Разом ми – сила!

Наприкінці березня стартував проект «Галичина-Донеччина. Разом ми – сила!», у рамках якого делегація з Прикарпаття відвідала м. Маріуполь. У її складі надвірнянська журналістка Світлана Гаєвська. Наша колега в ексклюзивному інтерв`ю «Народній Волі» поділилася досвідом і враженнями від цієї поїздки та розповіла про план, який покликаний об’єднати Схід і Захід України.

– Світлано, що являє собою проект «Галичина-Донеччина…»? І розкажи детальніше про свою поїздку в Маріуполь.

– Проект носить просвітницьку мету – налагодити співпрацю між Прикарпаттям та Донеччиною, а саме Маріуполем, у галузі освіти, культури й молодіжної сфери. Цей задум започаткований міжнародним благодійним Фондом «Європейський розвиток Галичини» (дир. Ярослава Гоголь, смт. Богородчани) та ГО «Асоціація розвитку Приазов’я». Наша делегація складалася із 9-ти осіб: громадських діячів (Ярослава Гоголь, Леся Рудик), музикантів (Ярослав Бибик, Віктор Струк), волонтера (Андрій Паляниця), священнослужителя (ігумен Манявського Скиту Феогност), представника ЗМІ та водіїв. Вдалось побувати у багатьох місцях. У Палаці молоді ми дали два благодійні концерти для нацгвардійців України та місцевих жителів, організували виставку сувенірів, виготовлених прикарпатськими дітьми. Кошти (2 тис. грн.), виручені з продажу цих робіт, передали Івано-Франківському батальйону УМВС.  Відвідали реабілітаційний центр для дітей з обмеженими можливостями та соціальний центр для дітей будинків сімейного типу. Молилися за мир у церкві св.Ольги УПЦ КП. Офіційно прийняли нашу делегацію у Маріупольській міській раді. Ми всюди залишали подарунки, своєрідну частинку Західної України.

– А з нашими прикарпатськими військовими бачились?

– Бачились. І не тільки з івано-франківськими. У Маріуполі дуже багато українських військових (ЗСУ, нацгвардія, добровольці). До розмови з нами не ставали, але на вітання «Слава Україні!» відповідали жваво, деякі навіть виявляли емоції: усміхались, вклонялися. Ми відвідали Маріупольський госпіталь, в якому лікують хлопців із Києва, Кіровограда та Львова. А про зустріч із батальйоном УМВС «Івано-Франківськ» мені не стане сторінок газети розповісти. Наші, як побачили нас, то ошаліли від радості і щастя. Перші три хвилини мовчали, а потім, як «розмерзлися»…Наші музиканти і співали, й танцювали, навіть мене з відеокамерою у коломийку потягли. Мені спочатку не дозволяли вести відеозйомку. Я зробила кілька кадрів на кухні: як військовий цибулю нарізає, тушонку відкриває, гречку варить… А потім начальство вирішило, що, коли така концертна програма з патріотичними і народними піснями, то треба задокументувати на плівці. Ото я отримала шанс попрацювати. Там я зустрілась із делятинцем Андрієм Петріщаком, котрий півтора години повторював: «Не можу повірити, що виджу тебе в Маріуполі». Цивільні від нас рідко бувають у тих краях.

– А взагалі, які настрої у Маріуполі? Як із безпекою?

– Небезпечно там. Самі розумієте, недарма місто наповнене військовими. Служивці металошукачами перевіряли свій транспорт, заодно і наш мікроавтобус. Нам казали, що ми ризикуємо, роз’їжджаючи по Маріуполю з івано-франківськими номерами. А коли повертались додому, при виїзді з Маріуполя заблукали і потрапили на заміноване поле. Ігумен Феогност заспокоїв водіїв, що ми з миром їхали і з ним повернемось. Так і сталось.

А щодо настроїв… Більшість населення з проросійськими настроями, але хто має українську позицію, той сильніший у всіх розуміннях. Таких менше, але вони і є справжні патріоти. Взагалі, Маріуполь – це перше місто в моєму житті (а я побувала у 8-ми країнах світу і в Криму вважалась своєю), де мене зустріли матюками і прокльонами. Хоча була частина городян, яка чекала нас із нетерпінням, бо поміж виступів наших митців вплелися виступи їх артистів, котрі виконували українські пісні, а учасники дитячого оперного театру школи мистецтв презентували прекрасні постановки «Наталки Полтавки», «Кози-Дерези» та інші композиції. Маріупольці щиро зізнавалися, що їм нечасто випадає нагода представити українську тематику на сцені, тому приїзд західняків – для них подвійне свято. А ще спостерегла, що там за Україну виступають нацменшини.

– До речі, Світлано, це не перша твоя поїздка на Донбас…

– Третя. Перший раз їхала на Донеччину з івано-франківською самообороною торік у червні. Доїхали за 20 км від Слов’янська, везли «фуру» із провіантом. Другий раз у складі журналістської групи відвідала Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, Артемівськ. Втретє моя дорога простелилась у Маріуполь. Всюди я працювала як журналіст і оператор. Коли мене запитують: «Що ти там бачила?», усміхаюсь: крім віконечка відеокамери – нічого.

– Маєш плани щодо наступних поїздок?

– Є. Але я про них зараз не буду… А от що би хотіла зробити, так це попросити пробачення у своїх батьків за те, що постійно обманюю їх, кажучи, що їду до Києва, Харкова чи у Бердянськ на море, а, насправді, мій маршрут пролягає через міста й села Донеччини. Я переживаю за хвилювання і здоров’я мами й тата, а далеко від дому треба залишатися сконцентрованою, уважною, емоційно стійкою. Діти мої знають правду, але мовчать, вчаться бути партизанами… А родина мусить змиритися з моїм вибором, бо я дуже люблю свою професію.

Наш кор.