Газета по-надвірнянськи
 

Незламна і нескорена Анна Попович

2 червня 2015, 14:35 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 688 переглядів

29 травня виповнилося б 90 років повстанці Анні Попович

Бурхливе і драматичне ХХ ст. докорінно змінило карту Європи і покликало до активного національного відродження і творення власної держави волелюбний український народ. Невдачею завершилися національно-визвольні змагання як у Наддніпрянській Україні, так і на західноукраїнських землях. Україну поділили між чотирма державами: на більшій частині встановила панування радянська влада і створила УРСР, Польща загарбала Галичину і Волинь, Румунія – Буковину і частину Бессарабії, Чехословаччина – Закарпаття. Та гордий український народ неможливо зламати і поставити на коліна, відчуття волі і власної гідності завжди горіли вогнем змін у серцях українців.

У 1920-му полковник Євген Коновалець створює із вояків і старшин УСС Українську військову організацію, завданням якої стала боротьба за визволення рідної держави. У січні 1929-го у Відні Євген Коновалець створює ОУН, навколо якої гуртуються десятки тисяч патріотів. Центр визвольного руху переноситься у Галичину, що стає своєрідним українським П`ємонтом. Національно-свідома молодь вливається у ряди ОУН і готова віддати життя за кращу долю народу. Для керівництва визвольним рухом створюються районні, окружні і крайові проводи. Тодішнє покоління судилося увійти в історію когортою нескорених і залізних. Їх виховували на постулатах боротьби Шевченка і Франка, безстрашних усусів і легендарної УГА, героїв Крут і Базару.

Анна-Попович

Саме до цього покоління належала наша героїня Анна Попович, яка народилася 29 травня 1925-го у гірському селі Зелена Надвірнянського району. Це край вічнозелених смерек, грайливих потоків і полонин, волелюбного гуцульського дух. Таку слушну думку висловив краєзнавець Микола Сіщук у книжці «Неначе писанка, село Зелена». У сім’ї Поповичів зростало п’ятеро дітей – троє хлопців і двоє дів­чат. Родина жила бідно, як і більшість сімей. З дитинства Анна відрізнялася від своїх однолітків, старші люди вбачали в ній щось надприродне. Її часто снилися страшні сни, ходила засмученою, мала почуття жалю до бідних дітей. Коли дів­чинці було два роки вона впала у криницю, діти здійняли галас і родичі її врятували. Анна була дуже працьовитою, допомагала батькам по господарству.

Пізніше відвідувала курси крою і шиття, яке організував Василь Фицинець, який був членом ОУН і діяв за наказом проводу. Так само Анна Цапей (сестра районного провідника Івана Цапея «Мороз», який героїчно загинув у серпні 1948-го біля полонини Гавури у Бистриці), організувала вишкіл десятьох дівчат, серед яких Анна Попович. Польська поліція дізналась про Фицинця, тому він змушений рятуватися втечею із Зеленої.

Переслідують і дівчат, Анна не ночує вдома, побоюючись арешту. Це тривало недовго, бо 1 вересня 1939-го німці напали на Польщу. На західну Україну прийшли вже нові «червоні визволителі», які за не цілі два роки залишили криваві рани на нашій землі. Юна гуцулка на власні очі бачила замордованих патріотів органами НКВС в урочищі Буковинка влітку 1941-го. Це залишило незгладимий слід у пам’яті і додало ще більшого бажання боротися з окупантами рідної землі. З 1943-го – у рядах УПА, саме тоді помер її батько. Прихід других визволителів улітку 1944-го поставив перед вояками УПА нові завдання – побороти нового «визволителя». Анна з іншими дівчатами заготовляє продукти для повстанців, за що її заарештували. Спочатку утримували у гарнізоні Зеленої, пізніше пішки повели у Надвірну, де два тижні допитували і катували. Та нікого із п’ятнадцятьох людей не вдалося зламати. Анна на допиті назвала не своє прізвище і її відпустили.

Через два дні Анну хотіли знову арештувати, та вона втек­ла і вступила у ряди куреня Луки Гринішака «Довбуша». В УПА воювали два рідні брати – Михайло і Василь (Василь «Вовк» – у курені «Довбуша», пізніше у СБ, загинув восени 1948-го у с. Маркова Богородчанського району, де похований – достеменно не відомо, Михайло «Залізняк» загинув героїчною смертю 3 січня 1946-го у бункері в урочищі Кедринець разом із шістьма повстанцями, дружина підрайонного провідника Дмитра Клюшти-«Чуприни» Марія «Чуприниха» дивом врятувалася). Коли Україна стала незалежною пані Анна з допомогою небайдужих краян, родичів та української діаспори з Канади (надіслали 300 доларів) перезахоронила брата на сільському цвинтарі, встановила пам’ятник і відправили панахиду.

До 1948-го відважна пов­станка – зв’язкова у курені «Довбуша», долала не один десяток кілометрів гірськими плаями і зворами. У 1947-му облавники після жорстоких катувань вбили її маму, пустивши чергу з автомата в груди. З братом Василем дівчина знайшла під камінням тіло матері, побачивши шматок червоної спідниці. Уночі забрали тіло і попрямували до цвинтаря, та де само похована мама – Анна не запам’ятала. Брат Микола народжений у 1914-му працював інформатором в ОУН, переховував членів підпілля. У 1953-му його засудили до 25 років каторги і п’ять років позбавлення прав, загинув у радянській тюрмі у 1957-му.

У 1948-му повстанські сотні перестали існувати, одних знищили вороги, інші рейдували за кордон. Провід ОУН зважаючи на ситуацію, яка склалася, приймає рішення щодо переходу на боротьбу групами з 8-10 людей. Анна потрапляє у боївку над районного провідника СБ «Довбуша», де виконує обов’язки секретар-друкарки і господині бункера. Зиму 1949-1950-го перезимувала з десятьма людьми у бункері біля гори Синячка на чолі з командиром 4-ї ВО «Говерля», крайовим провідником СБ Карпатського краю Миколою Твердохлібом. У квітні 1950-го «Грім відпустив хлопців у село за продуктами і паскою, бо наближався Великдень. Та зрадник це доніс чекістам. Хлопці врятувалися втечею і намагалися не залишати слідів. Наступного дня повстанець, який вартував на стійці, помітив, що біля гори Синячка з’явилися чекісти. Повстанці на чолі з «Громом» і «Довбушем», залишивши бункер, попрямували у село Луг Яремчанського району. Опісля перейшли на полонину Мерешора, яка розташована неподалік села Пасічної у напрямку гори Підсмерічок, де зробили колибу і перебували там два тижні. Після цього повстанці, серед яких і Анна, перейшли у лісовий масив лівої сторони хутора Брицька, де облаштували колибу.

Повстанці на чолі з «Громом» пішли у Пасічну, а дружина якого Ольга Твердохліб залишилася разом із Анною, харчі їм приносили «Козак» і «Верещак». Майже місяць жінки проживали у колибі. Після цього повстанці «Козак» (Дмитро Лопатчук) і «Верещак» «Василь Онуфрак» взяли жінку «Грома» на нове місце постою, Анна провела у колибі ціле літо 1950-го. До неї зрідка навідувалися командир «Довбуш», «Козак» і «Верещак». Боротьба проти окупантів триває не на життя, а на смерть, у рядах залишилися найвідданіші повстанці, які вирішили йти до кінця.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови

Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського

товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!