Через десятиліття мовчання, терору і брехні повертається до нащадків легендарне, світле і чисте ім’я генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича – «Тараса Чупринки», «Тура» – призначеного Надзвичайним Великим Збором ОУН у листопаді 1943-го на пост Головного командира УПА, який керував визвольною боротьбою українського народу з більшовицькою навалою до останнього подиху свого життя – 5 березня 1950-го. Цьогоріч минає 66 років, як у невеличкому селі поблизу Львова у Білогорщі загинув Головний командир УПА. НКВД намагалося тримати у секреті від громадськості, зокрема, підпілля, інформацію про смерть Провідника, щоб на основі знайденої документації остаточно побороти національно-визвольний рух.
У чекістських лабетах опинилися головна розпорядниця зв’язкових Галина Дідик (псевдо «Анна»), одна із головних зв’язкових командира Дарія Гусак («Дарка») та інші підпільники. Службі НКВД шляхом провокацій, інтриг, дезінформацій, жорстоких тортур вдалося виявити велику кількість явочних квартир і криївок. Проте остаточно в той час репресивній машині не вдалося подолати рух опору, на волі залишилися заступник Шухевича Василь Кук («Коваль»), ідеолог руху Роман Кравчук («Петро»), сотні досвідчених підпільників членів ОУН і УПА. «Вождь народу», генералісимус Йосиф Сталін боляче переживав, йому було важко збагнути, що вже минуло п’ять років після закінчення Другої світової війни, а на території України діяли великі військові формування УПА, які мали достатньо сил і засобів, щоб оволодіти навіть обласними центрами. До речі, деякі гарячі голови в УПА пропонували з пропагандистською метою оволодіти Станіславом. Далекоглядність і реальна оцінка ситуації, витримка Шухевича і Кука втримали вояків від цього авантюризму. У протилежному випадку Сталін направив би туди велику кількість військ, зокрема, танки та авіацію. Це призвело б до великих втрат у рядах УПА та виселення у віддалені райони Сибіру всіх жителів області.
Роман Шухевич як революційний керівник відзначався великими військовими здібностями, в умовах коли ситуація змінювалася із надзвичайною швидкістю потрібно було мати політичний розум, реальний розрахунок прийняти правильне рішення. Не випадково, найвище керівництво СРСР вбачало у ньому загрозу існування імперії, тому доклало всіх зусиль для його фізичного знищення. Генерал «Чупринка» вирізнявся великим інтелектом, умів бачити та оцінювати ситуацію, дати її пояснення, окреслити шляхи боротьби за українську самостійну і соборну державу.
Природжений військовик здобув ґрунтовну на той час освіту – закінчив Львівську Політехніку, артилерійський відділ школи підхорунжих, Баварську військову академію, спецшколу у Данцигу (Гданськ). Поручник Шухевич («Щука») пройшов крізь горнило військових дій у рядах Карпатської Січі на Закарпатті, батальйоні «Нахтігаль» («Соловейко») через Львів, де 30 червня 1941-го проголосили Акт відновлення Української держави. Далі шлях куреня з боями пролягав через Тернопіль, Хмельницький та Вінницю. Роман Шухевич направив у Берлін різкий меморандум із вимогою звільнити керівництво української держави, серед яких Бандеру, Стецька, Лебедя, припинити репресії проти українського населення. Курінь Шухевича роззброїли і вояки опинилися у Німеччині у місті Нойгаммері на Одері, де його об’єднали з «Роляндом» і дістав найменування 201-й шуцманшафтбатальйон під командування майора Євгена Побігущого, Шухевич став його заступником.
Батальйон направили для боротьби з радянськими партизанами у Білорусь, у кінці 1942-го його роззброїли, Шухевичу вдалося втекти, він перебирається на Волинь, де тоді діяли загони УПА. Завдяки дипломатичному хисту та військовій рішучості «Чупринка» об’єднав усі українські партизанські загони в єдине ціле, УПА стає монолітною збройною силою українського народу у боротьбі за власну державу проти іноземних загарбників. Крім постійних боїв із німецькими окупантами, якими командував обергрупенфюрер СС фон дем Бах Залевський, українські повстанці мали сутички із червоними партизанами Медведєва, Сабурова, Ковпака, польською Армією Крайовою, лідери якої хотіли відродити Польщу «від можа до можа» у кордонах 1772-го. Про звитягу цієї боротьби свідчить той факт, що від справедливої кари повстанців закінчили свій земний шлях один із найближчих соратників Гітлера начальник СА Віктор Лютце, командуючий першим українським фронтом генерал Армії Микола Ватутін, заступник міністра оборони Польщі, генерал Бруні Кароль Сверчевський (генерал Вальтер), учасник війни в Іспанії 1936-1939-й, терорист і провокатор, так званий «легендарний розвідник» Микола Кузнєцов.
Шухевич тверезо оцінював воєнну ситуацію, яка склалася восени 1943-го. Стало зрозумілим, що Німеччина та її союзники стоять на грані розгрому. 21-22 листопада командир скликає конференцію поневолених народів СРСР із 39-ма делегатами, які представляли 13 націй. Конференція стала першим кроком до створення у 1946-му АБН («антибільшовицький блок народів») під керівництвом Ярослава Стецька, а потім Слави Стецько, які проводили значну роботу із дискредитації «країни світлого майбутнього» та її союзників, сприяли перемозі Заходу у Холодній війні. 11-15 липня 1944-го під охороною піших і кінних частин УПА у Карпатах у Самбірському районі Львівської області для політичного керівництва визвольною боротьбою українського народу створили УГВР (Українська Головна Визвольна Рада). Її президентом обрали Кирила Осьмака із Великої України, а головою Генерального секретаріату із військових питань – галичанина Романа Шухевича. Командир повстанців тверезо оцінював політичну ситуацію і як показали подальші події виявився правим. Так один із ідеологів ОУН Олекса Гасин («Лицар») був твердо переконаний, що після закінчення війни із Німеччиною, США та їхні союзники почнуть війну із СРСР, на що Шухевич слушно зауважив: «Чомусь Трумен не прислуховується до порад «Лицаря». Критично оцінював Провідник діяльність українських політиків на Заході, зокрема, коли розглядали питання щодо переходу частин УПА за кордон: «Нікому ми там не потрібні. Наші голови потрібні їм тут».
Створення УПА вороже зустріли червонозоряна Москва і коричневий Берлін, пропаганда Геббельса називала повстанців бандитами, а Гітлер висловився категоричніше: «Партайгеносе Гіммлер, зробіть порядок із цією бандою». Пролетарська преса радянської України називала УПА буржуазними націоналістами і прислужниками фашизму. Так само критично Командир оцінював перспективи збройної боротьби. У розмові із сином Юрієм він підкреслював: «Ти, очевидно, мрієш про підпілля, про збройну боротьбу, але то тепер не на часі – ти і твоє покоління повинно вчитися. Бо, ми, старше покоління, яке вибрало збройну боротьбу, приречене загинути у ній, будемо фізично винищені. Мине час і ваше покоління має піднести народ за українську державність. А хто це буде робити, коли і ви будете знищені або інтелектуально неготові до такої місії».
Закінчення Другої світової війни в Європі породило нові умови боротьби. Вже у травні 1945-го Головний командир УПА видає відозву до вояків і командирів УПА у зв’язку із розгромом гітлерівської Німеччини. Читаючи цей документ, відчуваєш велику силу інтелектуального духу і віру в перемогу українського народу. У цій відозві Шухевич відзначав, що інші народи, які ведуть боротьбу проти режиму Сталіна, зокрема, сербів, хорватів, словаків, румунів і болгар. Нові методи боротьби повинні пристосуватися до нової обстановки, дати відповідь ворогові на його наступ. В іншому зверненні «До українців на чужині» провідник закликає забути всі суперечки, щоб жило і розвивалося те, що так єднає Край та еміграцію у здобутті української держави.А боротьба продовжується, породжує нову тактику, зокрема, рейди у сусідні країни, щоб розповісти правду про справжню мету боротьби за самостійність України. У зверненні до тих, котрі йдуть рейдом на Словаччину (курінь «Підкарпатський», командир – майор Павло Вацик «Прут», уродженець села Заріччя Надвірнянського району, травень-грудень 1945-го), Шухевич ставить завдання: задемолювати нашу боротьбу проти більшовицького гноблення, донести ідеї та клич, факти гноблення більшовиками всіх народів, поведінка стрільців і командирів – товариська, але військово дисциплінарна, супроти місцевого населення – культурна, ввічлива, бадьора, весела, як личить синам 45-мільйонного культурного і лицарського народу та воїнів, вкритих революційною славою УПА, доказувати місцевим жителям, що свобода чехів і словаків нерозривно пов’язана із союзом усіх слов’янських і східноєвропейських народів та кавказько-азійських, що СРСР побудована на насиллі та поневоленні.
У 1946-му нова відозва Головного Командира УПА засвідчує, що революція не подавлена, це тільки момент перестановки сил, це момент переходу з одних форм боротьби в інші, маючи на увазі боротьбу збройного підпілля і пропагандистські акції. Генерал-хорунжий «Чупринка» глибоко переживав за той стан справ на еміграції, де окремі сили намагалися поставити під сумнів ту організаційну роль, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, у процесі творення і росту УПА. Роман Шухевич у своєму зверненні у вересні 1947-го до еміграції ще раз відзначив: «УПА повстала з бойових груп ОУН, керованою Бандерою, керує боротьбою УПА УГВР, яку визнає український народ. УПА – понадпартійна, у ній борються всі, кому дорога справа України, але разом з тим УПА визнає той величезний вклад, що внесла ОУН у справу утворення, зміцнення і розвитку УПА. Головний командир ще раз наголосив, що вузькопартійні суперечки мають відійти на задній план, еміграція має репрезентувати перед світом наш волелюбний народ, який під керівництвом УГВР йде до великої мети – Української самостійної соборної держави». Звертаючись у жовтні 1947-го з нагоди 5-ї річниці УПА, Шухевич у своєму святочному указі відзначив, що у тінь пішли прославлені досі герої Фермопілів, український революціонер, боєць УПА заступив місце мужнього спартанця в історії людства. Це велика доба, в якій кується повстанська слава, вояки УПА викували цю нову добу. Вічна слава Героям, що за Україну віддали своє життя.
А боротьба триває… В умовах повстанського життя минало сім тяжких літ, та ворог не дрімав, на розшуки незламного, нескореного борця спрямували найдосвідченіших чекістів: Даниленка-Каріна, Дроздова до Львова прибув із Москви Судоплатов – убивця Коновальця, єпископа Ромжі та інших патріотів. У Львові створили агентурно-правокаційну агентурну мережу. Кльце замикається.
Є декілька версій загибелі і поховання Головного Командира УПА, але поки що ні одна з них не дає вичерпної відповіді на поставлене питання. Пропоную читачам спогад Галини Дідик, які вона оповіла Юрію Шухевичу, коли провідав її в селі Христинівка Чернігівської області, де органи НКВД дозволили їй поселитися після звільнення з ув’язнення і де прожила до 1986-го: «5 березня 1950 р. село Білогорща біля Львова. У хаті місцевої учительки Ганни Конюшик, крім командира УПА Тараса Чупринки, ще його головна зв’язкова Галина Дідик («Анна»). Вже якось тривожно відчувалося довкола. Було вирішено перебратися в інше місце, не чекаючи поки остаточно зійде сніг, хоч такий перехід до нової криївки залишав на снігу сліди. Стрільці охорони спішно виносять архів. Командир захворів, тому його відхід відкладено на два дні. На неділю призначили чергові радянські вибори. Конюшик була членом виборчої комісії, удосвіта за нею прийшов посильний із сільради та покликав її на виборчу дільницю. Вона одягнулася і вийшла. В хаті залишилися тільки двоє, Шухевич і Дідик. Десь після шостої ранку постукали у двері, Анна відчинила і дві пари сильних рук схопили її. У Анни під пахвою був пістолет, солдати запитують чи є ще хтось в хаті, вона відповідає голосно, каже, що одна. Подає знак командирові, який спав у кімнаті на другому поверсі. Кричить, свариться із солдатами, входять у кімнату ще озброєні люди. Один із них говорить Анні: «Скажіть Романові, щоб він не робив дурниць». На дерев’яних сходах чути тупіт і хтось збігає вниз. Зв`язкова розуміє, що їй вдалося попередити командира, у сінях і далі темно. Лунає постріл, хтось падає, хтось кричить. Серед чекістів чути голоси: «Роман застрелился, Роман застрелился». Водночас Анна чує, як відчиняються двері у протилежному боці сіней, звідти лунають постріли. Через деяку мить все стихає. Згодом чекісти ввалюються у сіни, вона бачить, як один із них просить допомоги. Це той, якого смертельно поранив Шухевич. Обминають пораненого, не звертають на нього уваги, йому ніхто не допомагає. Анна усвідомлює, що вже нічим не допоможе своєму командирові, користає з того, що охоронці послабили пильність і висмикує руку. У рукаві ампула з отрутою, яку розкушує. Потім – тюремний шпиталь, лікарям вдається врятувати її життя. Вона потрібна чекістам для слідства.
Одинокий свідок, який міг оповісти історію останньої миті життя її командира. Сам Бог хотів так, щоб вона вижила й оповіла це людям. Як подібна ця історія до подій, що відбулися на горі Березовачка 17 травня 1954-го, де героїчною смертю загинув Командир 4-ї ВО «Говерля» майор Микола Твердохліб «Грім», одиноким свідком чого стала Анна Попович. Тіло «Чупринки» відвезли в обласне управління МДБ, скинули у гаражі на солому, накрили цельтою. З тюрми на впізнання привезли сина Юрія, який згадував: «Так, це батько. Лежить у білій вишиванці, на грудях опустився медальйончик Божої Матері, на закривавленій сорочці – сліди від куль. Очі відкриті, задивлені в далечінь. Тільки на правій скроні обпалене волосся, а на щоці запікся струмок крові. – Ну і что, узнайош, – крикнув чекіст. – Отвечай. Я кивнув головою, упав на коліна, поцілував батька в руку. – Татку ти не здався живим. Прощай…
П’ятнадцять років безуспішно добивався Юрій Шухевич у керівництва СБУ надання інформації про долю тіла його батька. На неодноразові звернення тодішній голова СБУ Євген Марчук відповідав завжди однаково: «В архівах СБУ відсутні матеріали, які з’ясовують долю тіла Романа Шухевича». І тільки 1 грудня 2004-го тодішній голова СБУ Ігор Смешко привідкрив завісу таємничості. Згідно з його повідомленням начальник 4-го управління МДБ СРСР генерал Судоплатов дав вказівку вивезти труп Шухевича за межі Західної України і знищити шляхом спалення. 9-го березня 1950-го група співробітників МДБ УРСР до якої входили полковник Каганович А. Г., майор Подтепа І. Х, капітан Пенченко В. І., старший лейтенант Конопльов Г. І., старшина Пономаренко П. М., а також чотири солдати строкової служби (прізвища невстановлені) відвезли вантажівкою тіло Романа Шухевича на лівий берег річки Збруч (поблизу міста Скала Подільська Тернопільської області), де його спалили. Після цього прах зібрали у брезент і з мосту викинули у річку. На місці спалення у 2005-му активісти УНП на чолі із Юрієм Костенком встановили гранітний хрест. Проте і до сьогодні однозначної й аргуметованої відповіді про поховання Шухевича немає. На командира завели справу у 13 томах «Формуляр», проте вже в незалежній Україні у 1997-му знищили 12 томів. Можливо у цій справі міг бути документ, який би пролив світло і розставив всі крапки над «і» у встановленні місця захоронення тіла.
Неодноразово до керівництва держави зверталися дружина Наталя, син Юрій, громадські організації, навесні 2004-го народні депутати України В. Червоній, В. Черняк, Б. Заграва, О. Тягнибок, В. Асадчев. Виникали версії, що Провідника поховали на Рівненщині в околицях міста Корець і річки Корчик, пізніше зупинилися на версії, що це – місце біля річки Збруч на межі міста Скала Подільська Тернопільської та села Гуків Хмельницької областей. Відомий дослідник національно-визвольних змагань, а нині директор Інституту національної пам’яті Володимир В`ятрович зазначає, що ні одна із версій щодо загибелі і місця поховання Шухевича не дає достовірної відповіді. Відповідь Смешка могла бути з політичних моментів, адже це були події Помаранчевої революції. І хто, як не СБУ усвідомлювали про її незворотній характер, тому подали цю інформацію не до кінця перевірену. Більше того, у закордонних ЗМІ оприлюднювали інформацію, що СБУ відіграло велику роль у тому, що Помаранчева революція закінчилася без кровопролиття. У 2007-2009 роках СБУ неодноразово зверталося до ФСБ Росії із проханням надати інформацію про місце поховання Шухевича. Проте відповідь була завжди стереотипною: «Документів із теми, яка вас цікавить, не знайдено».
В Україні і далі вирують політичні пристрасті – вибори, перевибори, коаліція, опозиція. У 2007-му Президент України Віктор Ющенко присвоїв Роману Шухевичу звання Героя. Одночасно у російських і проросійських ЗМІ з’являються «документи» про нагородження двома залізними хрестами Третього Рейху і присвоєння звання «гауптштурмфюрера СС» Роману Шухевичу. У 2010-му ухвалою Донецького суду скасовано рішення Віктора Ющенка про надання звання Героя Романові Шухевичу. Зі шкільних підручників за міністра освіти Табачника зникає інформація та портрет «Чупринки».
Після перемоги Революції Гідності все повертається на круги своя… Україна за різних політичних вождів перетворюється на театр абсурду, де ставлять історичні п’єси із героями та зрадниками, які змінюють один одного. Так продовжуватиметься до тих пір, поки нація не усвідомить, що держава, яка не будується на власній пам’яті про минуле, буде приречена на постійні суперечності у майбутньому. Плин часу бере своє, відходять у інші світи ті, котрі зі зброєю у руках боролися за самостійну Українську державу. Та народ завжди пам’ятає провідників нації і героїв боротьби за власну державу, їхні імена золотими літерами вписані на скрижалях української історії. Боротьба УПА за незалежність України становитиме найгероїчнішу, воістину, найславнішу сторінку нашої історії. І назавжди Легендою у цій боротьбі, істинним Героєм України є Роман Шухевич.
***
У червні 1992-му пам’ятник Романові Шухевичу відкрили у Білогорщі у Львові за присутності дружини Наталії, сина Юрія та голови проводу КУН Ярослави Стецько; у липні 2007-го – пам’ятник у селі Тишківці Городенківського району; у 2002-му вийшов фільм «Нескорений», кошти надала Івано-Франківська ОДА на чолі із Михайлом Вишиванюком.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови
Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства
«Меморіал» ім. В. Стуса.
Версія для друку
916 переглядів
