Василь Левицький: слово друзів

«Хотів присвятити книгу нашій сім`ї…»

Мені довелося познайомитися із Василем Левицьким, тодішнім учителем Чорнотисянської ЗОШ, у себе вдома, бо він був близьким товаришем й однодумцем мого сина Антона.

Василь часто бував у нас, деколи ночував. Хлопці могли розмовляти до ранку. Теми розмов ставали для мене відомими. Це розповіді про січових стрільців та опришків, про події Карпатської України 1939 року та Гуцульську республіку (1918-1919 рр.). У вихідні дні вони ходили у гори, зустрічалися зі старожилами, відшукували перлини гуцульського фольк­лору, допитувалися про Олексу Довбуша та мольфарів. Любили хлопці допомагати по господарству, косити, заготовляти сіно. Часом ночували в Антонової бабусі Марії Дуб`юк (моєї матері), котра була добре обізнана із подіями, які їх цікавили. У неї ж читали «Кобзаря» Тараса Шевченка, виданого у Лейпцігу у ХІХ ст.

Разом їх призвали на військову службу і шість місяців перебували у навчально-військовому пункті м. Шепетівки. Але потім доля їх розвела у різні кінці країни.

Після служби в армії, навчаючись у Львові, Василь приїжджав до нас зі своїми товаришами. Часто у нас бував зі Славком Яворівським, а після закінчення університету і зі своїм наставником Дмитром Костьовичем Герасимчуком.

Не завжди зустрічався з Антоном, бо він вчився у Рязані. Але ми його радо зустрічали завжди. Тато Антона і брат Едуард виїжджали з ними у гори, влаштовували їх у мисливський будинок під Драгобратом. Там журналісти писали… Обіцяли дарувати нам свої книги.

Привіз Василь свою першу книжку «Великий день» у 1986 році. У новелі «Великий день» головного героя називає Антоном Зелінським.  А Дмитро Герасимчук подарував нам свою «Ріку» у 1987-му.

Востаннє заїхав до нас Василь із синочком Андрійком взимку 1988-го, але ненадовго, бо спішив у Надвірнянський район до родичів. Привіз кілька випусків журналів «Дніпро», «Вітчизна» та «Дзвін», де друкували цікаві нові твори і погляди, рецензії, відгуки на них Дмитра Герасимчука.

Обіцяв привезти нам нову книгу, хотів присвятити її нашій сім`ї. Але …не судилося. Несподівано сталося непоправне. Василь покинув це земне життя, не збудувавши дім, не написавши всього запланованого.

Дмитро Герасимчук вислав нам поштою львівську газету «Ленінська молодь» від 27 червня 1989 року, в якій надрукована його стаття-прощання «А Василя вже нема…». Так ми дізналися про трагічну загибель нашого цікавого товариша, журналіста, новеліста, великого патріота України.

Сім`я втратила чоловіка і батька, ми – товариша, Україна – письменника.

Він назавжди залишився у нашій пам`яті.

Олена Юріївна ЗЕЛІНСЬКА,

мати Антона – товариша

Василя Левицького.

«Василь надихнув мене вивчати Гуцульщину»

Василь Левицький був для мене натхненником гуцульського бойового духу та опришківської звитяги.

Знав його ще зі школи, бо служив він разом із моїм братом Антоном в армії. Ходив із ним  до своєї бабусі Дуб`юк Марії Олексіївни, де ми годинами слухали її оповідання про оприш­ків. Збирали ми гриби та голубінки, котрі жарили на вогні, та співали опришківські пісні. У місті Лева із Василем випили не одну гальбу пива під час мого навчання. Василь надихнув мене вивчати Гуцульщину. Він її знав достеменно, бо був Гуцулом із плоті і крові. Це – справжній патріот Гуцульщини.

Едуард ЗЕЛІНСЬКИЙ,

голова Закарпатської обласної організації «Гуцульська Столиця», голова Ясінянської селищної ради.

«Він був нашим ідейним Учителем»

Василь Левицький своєю появою серед молоді в Ясінях приніс іскру Українського Національного патріотизму, яка завдяки йому запалала у серцях нашої молоді у 1980-их роках, коли надворі панувала пітьма комуністичної ідеології.

Його погляди на наші духовні скарби, які нам передали наші предки разом із гуцульськими традиціями, заставили нас думати про себе, як про гідних нащадків лицарів-опришків. Надихав нас його вислів «Хлопці, аби-сте знали і навіки пам`ятали, що наші славні предки – Гуцули лиш перед одним Господом Богом ставали на коліна».

Він був нашим ідейним Учителем і заставив нас дивитися на життя зовсім по-іншому. На той час Василь Левицький створив практично підпільну молодіжну націоналістичну організацію із базуванням у Ясінях.

Дуже шкода і невимовний жаль, що життя забирає найдостойніших посеред нас. Якщо б не передчасна смерть, то сьогодні він зайняв би зі своїми творами найдостойнішу нішу серед українських прозаїків.

Антон ЗЕЛІНСЬКИЙ,

побратим Василя,

депутат Закарпатської обласної ради, заслужений юрист України, адвокат.

«Мені пощастило знати Тебе»

Мені теж пощастило знати Тебе, спілкуватись з Тобою і, навіть, почути Твою «Ластівку», котрої я так і не знайшла ні в одній із Твоїх книжок. Якщо чесно, то жаль, бо я зовсім забула сюжет цієї новели, пам`ятаю тільки свої враження, коли Ти схвильованно читав її мені у холодному фойє Рахівської лікарні, коли лежав там тому, що Тебе підвело Твоє серце.

Ти повернувся після армії у Чорнотисянську школу на Закарпатті, де я теж працювала вчителькою. Нас поєднала молодість і маленька гірська школа. Ми зразу знай­шли спільну мову і часто проводили час разом. Після уроків ділились враженнями про те, що вдалось, а що ні, згадували якісь кумедні випадки на уроках, трохи перемивали кістки деяким учителям. Сміх-сміхом, а до роботи Ти ставився серйозно і натхненно, начебто Ти був батьком усіх тих дітей і, як батько, наполегливо старався вивести своїх дітей у люди. Як бракує таких учителів у школі, особливо, якщо вони ще й чоловіки.

Під час зустрічі у редакції «Народної Волі» у березні 2015-го:

авторка спогаду Світлана Бавшина, редактор Іван Гриджук

та ветеран-педагог, шанувальниця творчості Василя Левицького

Ганна Спасюк із с. Чорна Тиса (справа наліво).

Я довго про Тебе нічого не знала, після того, як поїхала із села. І от я читаю статтю Дмитра Герасимчука «…А Василя вже нема…», яку мені прислала Наталія Уторобська, моя сусідка по квартирі з учительського будинку у Чорній Тисі. А Василя вже нема?! У це було тяжко повірити, а ще тяжче сприйняти. Ти  був саме життя: рухливий, чутливий і чуйний, лагідний і добрий. Тобі до всього було діло. Ти був справжнім. І Тебе нема?!

Після цієї статті були довгі пошуки Твоїх книжок, на схід України вони чомусь не потрапляли. Тільки у 2013 році через інтернет дізналася від редактора газети «Народна Воля» у Надвірній Івана Гриджука про вихід у світ Твого збірника «Великий день» і «Пізнє літо».

Я миттю перечитала новели і спогади Твоїх близьких і друзів. Я була вражена Твоїм талантом. Я відчувала себе ще одним непомітним героєм у кожній Твоїй новелі, у присутності якого розгорталися ті чи інші події. Я проживала кожну новелу разом з її  цікавими героями, насолоджуючись гуцульською мовою і неочікуванними поворотами подій, які захоплювали так, що я з трудом поверталась до дійсності. А повернувшись у сьогодення, ще довго перебувала під враженням прочитаного. Як може так написати людина? Хіба це не благословіння Всевишнього?

Минуло багато років і доля знову привела мене у Чорну Тису. Привела, щоб зробити щось корисне заради Твоєї пам`яті. Я радію кожній людині, котра хоч трохи пам`ятає Тебе  і може поділитися своїми спогадами. Я – маленький епізод у Твоєму житті, а Ти – світ, який ще пізнавати і пізнавати.

Твої книжки своїм друзям із Тиси і Ясіня, Твоїм  юнацьким друзям Антонові й Едуардові Зелінським, директорові Чорнотисянської школи Вербищуку А. С., котрий приймав Тебе на роботу і багатьом іншим, котрі з любов`ю пам`ятають про Тебе.

Навіть після відходу у Вічність Ти об`єднав нас усіх, а ми будемо пам`ятати Тебе, радіючи і страждаючи із героями Твоїх новел.  Вічна Тобі пам`ять!

Світлана Іванівна

БАВШИНА (БОГОМАЗ),

учитель англійської мови

Чорнотисянської школи

(1977-1979 рр.),

с. Чорна Тиса

Рахівського р-ну

Закарпатської обл.