- Народна Воля - http://volya.if.ua -

«Надвірна стала для мене затишком…»

Posted By Модератор On 24.07.2015 @ 13:40 In Вторгнення,Громадськість | No Comments

23-річна жителька Єнакієва Донецької області переїхала до Надвірної через суспільно-політичну ситуацію на сході. Про життя до переїзду та про враження від кардинальних змін розмовляємо з А. П.

– Усім відомо причину переїзду жителів зі сходу на західні терени, це – війна. Не знаючи, чи є місце порятунку, важко зробити такий крок. Коли Ви наважилися на переїзд ?

– Я народилася в Єнакієво і прожила там 23 роки. Ніхто не хоче переїжджати, адже кожен має свій дім, та вимушено доводиться при теперішній ситуації. Вирішила переїхати після інциденту на блок-пості т. зв. ДНР. Якось їхала до центру, щоб купити своєму синові памперси та каші. Мене зупинили, приставили автомат до голови, аргументувавши тим, що їм не подобається звук мотоцикла, на якому я їхала. Я благала, щоб мене відпустили, бо чекає маленький син. Вони послухали, але, повернувшись, перевірили сумку та відібрали буханку хліба. Після цього я зателефонувала мамі і сказала, що потрібно терміново переїздити.

– Чому опинилися власне у Надвірній?

У мене є рідний брат і ми перевели його після дев’ятого класу в один із ліцеїв, а коли прийшла самопроголошена «ДНР», довелось переїхати до іншого навчального закладу. У Міністерстві освіти нам порадили два аналогічні. Київський виявився переповнений, тому ми потрапили до Надвірної. Переїхала спочатку мама з братом, а потім бабуся, дідусь, я і син. Чоловік залишився там, бо він – за «ДНР», а я – за Україну.

– Чоловік Вас так просто відпустив?

– Він зробив свій вибір. Я пропонувала, щоб разом поїхали, на що почула відповідь: «Я не буду ехать к бандеровцам».

– Приїхавши сюди, Ви зверталися за соціальною допомогою для переселенців чи самостійно знайшли житло та роботу?

– Звернулася до міського голови Зіновія Андрійовича. Не сприймайте за піар, але я йому дуже вдячна за допомогу, бо в Єнакієво немає такого ставлення з боку влади. Зараз я працюю в одній із обслуговуючих організацій. Із житлом вийшла своя історія. Коли до нас приїхали українські військові, наша сім’я допомагала їм. Один із них має знайомого у Надвірній, він зателефонував йому, і мою маму поселили безкоштовно на місяць в Яремчі. За той час мама підшукувала будинок у Надвірній. Зараз живемо усі разом у будинку з господарем.

– Що видалося Вам найважчим після переїзду?

– Українська мова. Мій брат швидко оволодів та перейшов на українську, а мені важче, хоча я закінчила Харківський національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, де викладали  державною українською.

– На роботі не виникало конфліктів, пов’язаних з російською мовою?

– Ні. Спочатку я дуже переживала, як мене сприйме колектив, що казатимуть про мою мову і вимову, за те, що я переселенка. Я уже працюю від квітня і відверто можу сказати, що  маю багато друзів, хорошу компанію.

– Чого не вистачає у нашому місті того, що є на Донеччині і навпаки?

– Єнакієво – також маленьке місто і дещо схоже розвагами. Проте там навіть не те повітря, тут так легко. Звичайно, Донецьк – місто масштабніше за Надвірну, та я побувала в Івано-Франківську, мені в ньому дуже сподобалося. На сході немає таких добрих людей. Проживаю тут із грудня і ще ні разу не зустріла поганих людей, мені усі подобаються. Дуже дивує, що тут люди, заходячи до автобуса, вітаються з усіма: «Слава Ісусу Христу!». У нас такої приязні немає. В Єнакієво багато православних церков, а  тут є й греко-католицькі і католицькі, а найбільш мене вразили ваші каплиці. Проходжу, а назустріч йде хлопчик, приблизно третьокласник, і він хреститься перед капличкою. Там у нас це – рідкісні випадки. Я від такого у захопленні.

– У церквах Вашого міста священики не проголошували проповідей на користь сепаратистської «ДНР»?

– У деяких – так, але там навіть церковних служб було не потрібно, бо більшість людей – за «ДНР».

– Чи відвідували Богослужіння у наших церквах?

– Поки що ні, бо намагаюсь віддати увесь час малолітньому синові. Дуже нудьгую за ним у будні. Проте дідусь ходить щонеділі.

– Якщо з’явиться можливість повернутися додому, як Ви вчините?

– Я не хочу повертатися туди. Тут мене переповнюють емоції. Якщо Україна переможе, то я б лише продала усе своє майно і залишилась у Надвірній.

– Багато майна там залишили?

– На жаль, так. Бабуся мала свій будинок, мама також, і я трикімнатну квартиру. Зараз ми могли б отримати стабільність, адже через місяць нам потрібно виселятися, а ми ще не знайшли заміни. Окрім того,  я мала авто, нехай старе (1990 року), але для пересування вистачало, то «ДНРівці» її забрали.

– Що можете згадати з розповідей наших військових?

– Я рідше бувала там, бо з малою дитиною боялася виходити. Коли о 5-й ранку починалися перестрілки, я обмотувала сина і тікала до сховища. Військові скаржилися на те, що не можуть дати відсіч ДНРівцям, бо їм забороняє «перемир’я». Їх жахливо обстрілювали, а вони лише переховувалися. Дуже важко їм, коли їх зневажають місцеві жителі. Одна бабуся плакала, боючись, що українські військові вб’ють її за незнання української мови, та пізніше вона змінила думку. Військові допомагали місцевим харчами. Це, можливо, і змінило думку деяких з них… Якось у воєнних не вистачало зброї, лише один снаряд, вони чекали допомоги, але їм ніхто її не надавав, то ми дзвонили до знайомих волонтерів.

– Чи спілкуєтеся зі своїми сусідами, друзями з рідного міста?

– Із деякими так, але політична тема для нас закрита. Якщо вона починається, я вимикаю слухавку. Мені сказали, що мою сім’ю подали у розшук через допомогу українським «карателям». Багато хто з моїх друзів розчарували мене. Моя подруга отримує пільги від «ДНР» як багатодітна мама, окрім цього, ще й отримує на українських територіях пільги для переселенців. Так роблять багато людей. Дружині мого дядька відірвало дві ноги, коли вона перебувала на кухні, то вона звинувачує українську армію. Переконувати рідних ми вже не можемо.

– Не виникало поствоєнного синдрому, коли сняться жахи?

– У мене – ні. Вважаю себе людиною сильною. А от у брата траплялися безсоння і навіть страх. Я уже відвикаю від звуків вибухів. Хоча, перебуваючи вже у Надвірній, ми прийшли до  Новорічної ялинки. Десь за будинком пускали салюти, пролунав звук, ми з мамою прикрилися руками, збиралися падати на землю. Люди здивовано на нас подивилися, але у себе ми мусили так робити.

– Коли відбувалися дострокові вибори, на кого надіялися?

– Ми вірили у Петра Порошенка, та розчарувалися. Я б на місці політиків, віддала б Донбас, щоб наші хлопці не гинули. На виборах 2010-го усі голосували за Януковича, та наша сім’я уже тоді обрала проукраїнський напрям. Моя бабуся знала Януковича ще за радянських часів і весь його кримінальний шлях.

– Де полюбляєте відпочивати у нашому місті?

– Ходжу на річку з малюком. Подобається гуляти у центрі. В Єнакієво мені не подобалось навіть вийти за продуктами, а тут мені легко і приємно.

– Як можете порівняти українські телеканали та проросійські «ДНР» і «ЛНР»?

– Думаю, брешуть усі, навіть наші українські телеканали. Коли повідомили, що у Вуглегірську загинуло семеро осіб, то насправді загинуло набагато більше. Трупи валялися, на це страшно було дивитися. Щоб не мовили на телеканалах, ми залишилися зі своєю думкою. Жоден телеканал свідомих людей зомбувати не може.

– Ваш брат за період навчання знайшов друзів?

– Це підлітковий вік, 16 років – трохи важче справлятися з такими змінами. Думаю, він намагається знаходити спільну мову. Він – спортсмен і з восьмого класу займається боксом та бігом. Йому ще рік навчатися тут, а куди вступати далі він ще не обрав.

Ольга Іваніцька,

студентка другого курсу

факультету журналістики Львівського Національного

університету ім. Івана Франка.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2015/07/nadvirna-stala-dlya-mene-zatyshkom/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.