Зорить у вічність Кобзар у Биткові

Кобзар пропонує три найосновніші національні ідеали, три найголовніші цінності, що повинні б визначати орієнтири життя – й окремої людини, і цілого народу. Ідеться про Бога, Україну, свободу. Усього в світі є 1384 пам’ятники Т. Г. Шевченку, з них 1256 – в Україні та 128 – за кордоном у 35 країнах. Це найбільша у світі кількість монументів, встановлених діячеві культури. В Україні найбільше пам’ятників встановлено на Прикарпатті. Сьогодні їх до півтора десятка стоїть у населених пунктах району. Але серед них є особливий – погруддя Кобзаря у Биткові. Це один, а може, і єдиний пам’ятник Пророкові, споруджений у радянський час без офіційного дозволу тодішньої влади і повністю на кошти жителів. Це був свого роду громадянський подвиг.

Серед активних учасників відзначення 150-річчя Кобзаря у Биткові були члени аматорського гуртка сільського клубу: Оксана Веприняк, Ганна Гунда, Надія Дуда, Юстина Корж, Катерина Петришак, Василь Букатюк, Юрій Мельник та голова клубної ради Михайло Максим’юк. Пропозицію встановити у селищі пам’ятник Поетові подав Михайло Лавринович, просвітянин 1930-х років, керівник сільського осередку товариства «Луг», член ОУН. Зрозуміло, що з цих причин він не міг відкрито заявити про це і це зробив Іван Голубчак – учасник радянсько-німецької війни, котрий цікавився літературою та історією України, палкий шанувальник творчості Кобзаря.

Як писав відомий краєзнавець Михайло Максим’юк у статті «Пам’ятнику Кобзареві у Биткові – півстоліття», на одному з Шевченківських вечорів Іван Голубчак виступив із пропозицією встановити пам’ятник Т. Шевченку в Биткові. Зал підтримав його оплесками. Сподобалася ця пропозиція і голові селищної ради Іванові Ломпасу, котрий завжди приходив на всі вистави, підтримував аматорів сцени. Зразу обрали громадський комітет зі спорудження пам’ятника, до складу якого увійшли: Василь Браїк, Іван Голубчак, Іван Ломпас, Михайло Максим’юк, Юрій Мельник. Головою обрали Михайла Максим’юка, заступником – Івана Голубчака, скарбником – Юрія Мельника.

Кошти на виготовлення бюста зібрали серед жителів селища. Людину, якій могли б довірити цю важливу справу, вибрали не відразу. Замовити на львівській скульп­турній фабриці через брак коштів і відсутність офіційного дозволу – не могли.

Як розповідав Михайло Максим`юк, довідались, що у Пнівській школі нав­чає дітей малювання жінка-скульптор Ліда Мороз і вирішили звернутися до неї. Вчителька із хвилюванням і радістю сприйняла пропозицію. Ліда Теодорівна – львів’янка і виростала у національно-патріотичній родині. Після проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення самостійності України її батько займав пост міністра комунікацій в уряді Ярослава Стецька. Після відновлення радянської влади його заарештували і він помер у в’язниці. Репресій зазнала також родина. Ліда Мороз після закінчення Львівського художнього училища продовжувала навчання у Львівському інституті декоративного і прикладного мистецтва, але на третьому курсі у 1949-му її заарештували і разом з матір’ю та племінницею Ларисою вислали у Сибір. Покарання відбували у Красноярському краї. Там і зустрілася зі своїм однокурсником Василем Юрчилом із Пнів’я. Він, як колишній вояк дивізії «Галичина», теж відбував покарання. Згодом і одружилися. У 1957-му їм дозволили повернутися в Україну, але проживати у Льовові не могли, то приїхали до Пнів’я. Із часом Ліда Теодорівна влаштувалася на роботу вчителькою малювання у школі.

Довго дискутували про п’єдестал пам’ятника. Михайло Максим’юк запропонував насипати невелику могилу, обклавши її кам’яними блоками. Лідії Мороз пропозиція сподобалась, але порадила змурувати п’єдестал з необробленого річкового каменю. Виготовили ескіз і на цьому погодилися. Пропонували встановити пам’ятник біля початкової школи, але селищна рада виділила місце під пам’ятник у саді Доні Ількової, на цьому наполіг голова селищної ради. Мабуть, це місце Іван Григорович вибрав невипадково. У 1930-ті тут відбувались концерти, організовані місцевою «Просвітою», виступи сільського осередку «Луг».

У травні 1964-го відбулися урочисті закладини пам’ятника. Діти на вишиваному рушнику піднесли перший камінь, поклали перші квіти. Коли розпочали роботи, то багато битківчан пропонували свою допомогу, серед них і Василь Ломпас, котрий на своєму самоскиді привозив камінь і пісок. Активно займався будівництвом і голова селищної ради Івана Ломпас. Без його дозволу та допомогли навряд чи вдалось би збудувати пам’ятник. Значну допомогу надав член комітету Василь Браїк, котрий працював виконробом будівельно-монтажної контори нафтопромислового управління. Він порадив доручити спорудження п’єдесталу досвідченому майстрові-каменяреві Іванові Кузишину. Усі допоміжні роботи виконували селяни.

30 серпня 1964 р. на урочисте відкриття пам’ятника зібралися багато битківчан, запрошені головою селищної ради і представники районної влади, керівники нафтовидобувного управління. На кошти, що залишилися після розрахунку за основні роботи, комітет закупив «Кобзарі» і керамічні бюсти поета. Ними нагороджували активних учасників спорудження пам’ятника. З часом біля пам’ятника встановили лавки, провели освітлення. У святкові дні тут любили відпочивати битківчани. І все було б добре, якби поруч не з’явилося кафе «Світанок», де в ті часи щедро лилося спиртне. Стало зрозуміло, що таке сусідство із пам’ятником несумісне і його перенесли до школи. При перенесенні на нове місце на пам’ятнику не появилося жодної тріщини, це свідчить про майстерність Івана Кузишина.

На пам’ятникові напис: «Тарас Григорович Шевченко. В честь 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка від громадськості с. Битків».

На нашу думку, розміщення пам’ятника біля школи на околиці селища не зовсім вдале. Його варто було б установити біля селищної ради у центрі селища, на вулиці, що носить ім’я Поета.

З часу спорудження пам’ятника минуло півстоліття. Сьогодні він потребує ремонту. Оновити погруддя погодився відомий на Прикарпатті скульптор Володимир Довбенюк. Дольову частку у реставрації пам’ятника бере Товариство охорони пам’яток історії і культури, яке виділило дві тисячі гривень. Кошти вже надійшли на рахунок селищної ради. Звичайно, що цих коштів недостатньо. Надіємось, що знай­дуться люди, котрим не байдуже до нашої історичної спадщини і допоможуть відновити пам’ятник Великому Кобзареві.

На початку 2013 року на сесії Битківської селищної ради місцеві депутати зініціювали належне облаштування центральної частини цього мальовничого гірського населеного пункту, де на центральній площі поблизу церкви задумали спорудити новий пам’ятник Тарасові Шевченку. Над його ескізом працює відомий скульп­тор Василь Гурмак. Передбачається, що довкола постаті Шевченка на постаменті розташують персонажі з його творчості.

Наталія ГОДЗЮР,

студентка V курсу

історичного факультету

Прикарпатського національного

університету ім. В. Стефаника.