Світоч волі і боротьби

Своїм нинішнім словом звертаюся до шановних шанувальників творчості Юрія Шкрумеляка, друзів, жителів і гостей Надвірнянщини і Прикарпаття, і в особливий спосіб до жителів Ланчина. На творчості Вашого славного односельчанина, поета і борця за волю України, співця Січового Стрілецтва, в`язня комуно-большевицьких концтаборів Юрія Андрійовича Шкрумеляка виросло не одне покоління високоідейних українців. А ранні твори Юрія Шкрумеляка (а їх протягом його життя до 1939 року з`явилося, за свідченням поета, біля сотні) додавали віри і впевненості у правильності обраного шляху тисячам його побратимів  із лав Українських Січових Стрільців, а згодом і підпільникам ОУН-УПА у найважчі хвилини їхнього протистояння потужній машині комуно-більшовицької окупації та зросійщення України.

Ми знали непоодинокі факти, коли прості люди, не обов’язково з вищою освітою, ще у недалекий час утаємничено запитували: «А чи чули Ви вірші нашого поета Івася Сорокатого?» і розповідали покрадьки: «Питається вітер смерти..» або «… за рядами ряди гей ідем за своїми братами». Що цікаво, вони тоді не знали, що цей таємничий поет Івась Сорокатий – то і є ланчинець (Ваш і наш земляк) Юрій Шкрумеляк. Бо в той час поширення національних ідей каралося дуже жорстоко.

Україна завжди славилася борцями незламного духу, починаючи від часів запорізького козацтва, і продовжується нині. Згадаймо гетьмана Полуботка, згадаймо Іван Сірка або незламного Семена Височана, який насмілився потривожити польську знать Куропатвів у Пнівському замку (а саме тут 24 вересня 1989-го відбулося перше у Надвірнянщині демократичне віче, яке відверто й одностайно засудило комуністичну владу та її ідеологію), або десятки інших особистостей глибокої історії. Згадаймо мільйони українців з числа полеглих на полях битв Другої світової війни у лавах Червоної армії; згадаймо Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, які надихали борців проти червоного і коричневого поневолення нації на лінії вогню підпільного фронту. А ще згадаймо і віддаймо шану українському духовенству, зокрема, митрополиту Андрею Шептицькому (у липні цього року відзначатимемо його 150-річчя з дня народження), митрополиту і кардиналу Михайлові Левицькому – Вашому славному землякові і тисячам їхніх духовних соратників, котрі прийняли мученицьку смерть від рук більшовиків за християнську українську віру. Згадаймо Василя Симоненка, Василя Стуса, В`ячеслава Чорновола. Пам’ятаймо Левка Лук’яненка, Ліну Костенко, багатьох інших сучасників, котрі самовіддано захищають ще юну українську демократію.

Я вірю, що у цей перелік людей-світочів, відомих на цілу Україну і світ, буде вписане ім`я поки що достатньо відомого лише у Галичині Юрія Шкрумеляка, котрий черпав своє духовне і національне натхнення від славних предків.

Не забуваймо про нашу історію і найкращі народні традиції. Підставляймо свої плечі під цю благородну ношу кожен на своєму місці і в міру своїх сил. Не зраджуймо ідеалів наших предків і нинішніх соратників, у тім числі й ідеалів нашого краянина Юрія Шкрумеляка, 120-літній ювілей якого ми нині урочисто відзначаємо на його малій батьківщині.

Саме тут його вилонила благодатна ланчинська земля, тут він вперше ступив у стіни такої рідної і милої йому «Червоної школи», неподалік котрої два десятиліття тому вдячною громадою воздвигнуте йому величне погруддя, створене відомим і талановитим Яремою Оленюком, членом Національної спілки художників України.

Саме тут у дитячі та юні роки Юрій Шкрумеляк зазнав злиднів і поневірянь, а в зрілому віці перетерпів стільки мук по найчорніших задвірках нині розваленої імперії зла заради того, аби ми могли нині вільно будувати свою велику Батьківщину – Україну.

Маємо надію, що не лише кожний ланчинець і кожний ланчинський школяр і школярка будуть насолоджуватися й одухотворюватися патріотичним стрілецьким словом і духом «дядька Юрка», як назвав себе в одній зі своїх книжок Юрій Шкрумеляк, але й весь чесний люд нашого Прикарпатського краю й України. Бо й направду, живемо зараз у таку пору, як писав поет, коли «воля говорить». Маємо всі подбати – своєю працелюбністю, шанобливістю вдячних земляків і краян, своїм національним піднесеним духом, аби Шкрумелякова творча і життєва зоря залишалась вічною у сузір’ї славних синів і дочок матері України.

І нам мають додавати життєвої і національної наснаги поетичні рядки із його «Січового походу»:

«Гей, не тратьте, хлопці, віри,

Не хиляйте вниз чола,

Там, на горі сонце сяє,

Волі світ – се наша мета».

…Як цінну реліквію зберігаю переданий довголітнім директором Ланчинської середньої школи Іваном Білейчуком (нині покійним) спогад-враження «Побачення з рідною школою» Юрія Шкрумеляка про відвідини малої батьківщини – Ланчина у 1964 році. Пропоную його фрагменти: «Недавно я побував у своєму селі, відвідав рідну мені школу. Не той тепер Ланчин, і не та школа! Колись, шістдесят років тому, Ланчин був темним і вбогим селом, його мешканці були затурканими неграмотними людьми. Розкошували тут лише всякі панки-управителі («заржондци») сільної бані («саліни»), жандарми, поліцаї, лісничі та деякі «свої» прислужники загарбників. Школа в 1900 році мала лише чотири класи і то до третього і четвертого треба було ходити по два роки. Ті «класи» не вміщалися всі в старому дерев`яному будинку над урвищем, і тому в 1904 році побудували муровану школу трохи вище, на горі, а тим часом піднаймали кімнати в приватних домах. Мене записали «в штубу» в 1901 році в домі, який стояв над потоком серед села, де сьогодні збудована нова книгарня.

А тепер середня школа в Ланчині займає чотири будинки. У побудованій тоді мурованій школі містяться нижчі класи, першокласники «за рікою» і в «Мочарці» вчаться в своїх школах окремо, щоб далеко не ходити, а головний двохповерховий будинок 11-класної середньої школи красується на території колишньої «саліни» та ще й має прибудівки там же, наче в парку, над Прутом.

В цьому новому будинку я схвильовано привітався з учнями і педагогічним колективом. Я мав велике щастя поздоровити присутніх з роковинами великого дня нашого визволення і возз`єднання, я розказав про старий Ланчин, про стару школу. Не зрівняти незавидну долю тодішнього учня, особливо, коли він був дитиною селянина чи робітника, з щасливим і радісним життям сьогоднішнього школяра. Сьогоднішня Ланчинська середня школа, нинішній високий рівень життя тутешнього колгоспного селянства, весь вигляд Ланчина, який став майже містом, можуть служити яскравими прикладами, живими свідками тих чудових перетворень, що сталися взагалі на західно-українських землях за того щасливого чверть віку.

Слова мені добувалися найщиріші, з самої глибини серця, яке радується небувалим розквітом скромної місцевості, де я родився.

Я прочитав ряд нових творів, присвячених нашій волі. Мені вручили квіти. Наче найкращу музику, слухав я радісні повідомлення директора школи І. В. Білейчука, викладача М. М. Калитяка, присутнього голови селищної Ради тов. Заболотного й інших про загальний ріст і розвиток Ланчина, про величаві результати праці школи та її вчителів лише за останніх двадцять років. Ланчин має сьогодні десять тисяч населення. В місцевій школі навчається понад 900 учнів, їх вчать 54 вчителі. Крім того в селі є ще вечірня школа робітничої молоді, 140 учнів, 6 вчителів. Цього року закінчили Ланчинську школу 29 учнів, з них три випускники одержали золоті медалі. Понад 150 чоловік з Ланчина здобули вищу освіту, з них близько 40 стали вчителями (12 вчать таки у Ланчині), 13 – лікарями, 6 – офіцерами Радянської Армії, інші – агрономами, зоотехніками, інженерами тощо.

Спасибі Вам, мої дорогі земляки, за щире вітання, за квіти. Ці квіти я образно вручаю своїй матері, що записала мене колись до «штубу», і тим добрим вчителям, які в старий час траплялися винятково, і які майже 60 літ тому, мене, першого в Ланчині селянського хлопця, влаштували в міській школі в Коломиї.

Хочеться подякувати вчителям школи і всій громаді Ланчина за їх невтомну дбайливість про дальший розквіт Ланчина і його славної нової школи.

Вам же, дорогі учні Ланчинської школи, найщиріше бажаю добрих успіхів у навчанні і в майбутньому чесному труді, на радість і славу Вашій школі, на благо нашої рідної Вітчизни!».

…Ясна річ, що в пропонованому спогаді-листі майже 70-літнього поета, котрий переніс десятилітні поневіряння-каторги у Печорських сталінських концтаборах, відчувається деякий вимушений злам-натиск на нього післявоєнної системи-режиму з вимогою славословити її. Вважаємо, що національна, громадянська і державницько-українська позиція Юрія Шкрумеляка відображена повнокровно у його творчості до «золотовересневого» періоду 1939 року. А ще важливо, що його поезії у роки Січового Стрілецтва є надто вартісними і потрібними нашим воякам, які стримують ворога на східних рубежах. Варто б подбати про видання досі рукописних варіантів Юрія Шкрумеляка – поеми «Весілля в Карпатах», «Ті, що не вмирають», збірки віршів «Сонце над Україною» та інших.

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»