Учителька

Стара учителька залишилась сама,

Бо чоловік умер, а діти давно в місті.

Город, квітник, садок із яблунь в рядів два –

Оце і все. Та ще надвечір – телевісті.

За всі роки не скупчила добра.

Письмовий стіл. Учнівські зошити. І книги.

Вітається все рідше з нею дітвора –

Не знає, що й вона до школи йшла щоднини.

По господарству, в кухні порає щодня…

В неділю й свята з Богом серце розмовляє.

Так рідко вчительку відвідує рідня.

Все тяжче кожен день і душу туга крає.

Устане вранці й рада, що душа жива,

Що не збудила криком тихий спокій неба,

Сама до себе привітається, бува,

Відчує, що до праці і життя потреба.

А іноді зринають спогади років

Й навіюють хвилини радості і смутку…

Життя далеко вже від учнів і батьків.

Чомусь шкільні роки спливають дуже хутко.

Чому ж бо смутком обгортати себе так?

Вона свій час і вік давно вже одробила.

Мабуть, у кожній хаті є дівча, юнак,

Яких у школі вчила й в люди виводила.

У побуті, в житті і скромна, і проста:

У праці була тільки чесна і завзята.

Нічого не просила в жителів села –

Що дітям оддала, отим й була багата.

…Старенька вчителька живе тепер одна.

Тягар років безжально наляга на плечі.

Хай раз на рік ще згадує шкільна сім`я

Колись красиву, світлу вчительку предтечі.

Іван АНДРУШКО.