У роботі – вся краса людини

Прямуючи вулицею 100-річчя нафтовиків до ветерана нафтової промисловості, дізнаюсь, що по цій дорозі, крім Парасковії Євстахівни Зими, оселився справжній бомонд надвірнянських нафтовиків – це відомі родини Васильцевих, Коноваленків, Короляків, Пекарських, Хойських, Чепікових.

Відхиливши хвіртку незнайомого подвір’я, перед очима постала панорама привабливого, дбайливо доглянутого обійстя. Тут, на невеличкій земельній площі, дійсно поєднані троянди й виноград, тобто красиве й корисне.

На ганку при вході до котеджу, на порозі відкритих дверей мене зустрічає щира усмішка приємної, далеко не схожої на свої роки жінки – господині цього дому. Здавна в народі кажуть: який поріг – така й господиня. У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбивається не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя, своє житло мистецькими витворами, надати їм вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією.

Завітавши на запрошення до хати, зрозумів, що в цій світлиці витає дух добра, щирості, краси і спокою. Мене вразили охайно прибрані, з особливим смаком побілені кімнати, із вдало підібраними меблями в кожній із них цього скромного помешкання. Мій погляд зупинився над неабиякою картинною галереєю вишитих пейзажів, натюрмортів, на яких домінують квіткові орнаменти. Отже, як подвір’я, так і оселя – в квітах. Тільки там цвітуть наживо, а тут – у картинах і рушниках з притаманною творчістю. У дворі з ранньої весни духмяніє різнобарвний квітник, в центрі якого – чарівна з різними кольорами гортензія, гудуть медоносні бджоли, витьохкують солов’ї. Все це забавляє серце і душу. Адже Парасковія Євстахівна проживає одна. Ніби й не самотня: є діти, внуки, правнук, які завжди приходять до матері, бабусі, прабабусі. Однак лягає вечором і встає ранком на самоті. І піднімається вона завжди зі сходом сонця. Звикла прокидатися рано. Світанок, омитий ще вечірньою росою, у відкрите віконце дихає свіжістю й прохолодою. У цей же час раннє сонечко поспішає закинути своє проміння не лише до хати пані Парасковії, а й в кожну людську оселю, щоб сповістити про день прийдешній. Яскраві промінчики обціловують кожну квіточку, кожен листочок, витираючи їх  від  вже ранішньої  роси. Із сонцем господиня виходить у садочок, де усміхаються їй яблуні, груші, сливи своїми щедрими плодами, наповненими  cолодким ароматом.

Скільки отаких ранків у пам’яті Парасковії Євстахівни. Сорок два трудових роки у будні, інколи й у свята знайомою дорогою прямувала вона до роботи, де чекали люди та механізми. Чи погожа днина, чи осіння сльота, чи тріскучий різдвяний мороз – щодня ішла на виробництво. Слава Богу, здоров’ям не обділив.

Перед цим чотирнадцятирічною дівчинкою, залишивши рідну домівку в селі Грабів, що на Волині, як шкільна відмінниця, вступила на навчання до Львівського нафтопромислового технікуму, де в 1955 році здобула спеціальність техніка-механіка. А рекомендацію для освоєння такої, не зовсім жіночої професії, надав завуч школи, вчитель фізики Колісниченко Олексій Трохимович (світла йому пам’ять), який помітив у школярки хист технічного спрямування і переконав матір у цільовій направленості.

Життя не балувало. Сьорбнула напівсирітського дитинства, батька майже не знала. Пережила з матір`ю воєнну і повоєнну скруту. Старший брат Василь – учасник Другої світової війни з 1941 року, дійшов з перемогою над фашизмом до Берліна. Молодший Кіндрат був висланий до Німеччини на вимушені роботи.

Закінчивши технікум шістдесят років тому, Парасковія з подругою Ніною були направлені для працевлаштування у Прикарпаття. Вибір робочого місця: хто в управління бурових робіт, хто на нафтопромисел №7 управління «Станіславнафта» здійснювали за допомогою зламаного сірничка. До смт. Битків добиралась вантажною машиною у велике повноводдя, через що був зруйнований міст, тому довелось іти до першого місця роботи висячим мостом у супроводі робітника. Судилось працювати спочатку оператором з наземного обладнання дільниці №2 сьомого нафтопромислу. Є що згадати вельмишановній жінці-трудівниці, гортаючи сторінки трудової книжки. Адже працювала інженером-енергетиком, старшим інженером НГВУ з побуту, інженером та начальником відділу комплектації обладнання, інженером відділу організації праці та заробітної плати, 21 рік – це половина трудового стажу, пропрацювала майстром контрольно-вимірювальних приладів і автоматики.

За словами Олександра Довженка: «У роботі – вся краса людини, найвища істина життя». За сумлінну працю Зима Парасковія Євстахівна нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради УРСР, Почесними грамотами різних рівнів, медаллю “За доблесний труд”.

Крім успіхів за довгий трудовий шлях зустрічались й труднощі в роботі, виникали проблеми, за вирішення яких доводилося боротись. Згадує, як приходилось відстоювати їм, нафтовикам, Космацьке нафтове родовище у боротьбі з газовиками, неабияку наполегливість тогочасного начальника НГВУ Коршуна Якова Фомича.

Нелегко було тендітній жінці поєднувати в собі дружину, люблячу матір, господиню. Разом із чоловіком Григорієм Феодосійовичем (з 1995 року спочиває з Богом), гірничим інженером-геологом після Львівського політехнічного інституту, з яким познайомилась в Биткові, виростили та виховали двох прекрасних синів: Володимира (1959 р.н.) і Олександра (1964 р.н.), подбали про сімейне помешкання, збудували дачний будиночок з усіма зручностями, посадили невеличкий сад. Таким чином виконали благородне призначення людини, яка приходить у наш земний світ.

Довелось попрацювати і за кордоном, точніше в Іраку, куди направили за контрактом на три роки чоловіка Григорія як начальника відділу кадрів буровиків. На всіх посадах, на яких працював Григорій Феодосійович, завжди про нього відгукувались як керівництво, так і робітники добрим словом. Він, дійсно, був добрим, чуйним, справедливим до оточуючих – і люди ставились до нього з теплом та повагою.

Земля не може без сонця, а людина – без праці, що приносить задоволення і щастя. Кожен з нас протягом свого життя повинен служити добру. Свою життєву книгу пишемо самі і треба намагатися творити її так, щоб не було соромно за деякі сторінки, щоб у майбутньому з честю та гідністю можна передати владу над часом молодшому поколінню. Не забуваймо, що у світі той мудріший, хто найбільше любить життя, хто щиро віддає йому і красиво бере від нього.

У Парасковії Євстахівни незадовго життєвий ювілей. Шаною любові й мудрості перейняті її роки… А ще жінка, незважаючи на зазначений вік у паспорті, не може сидіти, склавши руки. Вона постійно шукає шляхи до зайнятості. Чи то взимку, чи то літом не сидить без діла – в одну пору вишиває, щоб прикрасити інтер’єр житлових приміщень, в іншу порається в городі і в саду як вдома, так і на дачі – адже всюди вирощує в повному асортименті овочі та необхідні ягоди і фрукти, що дозволяє як зимою, так і теплої пори мати все своє, тож немає потреби часто ходити на ринок, у продуктовий магазин.

Завжди рухлива, а рух – це здоров’я. Ще з молодих років пані  Парасковія звикла до активного громадського життя, вона – учасниця Всесвітнього фестивалю молоді та студентів 1956 року. Нині активістка не згасає: є над чим працювати заступнику голови ради ветеранів НГВУ «Надвірнанафтогаз», голові жіночої ради нафтопромислу. Вже вісім років організовує туристичні походи і поїздки для старшого покоління нафтовиків в поєднанні з онуками, прищеплюючи молодшим знання та любов до рідного краю. Зі своєю командою піднімалась на висоти Говерли, Хом’яківки, Сивулі, Довбушанки, Синячки тощо, відвідала зі своїми мандрівниками і козацькі могили на Рівненщині, не обминула з товариством ветеранів гуцульські фестивалі в Коломиї, Косові та Верховині.

Лідера ветеранського руху завше Карпати кличуть, Карпати ждуть…

І головне, що Парасковія Євстахівна Зима як християнка, парафіянка храму св. Володимира Української православної церкви Київського патріархату, сформувавши спочатку у своєму серці храм Божий, долучилась п’ятнадцять років тому до будівництва церкви у Надвірній, яка заснована в 1991 році. На той час проектно-технічна документація була відсутня, тільки під патронатом християнської  сестри Парасковії  виготовлено відповідну будівничу документацію архітектором Кочмарем Володимиром Володимировичом з Івано-Франківського «Діпроміст». Завдяки її добрим контактам з представницькими особами різних організацій та установ легше стало з придбанням будівельних матеріалів. Для будівництва православного храму отримали допомогу від НГВУ «Надвірнанафтогаз», нафтопереробного заводу; греко-католицька церква з-за кордону надала з цією метою 1000 доларів; меценатами храмової споруди стали відомі уродженці Надвірної; на нову церкву жертвували парафіяни різних конфесій (Надвірна – єдине місто області, де не відбулось жодного міжконфесійного конфлікту); щедрий внесок від жителів міста у будівництво Господнього храму відбувся у час Різдвяних колядок. Парасковія Євстахівна, як заступник голови парафіяльної ради, повсякчас живе успіхами та проблемами рідного духовного дому, вона завжди щира співрозмовниця з настоятелем церковної громади отцем Олегом Траском. Є про що поговорити, є над чим подумати будівничим церкви…

Адже все від Бога, діти і внуки також. З почуттям гордості відгукується матір про своїх синів, які наслідували у професії батьків і працюють у нафтовій галузі: старший Володимир – у НГВУ «Надвірнанафтогаз», молодший Олександр у СП «УкрКарпатОйл ЛТД». Володимир Григорович уже десять років – начальник цеху з видобування нафти і газу №1 надвірнянського нафтопромислу, Олександр Григорович – заступник генерального директора. У минулому обидва відмінники навчання як у школі, так і в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після закінчення вузу Володимиру Зимі, як гірничому інженерові за дипломом з відзнакою, ректорат запропонував залишитись на газонафтопромисловому факультеті для подальшої наукової праці, а п’ять років пізніше у цьому ж інституті брат Олександр захищав дипломну роботу гірничого інженера англійською мовою, що є свідченням високої ерудиції колишніх студентів вишу, а сьогодні кращих нафтовиків із прізвищем  Зима.

Володимир обличчям і рисами характеру схожий до матері, Олександр вдався у батька. Зате в домашньому господарстві обидва єднаються у славнозвісний крилатий вислів «майстер на всі руки». Як мовиться в народі – все, що в руки попадає, роблять до ладу. Найкращими словами  про колишнього учня, з яким сиділи за однією шкільною партою, студента-одногрупника інституту, нинішнього керівника цеху з видобутку нафти і газу відгукується товариш дитинства та юності, теперішній голова профспілки нафтовиків Олександр Діканьов. Зрештою, Олександр Миколайович завдячує у виборі своєї професії та здобутій спеціальності саме Володимирові Зимі, він ж бо переконав його у вступі до інституту нафти і газу. Під час навчання у вищому навчальному закладі вони залишались справжніми друзями. Володимир, як ерудит серед  однокурсників, був пліч-о-пліч з усіма студентами у виконанні навчальних програм за весь період навчання у вузі. Інститутська кафедра, наукова робота не на довго затримали молодого випускника, його кликало виробництво з видобутку нафти і газу. Тому й перейшов працювати технологом цеху на нафтопромисел №2 надвірнянського підприємства. Потім стежина фахівця пролягала через різні посади нафтового виробництва аж до сьогоднішньої – начальника цеху №1. Інтелектуальність й високий професіоналізм, комунікабельність і доброзичливість, щирість і простота – характерні ознаки В.Г. Зими, за що поважають його нафтовики. Дисциплінованість та вимогливість керівника служать прикладом для підлеглих, що є запорукою виконання щомісячних планових завдань з видобутку нафти і газу працівниками цеху №1, від яких у значній мірі залежить у цілому виконання плану НГВУ «Надвірнанафтогаз» . Іноді нелегко приходиться очільнику цеха, у віданні якого чимало родовищ вуглеводнів – від Пасічної Надвірнянського району, Микуличина Яремчанської міської ради Івано-Франківської області до Лопушні Вижницького району Чернівецької. Тож він, Володимир Григорович, повністю відданий роботі як в її організації, так і в контролі за нею. Мало часу залишається для сім’ї. Добре, що дружина Галина Романівна теж за кваліфікацією гірничий інженер газонафтової промисловості, на даний час працює слюсарем КВП іА БДКС Богородчанського виробничого управління підземного зберігання газу, і завжди розуміє зайнятість чоловіка на виробництві. Народне прислів’я говорить: «Де згода в родині, де мир і тишина – щасливі там люди, блаженна сторона». Тож щасливі батько Володимир і мати Галина народили й виростили двох  дочок-красунь Мар’яну та Ірину, які за порадою батьків-нафтовиків також навчались в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Старша з них подарувала родині Зими милого  онука Дмитрика, який у зрілому віці, мабуть, продовжить династію нафтовиків вже під іншим прізвищем, молодша омріяна майбутньою щасливою долею.

Якщо глядіти на родинне дерево Зими, то також показною виявляється нафтовицька гілка сім’ї Олександра Григоровича. Дружина Галина Романівна – вчитель математики Надвірнянського ліцею, народилася і виросла у сім’ї нафтовиків. Батько її Короляк Роман Михайлович – колишній заступник начальника НГВУ «Надвірнанафтогаз», мати працювала начальником планового відділу управління бурових робіт. У сім’ї молодшого Зими зростає одинадцятирічний син Іван, учень ЗОШ № 3 у місті Надвірна. Батьки сподіваються, що їхній паросток  після закінчення школи піде втоптаною стежиною тата, дідусів і бабусь здобувати спеціальність нафтової галузі. І це буде похвально, бо  династія висококваліфікованих нафтовиків Зими має право на продовження. І цього, в першу чергу, заслужила любляча матір, турботлива бабуся і прабабуся Парасковія Євстахівна, яка щоденно вдома, кожної неділі чи в святковий день у церкві приносить вдячні молитви Богу за своїх нащадків і просить для них Божої ласки у гарному і щасливому майбутньому.

М. Дністрянський.