слави вважають провісником незалежної й соборної України. Приємно нагадати, що наш земляк 22 січня 1919 р. став свідком урочистостей вікопомної події на Софійському майдані у Києві – Дня Злуки УНР і ЗУНР. Моя місія краєзнавця – зібрати творче жниво відомого митця красного письменства першої половини ХХ ст., що лежить у схронах архівних, музейних, бібліотечних, а також у пам’яті старожилів-односельчан, котрі зберегли навіть ті поетичні рядки, які поет складав «на ходу», будучи у рідних місцях, під час короткочасних відвідин. Я завжди прагнув видати книжечку доступною до читача, із значним збереженням правопису використаного джерела. Мені не раз доводилося слухати вірші Юрія Шкрумеляка, які пригадували і так по-дитячому декламували уже високолітні дідусі й бабусі. Вони з хвилюванням відновлювали милі серцю вірші свого дитинства, що роїлися у пам’яті завчені ще у стінах «Рідної школи» або читальні «Просвіти».
Як на мене, кожному з нас треба причащатися пристрасним словом великого українця – Юрія Шкрумеляка. У нього кожна поезія, як молитва до Всевишнього. До цього спонукає не тільки його заглавний вірш «Молитва за рідну мову», але й вся його творчість, пронизана християнськими цінностями людського буття. Справді слово Молитва – це щось святе, вічне… На її підвалинах – любові й милосерді – тримається Родина, Нація, Держава. Буде Молитва рідною Мовою – будемо і ми на Землі.
Навіть перекладаючи поезії з інших мов, Юрій Шкрумеляк вкладав у них щиру українську душу. Особливо він переймався творчістю польської письменниці Марії Конопніцької (1842- 1910 рр.), котра довгий час проживала у Львові. Ним переспівані поезії в українському звучанні діставали чудодійну силу, з якої вчимося любити рідну землю не гірше, як поляки. Напевно не всі знають, що один і той же патріотичний вірш М. Конопніцької в перекладі Марійки Підгірянки має назву «Не продам рідну землю», а в Юрія Шкрумеляка – «Не продам».
Ще чекає на перевидання ціла вервечка поетичної й прозової спадщини Юрія Шкрумеляка, а також історичні балади, поеми, бувальщини опришківського руху, козацької та стрілецької слави. Зачекалися читачі його повістей «Поїзд мерців», «Чота крилатих», «Високі гори і низини», як і драматичної поеми «Довбушева слава». Але починаємо з «Молитви за рідну мову». І віримо, що Всевишній благословить цей почин для духовного добра українського народу.
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,
науковий працівник музею
Марійки Підгірянки,
лауреат обласної премії
М. Підгірянки
та районної Н. Попович, член НСЖУ.
Версія для друку
961 переглядів
