^[1]

«На війні – як на війні: спочатку страшно, а потім звикаєш», – із посмішкою мовить старший солдат Михайло Чумбей. Він – один із тисячів українських воїнів, які відстоюють нашу державність у двобої з підступним ворогом на східних теренах України. Ще у серпні минулого року Михайло зі своїми товаришами-військовослужбовцями служби за контрактом Делятинської частини зробив свідомий вибір їхати до зони проведення АТО: адже обов’язок кожного чоловіка – захищати Батьківщину. Пройшов бойове злагодження на Яворівському полігоні й у складі 24-ї ОМБр вирушив на схід. Деякий час перебував поблизу Лисичанська, а з березня – на передовій.

Про життя на передньому краї Михайло розказує коротко: «Облаштували позиції, окопалися, виконували бойові завдання». Лише зі слів його бойових товаришів знаємо, що старший солдат Михайло Чумбей – майстерний механік-водій БМП, який під обстрілами водив свою машину, дивовижно маневруючи та уникаючи влучань ворожих снарядів, що у бою він ніби зливався зі своїм «Весняним вітром», перетворюючись в єдине з ним єство, і це не раз рятувало життя всьому екіпажу…

26 червня підрозділ Михайла виконував бойове завдання біля населеного пункту Кримське. Його призначили чатовим в охороні блокпосту, що знаходився у трьох кілометрах від селища. Непрохані «гості»  не примусили себе чекати – з’явилися вночі (пізніше з’ясувалося, що це була диверсійна група терористів, яку згодом і знищили українські воїни). Михайло вів спостереження за лісосмугою у тепловізор, коли о пів на одинадцяту  вночі помітив на екрані живий об’єкт, про що і доповів начальникові блокпосту. «Гість» рухався у бік наших позицій, Михайло Чумбей  відкрив вогонь на ураження. У відповідь пролунала автоматна черга і солдат відчув біль в обох ногах… Майже втрачаючи свідомість, встиг повідомити про поранення старшого блокпосту…

…До тями прийшов у Сєвєродонецькій лікарні. Медики казали, що Михайло народився у сорочці: якби не вчасна і кваліфікована допомога від товаришів одразу ж після поранення, не негайна евакуація до лікарні, справи були б кепські, адже одна з куль серйозно пошкодила артерію. Ну, а сам солдат дуже вдячний і побратимам, і тому хірургу, котрий зробив йому невідкладну операцію ще у Сєвєродонецьку. Говорить: «Все життя буду за нього і його золоті руки молитися». Далі – операції у шпиталях Харкова, Києва, де він і досі перебуває. Лікарі обіцяють швидке одужання…

Наталія АНТОЧ,

працівник ЗСУ.