Газета по-надвірнянськи
 

Нескореними Героями увійшли у Вічність

11 лютого 2016, 13:01 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 744 переглядів

16 лютого ц. р. у меморіальному сквері села Братківці місцева громада уже вкотре вшановуватиме пам’ять героїв – членів підпілля ОУН та вояків УПА, які загинули 16 лютого 1946 року в урочищі «Погорільці» неподалік села Тисменичани Надвірнянського району від рук карального загону НКВД.

…1946 рік радянське керівництво вважало вирішальним у боротьбі з підпіллям ОУН і загонами УПА. Напередодні перших повоєнних виборів до Верховної Ради СРСР, які мали відбутися 10 лютого 1946 р., розпочалась активна кампанія з нейтралізації підпільників ОУН і УПА, що передбачала їх повне знищення ще до початку виборчої кампанії… 15 січня того ж року розпочалася так звана Велика блокада, у ході проведення якої на території усіх областей Західної України, практично у кожному селі, розмістилися військові гарнізони чисельністю від 25 до 100 бійців. Розпочались широкомасштабні прочісування території та облави, які супроводжувались терором проти сільських жителів. Відділи УПА та боївки ОУН чинили героїчний спротив радянській окупації, вступаючи у збройні сутички із бійцями НКВД, присланими на Західну Україну для остаточної ліквідації підпілля.

Фото2

Ця виборча кампанія для українського підпілля була не менш принциповою, ніж для радянської влади: провал виборів мав продемонструвати несприйняття місцевими жителями комуністів та окупаційний характер радянської влади. Ще 22 листопада 1945-го керівництво ОУН оголосило про початок противиборчої кампанії, метою якої мав стати бойкот виборів. Пропагандисти отримали завдання організовувати масову роз’яснювальну роботу серед населення – проведення мітингів, бесід, поширення листівок. Відділи УПА мали забезпечити охорону пропагандистів, а в день виборів їм доручалося проведення бойових акцій для зриву роботи комісій, знищення виборчих бюлетенів та засобів зв’язку. Окремим завданням підпілля була ретельна фіксація перебігу кампанії, особливо актів терору з боку влади.

Фото1

Чітке виконання цих зав­дань поклали і на Лисецький районний провід ОУН, керівництво якого на той час перебувало на території села Братківці Тисменицького району…

«Більшовики досить активно готувалися до виборів, у кожному селі були розташовані їхні гарнізони. Облави робили по всіх селах, шукали криївки та залякували місцеве населення, щоб якнайшвидше приборкати нарід на комуністичний лад. Ми не могли залишатися в селі, тому вирішили переховуватися в криївці, що на околиці Братковець…», – згадував житель с. Павлівки Тисменицького району Василь Боднар – «Крук».

«Нас було семеро: «Євген», «Крук», «Рись», «Сагайдачний», чоловік на прізвище Депутат та дві дівчини – «Люба» і я…, – свідчила одна з очевидців тих трагічних подій, зараз уже покійна жителька селища Єзупіль Антоніна Кавка (Мацькевич) – «Венера».

20160128_115722

«Євген» – Михайло Магас (1922-1946), уродженець с. Старі Богородчани Богородчанського р-ну, суспільно-політичний референт Станиславівського повітового проводу ОУН (1944), референт пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу ОУН; «Граніт» – Василь Депутат (1923-1946), уродженець с. Вільшаниця Тисменицького району, провідник Лисецького районного проводу ОУН; «Крук» – Василь Боднар (1925-1999), уродженець с. Павлівка Тисменицького р-ну, організаційний референт Лисецького районного проводу ОУН; «Рись» – Василь Майжос (1927-1946), уродженець с. Тисменичани Надвірнянського району, референт пропаганди Лисецького районного проводу ОУН; «Сагайдачний» — Дмитро Гап’як (1921-1946), уродженець с. Братківці Тисменицького району, чотовий сотні «Шума» ТВ 22 «Чорний Ліс» УПА-Захід (1944-1945), командир СКВ; «Люба» – Анастасія Стефанів (1926-1946), уродженка с. Березівка Тисменицького району, підрайонна провідниця ОУН, секретар-машиністка Лисецького районного проводу ОУН; «Венера» – Антоніна Кавка (Мацькевич) (1924-1996), уродженка селища Єзупіль Тисменицького району, референт УЧХ Лисецького району ОУН.

20160128_115632

«Великого запасу харчів у нас не було… П’ять днів вдалося пережити на воді та сухарях. Далі не могли витерпіти і з великим ризиком змушені були податися за харчами…», – продовжував свою розповідь Василь Боднар.

«Сагайдачний» – Дмитро Гап’як, який був родом із Братковець, знаючи терен, взяв ще двох товаришів і пішов у село по харчі. Повертаючись назад, вони натрапили на засідку енкаведистів, і, відбиваючись, їм вдалося відірватися та заховатися в лісі. Але діватися було нікуди, тому згодом попрямували через ліс до криївки, яка знаходилася на відкритому полі. Вся надія була на те, що падав сніг і дув сильний вітер. Надіялись, що замете сліди, але не так сталось, як гадалось…

«В бункер повернулися ранком», – продовжувала свої спогади «Венера».

– Чого прийшли сюди? Ви ж показали дорогу червоним до криївки, – сказав їм «Євген». Але друзі запевнили, що хуртовина замела всі сліди, а їм нікуди було діватися.

Через декілька годин ми почули, що наверху ходять солдати із собакою, шукають входу в бункер. «Євген» негайно почав палити документи, що знаходились у криївці. Дим виїдав нам очі, але ми розуміли, що іншого виходу в нас нема…».

Знайшовши вхід до бункера, який був замаскований кущем, солдати підняли вічко і крикнули: «Бандіти, здавайтесь!».  У цей час ще один свідок трагедії – дід Онуфрій Пленюк із хутора Буковина біля Тисменичан, який поблизу в лісі заготовляв дрова, припинив свою роботу і прислуховувався до того, що відбувалося неподалік. Переляканого діда з кіньми помітили і привели до місця подій. Почали бити.

20160128_115552

«Гаварі, кто там єсть, сколько іх?»

«Пане-товаришу, хоч вбийте мене, то не знаю!», – випалив Онуфрій. Діда на якийсь час залишили у спокої, але під пильним оком чекіста.

«Із криївки виривався чорний дим на поверхню, – розповідав дід Пленюк, – певно, партизани спалювали якісь документи, одночасно випускаючи автоматні черги. Чекісти залягли і наказали лежати й мені…».

«Вони пригрозили: «Якщо не здаєтесь – кидаємо гранату!», – згадувала пані Антоніна. – Ми не відповіли. Через хвилину вибухнула вкинута у бункер граната. «Любу» і «Рися» смертельно поранило, – вони вмирали у страшних муках. Осколком тієї гранати мені вразило праву ногу…

Ми зібралися у тісному гурті чимдалі від входу.

– Друзі, настав час прощатися з життям, – мовив «Євген».

Тоді нам не страшно було вмирати… Страшніше було опинитися живими в руках червоних катів.

20160128_115502

«Євген» підніс пістолет до голови, пролунав постріл – і він похилився. У мене не було зброї, тому я попросила «Граніта», щоб він мене застрілив. Він притулив зброю до моєї голови, і я відчула, як у нього тремтить рука. Після пострілу я знепритомніла. Куля пройшла якось так, що й лікарі згодом не могли визначити, куди вона вийшла. Пострілялися «Сагайдачний» і «Граніт». «Крук» вистрілив невдало: став важко поранений і залишився живим.

П’ять жертв – наших полеглих побратимів – солдати кинули на сани і повезли у Братківці на оглядини».

Онуфрій Пленюк уточнював: «У криївці стало зовсім тихо. Енкаведисти підійшли ближче до вічка, але не відважувалися лізти в криївку. Тоді згадали про мене:

«Ану, дєд, марш в бункер! Провєрь, всє лі подохлі!».

Я відмовлявся, доки не отримав по голові сильного удару, тоді, зрозумівши, що іншого виходу немає, поліз у криївку». Карателі схопили поранених «Венеру» і «Крука», а п’ять понівечених тіл кинули на дідові сани та повезли у Братківці.

20160128_115409

«Не забуду, – згадував дід, – як той ранений по дорозі прошептав: «Діду, передайте братковецьким, що я «Сагайдачний», при змозі буду тікати…». Але я розумів, що він марив з болю. Раненого завели у сільраду. Почали допит, але партизан мовчав – тілько тяжко стогнав. Чекісти пару раз «вгріли» його прикладом автомата… Добили і мертвого винесли…».

«Побитих привезли в село Братківці й почали зганяти людей, щоб впізнавали. Ніхто нікого «не впізнав». Тоді наказали скинути їх у багно за селом… Там вони пролежали майже тиждень. Катюги чекали, щоб хтось прийшов забрати. Але викрасти тіла не було можливо, бо пантрував патруль. Неподалік були окопи і їх там зарили…» – пригадувала Софія Стефанів, сестра «Люби».

***

У 1990-му з ініціативи членів осередку Української Респуб­ліканської партії у с. Братківці Михайла Ільківа, Івана Жирака, Василя Олексюка, Василя Федоріва, Володимира Федоріва вдалося відшукали тлінні останки героїв. Приблизне місце захоронення показав житель села Юрій Олексюк. Десь у п’ятій чи шостій ямі знайшли останки повстанців. Три дні сходились люди, дивилися на тлінні останки та намагалися розпізнавати загиблих. Тим часом викопали велику братську могилу, розшукали і повідомили про перезахоронення рідних і близьких полеглих повстанців.

Перезахоронення відбулося 21 вересня 1990-го. На тому місці насипали високу могилу і закопали дубовий хрест із викарбуваними на спеціальній плиті прізвищами, відправили панахиду за полеглими героями. Згодом, на могилі посадили чотири смерічки і калину, як данину пам’яті.

Торік з ініціативи небайдужих людей, сільського голови та Івано-Франківського обласного Музею національно-визвольної боротьби ім. Степана Бандери, за підтримки Тисменицької райдержадміністрації, сільської ради с. Братківці та місцевої громади на цьому місці заклали у цьому селі Меморіальний сквер. Його облаштування планують закінчити навесні цього року.

Хай минуле нас кличе у майбутнє. Ми не лише повинні розповідати якими були наші предки, а краще показати, що ми зробили і робимо для нашої України. Бо ми вбиваємо героїв ще раз, коли їх забуваємо і стаємо байдужими. Ми є! І ніяка сила не знищить ніколи нас!

Ярослав ГАП’ЯК

(с. Братківці),

Петро ГАНЦЮК

(м. Івано-Франківськ),

дослідники національно-визвольної боротьби

1940-1950-их років.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!