Газета по-надвірнянськи
 

Дружкою на повстанському весіллі «Сулими» і «Калини» була «Тополя»

13 листопада 2015, 13:24 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 654 переглядів

Життя людини, як і її доля, непередбачувані, але трапляються моменти у житті, коли потрібно визначитися і прийняти рішення, яке може стати доленосним. Це рішення вказує на позицію людини, особливо, коли це стосується історичних моментів в існуванні нації та боротьби за власну державу. Поколінню, яке народилося в часи панування Польщі на західноукраїнських землях, судилося пройти через горнило боротьби проти зайд, навічно вписавши свої імена на скрижалях історії. Виховані на традиціях волелюбності і незламності духу українського народу, постулатах боротьби Шевченка і Франка, опришків і усусів. Коли ж розпочалася Друга світова війна і точилася боротьба між коричневим Берліном і червоною Москвою за поділ світу український народ повстав на заклик ОУН «Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї».

Сотні тисяч національно-свідомих українців вступили у лави борців. Анастасія Федорівна Химинець (по-дівочому Кузюк) – одна з них. Народилася 5 листопада 1928-го у мальовничому гірському селі Бистриця (колишній Рафайлів). Край вічнозелених смерек і грайливих потоків, полонин і вільнолюбивого духу. Сім’я немала: 10 дітей – троє хлопців і сім дівчат. Обробляли два гектари землі, мали пасіку, 3 штуки худоби і 4 вівці. У родині панував національно-свідомий дух, повага до людей праці і споконвічних традицій предків.

Хіменець

Уже у 1943-му Анастасія стає членом молодіжного крила ОУН, яким керував Юрій Смеречук («Богун», у 1944-му загинув у бою з окупантами у Зеленій). Це був час створення боївок та сотень УПА, карпатські ліси стали надійним прихистком для повстанців. Навесні 1944-го фронт наближається до Рафайлова, де перебували мадярські війська. Влітку вони почали відступати у бік Закарпаття, при цьому спалюючи хати. У присілку Довжинець стояли повстанці «Довбуша». Командир послав лісничого, який володів угорською мовою, на переговори. Приїхав угорський генерал на білому коні з білим прапором. Повстанці, задіяні на переговорах, були у вишитих сорочках. Сторони дійшли згоди, що угорці залишають повстанцям частину зброї та продуктів, зате їх безперешкодно пропускають на Закарпаття. Вночі зброю та провіант кіньми привезли у стодолу Федора Кузюка (батька Анастасії), а потім під стайню на полі під лісом, де й викопали велику яму і перенесли все те добро. Пізніше хлопці потихеньку все з того сховку забрали у ліс.

Прихід нових визволителів влітку 1944-го поставив нові завдання боротьби проти окупантів, тепер уже більшовицьких. Ще до цього для боротьби з повстанцями червоні карателі навесні того ж року перекинули загін НКВД під командуванням Кулагіна, який розгромила сотня «Крука» і боївки районного провідника «Мороза», есбіста «Лиса» і рафайлівська під командуванням «Мура».

Юна повстанка Анастасія поринає у вир боротьби проти окупантів, які використовують різні методи, щоб скомпрометувати і знищити повстанців, зокрема, засилаючи зрадників із числа місцевих жителів. Станичний Рафайлова Юрій Яремчук («Зенко», вуйко Анастасії) зимував з повстанцями у бункері у Дов­жинці під Подами. Зрадник, який втерся у довіру до упівців і перебував із ними у бункері, за завданням НКВД у дуплі бука залишав записку, в якій розповідав все, що знав. Батько зрадника забирав записку і відносив її оперативникам у гарнізон. Навесні 1945-го повстанці на чолі із «Зенком» вийшли із бункеру і потрапили у засідку. Анастасія бачила, як поранений вуйко біг спотикаючись, кулі продірявили дах їхньої хати. Відважний станичний, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Чекісти після того допитували родину, та ніхто не признався і його поховали як невідомого. Пізніше прах перенесли на місцевий цвинтар. Незабаром боївка СБ ліквідувала зрадників.

Анастасія (псевдо «Тополя» і «Леся») носила штафети, ходила у розвідку у Тисменицький, Галицький і Солотвинський райони за завданням «Мороза», «Довбуша» і «Сулими». Повстанка навіть привозила маму і брата до «Явора», який був родом із Галицького району. Часто їздила за одягом, ліками і примусами у Станіслав, оскільки у Надвірній ставало небезпечно. Повстанці розробили певну систему зв’язку: хто руку до вікна прикладе, хто хустиною подасть сигнал чи відповідним свистом. Батько Анастасії Федір Кузюк також допомагав повстанцям, передаючи у ліс мед, молоко й інші продукти. Анастасія деякий час працювала у молочарні, разом зі своїм вуйком «Зенком» заготовила і передала у ліс не один кілограм масла і сметани. Родина Кузюків активно допомагала і брала участь у національно-визвольній боротьбі. Брат Михайло теж партизанив. Зі стриєм Миколою попав у засідку, під час якої його поранили. Через декілька днів батько його пораненого привіз додому. На другий день до хати вдерлися енкаведисти і його забрали у свій гарнізон. Та Михайло стояв на своєму, під час допитів твердив, що, працюючи у лісі, впав на сокиру і завдав собі поранення. Це його врятувало. Стрия Миколу і тітку Марійку із сім’ями пізніше вивезли у Сибір.

Наприкінці 1940-их у лавах повстанців залишалися найвідважніші, котрі вирішили йти до кінця у боротьбі за Україну, серед них і Анастасія. На початку липня 1950-го за завданням «Сулими» вона їде в Івано-Франківськ. Там придбала пакунки (як виявилося пізніше, для весілля «Сулими» і «Калини»). У церкві Рафайлова взяли хрест, який зберігається донині. Анастасії наказали гарно одягнутою прибути на пункт зв’язку у присілок Довжинець, проте повстанка прийшла у буденному одязі. Прийшовши до бункеру, Анастасія зрозуміла в чому річ, тому довелося випрати свій одяг. 7 липня 1950-го відбулося надзвичайне повстанське весілля «Сулими» і «Калини», на якому провідник «Хмара» виконував роль священика, а Настуня була дружкою. Кожний повстанець, який вітав молодят, бажав їм залишитися живими…

Григорій Вацеба із дружиною Марією Бабінчук – «Сулима» і «Калина» – та іншими повстанцями загинули героїчною смертю на хуторі Ловаги Перегінського району 1 липня 1951-го. У роки Незалежності їхня дочка Ганна зв’язалася із Анастасією і за допомогою Юрія Гунди відшукали те місце, де відбулося весілля. Там зростав барвінок, посаджений її мамою «Калиною».

Нелегка, але звитяжна боротьба повстанців продовжувалася у надзвичайно важких умовах. Взимку і влітку 1951-го втілюється у життя зловісний енкаведистський план під кодовими назвами «Переправа» і «Перехват» зі знищення повстанців руками самих же повстанців. Створюють легендовані проводи, у результаті провокативної діяльності яких загинули сотні кращих провідників і вояків. На провокативних зв’язках захопили живими чільних провідників Станіславщини і Надвірнянщини «Байденка», «Шварна», «Хмару», «Куряву» і «Довбуша»… Поза зоною досяжності для чекістів на волі залишалися два крайові провідники «Гомін» і «Грім». Зв’язкова із Маняви, яка прийшла у Рафайлів і принесла ці страшні звістки, повідомила, що зв’язок переривається і виходити на нього треба через цивільних людей. У Рафайлові Анастасія могла вийти на зв’язок через «Явора» (як виявилося пізніше, він співпрацював із НКВД і був зрадником). Більше року повстанка перебувала «на гачку» у чекістських спецслужб. Її не чіпали тільки тому, що з її допомогою хотіли вийти на «Довбуша», котрий 3 січня 1952-го втік від окупантів у Рафайлові.

Коли ця приманка не спрацювала, то 4 грудня 1952-го у хаті у присілку Довжинець її заарештували, разом з облавниками був «Явір». Енкаведисти знали все  про Анастасію зі слів зрадника, тому й не дивно, що судовий процес тривав недовго. 30-31 грудня у Станіславі відбувся суд, на якому Анастасії Кузюк дали 25 років таборів, а неповнолітній повстанці Марії Ференчук – десять. Невільничий ешелон попрямував до Норильська…

…Сивочола повстанка на мить замислюється, згадуючи минуле, і знову перед її очима виникають світлі образи-лиця засуджених, нелюдські умови праці і проживання. У Норильську перебувала у спецтаборі № 6, робочий день тривав 12 годин. Рили котловани під будівництво і могли написати два листи на рік. Після Норильська її дорога пролягла у Мордовію, працювала на залізниці і цегельних заводах.

хіменець-і-шевчук

Після смерті Сталіна, коли почалася так звана «Хрущовська відлига», Анастасія влітку 1957-го повернулася у рідні краї. Вийшла заміж. Разом із чоловіком Василем виховали трьох дітей – сина і двох дочок. Діти знайшли свою стежину у житті, доля їх розкидала по різних місцях. На батьківському обійсті залишилася дочка Наталка. Підростають шість онуків і два правнуки подружжя Химинців.

Так у боротьбі за волю України у буремні 1940-1950 роки, у повсякденному житті проминули 87 літ, які ювілярка відсвяткувала 5 листопада цього року. Завдяки героїзму і самопожертві сотень тисяч патріотів, серед яких і Анастасія, таки повстала Незалежна Україна. З роси і води вам, Нескорена Гуцулко! Міцного здоров’я, довгих років життя і мирного неба!

Іван КМЕТЮК,

заступник голови

Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства

«Меморіал» ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!