Торкнутися душі і совісті

Людина, про яку розповідаю, у моєму розумінні, та й, переконаний, не лише у моєму, заслуговує наукового, державного і фахового визнання, зокрема, у медичному світі, котрому присвятила понад чотири десятиліття. Визнання громади, громадськості, як мовиться, рядових членів суспільства мій співрозмовник здобув. І свідченням цього є те, що 18 років був депутатом Яремчанської міської й одне демократичне скликання депутатом Івано-Франківської обласної ради, 27 з половиною літ очолював раду голів профкомів установ охорони здоров`я Яремчанщини та профком Яремчанської міської лікарні, член громадського комітету з будівництва греко-католицького храму Різдва Івана Хрестителя в Яремчі, майже вісім років очолював новостворений у 1978-му відділ охорони здоров`я Яремчанського міськвиконкому.

Означити, що йому болить доля і справа України –  державницька, національна, економічна, світоглядна, релігійна, виявиться неповним, недостатнім. Він дивиться на проблему села, міста, краю, держави з погляду нинішніх, навіть, завтрашніх викликів, перед котрими уже опинились українська нація, народ, людство і можуть опинитись у найближчому майбутньому. Він сам всотує тривожну, зате об`єктивну інформацію і прагне поділитися нею з рідними, знайомими, колегами по професії, із широким загалом читачів його доброї півсотні науково-популярних, соціально важливих публікацій у місцевих часописах. Його цікавить людина – її світ, стан здоров`я, спосіб життя, державна і світова політика, останні новинки і досягнення у галузі медицини. І все це подає через призму духовності, через натхнення Провидінням Господнім. Він сам так мислить і намагається діяти, і так само магнетизмом своєї думки і слова притягує кожного простолюдина, змушуючи його задуматись: як я маю правильно жити, чесно трудитися, як залучати до цього свого ближнього, як творити лад (радше прагнути до цього) у Державі, як робити світ наш добрішим, щирішим і щедрішим на людяність. Важко, приміром, не погодитись з його твердженням, що Україна може втратити все, що завоювала за час незалежності, якщо сучасна українська еліта разом з усім народом не поставить твердий заслін тому, що Україна нині, як держава не іде сама, її ведуть і ведуть не в той бік, що треба для народу і Держави, для простої людини. Такі гіркі, зате справедливі міркування-застереження автор обнадіює пророцтвом француза Нострадамуса, що нові закони буття на землі будуть створені у зоні Борисфену – нашого Дніпра ревучого. Іде той час, коли Україна струсить порох рабства і засяє світові новими законами. Лише де ти, е(Е)літо у(У)країнська, де твій голос і конкретні дії і справи?

А коли вчитуєшся у його статті, присвячені взаємовідносинам України і Російської Федерації, подіям та фактам і коментарям місця України у системі – нав`язаному СРСР чи про українську націю як основу незалежності України, то переконуєшся не просто у патріотизмі їх автора, але й усвідомлюєш, що до великої кількості українців от такі думки, висновки, пропозиції, гірка правда ще не дійшли, ще не стали необхідністю і поривом, навіть, категоричністю: далі ні на крок, ні на п`ядь так не можна дозволяти «розгулюватися» північному сусідові. Ой не можна! Ні на мить!

Ось такі невеличкі промінці-пагінці мого слова про Михайла Васильовича Кінаша, котрий цими днями переступив-оглянув свою 70-літню земну пору і, вірю, ще із сильнішою завзятістю, наполегливістю і безком­промісністю продовжуватиме свій життєвий, фаховий і творчий шлях.

Я повсякчас із високим пієтетом, як мовиться, зі своєї дзвіниці-життєвої верховини приглядався, спостерігав, оцінював, захоплювався своїм добрим і щирим земляком, вірніше, надійним і порядним сусідом на нашій Федишівці (славній чи не славній) у Середньому Майдані, яка вилонила понад чотири десятки фахівців з вищою і середньо-спеціальною освітою, що стало своєрідним федишівським феноменом.

А вже коли ми виплекали думку-ідею увіковічнити цей дорогий і родинний для нас сільський кут-вулицю, то Михайло Васильович, як «старший федишівківець», приємно подивував генеологічним деревом свого батьківського року Кінашів (Федиків) і материного роду Блонських. Початок першого сягає орієнтовно 1800 року, коли власне народився Федір Кінаш (за малий зріст його по-сімейному кликали Федиком, звідси і Федишівка, бо Федик дав початок свого роду на вулиці). Об`єднує це перше «дерево» по чоловічій лінії 9 поколінь із 34 прямими продовжувачами-чоловіками роду Кінашів. Від материного роду – від ХVІІ століття вдалося простежити шість поколінь із майже сотнею родичів (чоловіків і жінок). Іван – онук Михайла Васильовича – є прапраправнуком отого першого Івана Блонського.

Нарис під попередньою наз­вою «Федишівка» чекає свого виходу у світ, а його автор розраховує на добровільну і вмотивовану складчину для його видання порядних вихідців із цього кута, котрі можуть доповнити популярну працю матеріалами про свої родоводи. І тут мені згадується чи то настанова, чи то просьба, чи надто людяно важлива пропозиція заслуженого професора Львівського університету ім. Івана Франка, неперевершеного знавця, патріота і викладача сучасної української мови Олександри Сербенської: «Пишіть розповідь про свій родовід. Відчуйте поклик предків», висловлену у 2009-му нам, випускникам факультету журналістики, на зустрічі з нагоди 30-ліття закінчення студентського навчання. Думається, Михайло Кінаш відчув цей поклик предків і занотував життєпис свого родоводу. Чому не добрий приклад для наслідування?

…Він так мріяв, так себе готував до найулюбленішого, до найпотрібнішого і найважливішого для нього фаху – медика, лікаря, а конкретніше – хірурга. Сліпий побутовий випадок (травма руки) під час армійської служби перекреслив хірургічну перспективу. Але відбувся як лікар-травматолог, виконував і виконує свою місію людини у білому халаті. Навіть, примітніше: прилучився до своєрідної медичної аури Федишівки: сім лікарів і три медсестри – її уродженці. У його родині, крім нього, дружина Ганна, дочка Віра та зять Олександр (уже рік як медик виконує свої обов`язки у зоні бойових дій на Сході) – медики. А ще Федишівка благовістила медичні родинні (Федиків) династії Іллі Івановича та Ярослава Петровича Кінашів. Про них і про медиків Середнього Майдана, Глинок і Вишнівців Михайло Васильович написав тематичний розділ до виданого історичного нарису про Середній Майдан.

Йому, як і мені і всім майданівцям (Середнім), дорогі і милі до болю рядки його триюрідного брата, відомого літстудійця «Бистріні» Михайла Михальчука (також із Федишівки):

Гойдає роздуми моє село

Майдан Середній

в лісовім віночку.

Від всіх недуг

знаходжу тут зело,

Вдягаю пам`ять

в вишиту сорочку.

Тут струменіло

роду джерело,

Куди б не йшов,

який би світ не звідав,

Де б не вело мене

життя весло –

Та корінь тут

від прадіда і діда.

У ці січневі дні, знаючи скромність Михайла Васильовича (але не зовсім зважаючи на це), засилаю йому найсердечніші віншування і побажання – здоров`я, віку милого і довгого, радості сімейної і родинної. Ціную Ваше слово і думку, дорожу Вашою шанобливістю і взаєморозумінням, вельмишановний Земляче і Друже! Шануймося!

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»