Таке визначення не є буденним терміном, а життєвим уроком, підсумком прожитого, пережитого, вистражданого мого співрозмовника. Його життєпис, як сам зазначає, є типовим чи не для кожної родини у Галичині. Ота гірка і терпка своєю безжалісністю і несправедливістю днина, коли насильницьки тебе десятилітнім відривають від рідного порогу, від подвір`я, стоптаного босоногим дитинством, коли обривають грубо і по-чужинецьки радість цього дитинства, коли в обличчя сапотить тобі ненависть і жорстокість, не сходить із пам`яті й досі.
Діда Демида Івановича у Бережанському районі на Тернопіллі зарахували за тодішніми мірками у 1951-му до куркулів і присудили вислання у холодний Сибір. І навіть у тих нестерпних умовах проживання далеко від рідного дому не покидала жага до навчання, віра, що мусить давати собі ради, мусить перебороти незгоди і в ніякому разі не опустити рук. Відчував поклик роду Гончаруків – бути вірним сином рідної землі. І доводив це своєю багатолітньою працею на будівельних майданчиках і в органах державної служби.
Роман Дмитрович Гончарук – людина відома у нашому краї. Його робітничі і майстерські автографи залишилися на новобудовах Калуша. Спорудження житлового мікрорайону цього міста хіміків разом із комплексом місцевого технікуму добре укріпили трудівничий будівельний гарт. А зведення мікрорайонів панельних житлових будинків в обласному центрі і в Надвірній у 1980-1990 роках, коли працював в Івано-Франківському домобудівному комбінаті, спорудження туристичних об`єктів на Буковелі сприяли його професійному ростові як будівельника, майстра своєї справи. Досвід, здобутий на будівельних майданчиках, а тут і великий обсяг знань, і складний механізм партнерських стосунків у матеріально-виробничому вимірі, і відповідальність за безпеку праці, за життя людей, знання і розуміння характеру робітника, майстра-будівельника стали доброю підмогою під час роботи на державній службі. І цілком логічним стало присвоєння йому почесного звання «Заслужений будівельник України».
– Гордий від того, що мені – дитині, батьків якої переслідувала колишня комуністична система, довірили на початку 1990-их років працювати в оновлених демократичних органах влади, – розповідає Роман Гончарук. – Я мав змогу свої знання і сили віддати для розбудови Незалежності України. Задоволений, що й досі люди належно оцінюють мою роботу. Гордий за сина Олега, який, мовби продовжуючи батькову традицію, нині очолює обласну виконавчу владу. Впевнений, що він, вихований у патріотичному дусі і родинній порядності, справляється з цією нелегкою і непростою державною ношею.
Дорога і шаноблива Романові Дмитровичу кожна сімейна, родинна світлина, спогад, річ, предмет, котрі стають родинною реліквією. Найтепліше, найщиріше і найприємніше почуває себе у родинному колі. Дружина Валентина Федорівна була його Берегинею, Порадницею і Другом, опорою і розрадою. І ті його життєві, професійні і трудівничі віхи не мисляться без її уваги, поради, доброзичливості, жіночності. Доля розпорядилася так, що душа Валентини Федорівни передчасно попрощалася із земним світом та родиною. Лише пам`ять про неї і вдячність їй за земні клопоти не згасають…
…І з початком 1990-х енергійно поринув у вир праці на посадах першого заступника голови Івано-Франківської міської ради, першого заступника голови Тисменицької райдержадміністрації, депутата обласної ради двох демократичних скликань. Краяни пам`ятають ті роки, коли Роман Гончарук очолював Надвірнянську районну державну адміністрацію. Він із приємністю згадує про ті роки, коли підвели газопроводи до газорозподільчих пунктів у селах району, запланованих районною галузевою програмою. Серед шкільних об`єктів – спорудження шкіл у Заріччі, Перерослі, Красній, Назавизові, фундаментні роботи у Биткові. Дістали новий поштовх виробничі процеси на «Нафтохіміку Прикарпаття», в оновлених структурних підрозділах Надвірнянського лісокомбінату ТзОВ «СП «Інтерплит» та «Промінь-Галичина». Пожвавилася діяльність нових підприємницьких структур, очолюваних Андрієм Андрійовичем, Іваном Страховим, Олегом Сегіним, Василем Турівим, Андрієм Троценком, Василем Ковальчишиним та інших. Проведення вперше у Надвірній ІХ Міжнародного Гуцульського фестивалю стало помітною віхою відродження культурно-просвітницького і мистецького пласту краян.
Самокритично визнає, що за чотири роки його керівництва у районі, як мовиться, руки не дійшли до газифікації Ланчина, не вдалося серйозно зрушити будівництво і ремонт доріг. Хоча відремонтований відрізок дороги між Перерослем і Назавизовом на той час залишається чи не зразком і господарським повчанням, як треба лагодити наші дороги. Працюючи на «Нафтохіміку Прикарпаття» заступником голови Правління, технічним директором став своєрідним промотором будівництва одного з найбільших резервуарних парків України, магістрального трубопроводу «НПС-Долина-ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття», естакади наливу світлих нафтопродуктів пожежного депо, станції пожежогасіння, проведено реконструкцію комплексу первинної переробки нафти ЕЛЗУ-АТ-3, введення в експлуатацію сучасних очисних споруд фізико-хімічної очистки стічних вод фірми «AWAS». Активно працює як член Правління «Нафтохіміка Прикарпаття».
І через майже півтора десятка літ після роботи на посаді голови РДА Роман Гончарук переконаний, що всього у виробничому, соціальному і культурному поступі району вдалося досягнути завдяки єдиній команді Надвірнянщини – керівників районної і місцевої влади, тодішнього депутатського корпусу, громадських організацій і політичних партій та жителів району.
– Я бажаю і нині усій громаді Надвірнянщини, депутатам, владним структурам, громадським організаціям, політичним партіям і релігійним громадам, – щиро зізнається Роман Гончарук, – не ділитися, а єднатися навколо національної, державницької справи – зміцнення основ незалежної України. Будемо єдині – тоді й переможемо, впевнений він.
Згадується йому розмова з одним із керівників іноземного туристичного бізнесу, який ще десять літ тому захоплено висловився: «Ви, українці, не усвідомлюєте і належно ще не оцінюєте, в якій вільній державі проживаєте!». У наші дні, ділиться думками Роман Гончарук, чомусь переважає маса критики й очорнення системи українського державотворення. Чомусь не вміємо чи не хочемо оцінити того, чого досягнули за чверть віку Незалежності, як змінилася країна, якими стали люди і наш спосіб життя, чому доброта і порядність українців мають поступатися пропагованим негативам. Зараз, у непростий час, коли на Сході триває збройне протистояння з російськими найманцями, маємо ще тісніше згуртуватися і бути єдиними. Дух, непохитність і єдність українців, вміння і бажання підтримати один одного – ось що найголовніше і найцінніше у нинішню добу.
А ще у нашу розповідь проситься такий фрагмент-вкраплення. Хто знає Романа Гончарука (та й я у цьому переконався), то відмічає таку прикметність: він вільний час присвячує читанню книг. Причому, не для розваги і моди, а читає книгу вдумливо, з душею, з аналізом, має добрячий нотатник цікавих думок, оцінок, ідей. Такі постаті світової історії як Черчілль і Рузвельт, книга Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», Великий Українець Михайло Грушевський – у колі його зацікавлення. Коли зайшла мова про книгочитання, він розгорнув свій нотатник і зачитав такі виписані тези-оцінки, немовби класичні умовиводи-настанови: «Щоб вилучити зло зі світу, достатньо ніколи не бути його причиною», «Ми навчилися літати, мов птахи, плавати, мов риби, але не навчилися жити у любові і повазі один до одного», «Багато людей хочуть робити щось величне, важливе, вирішальне, але бракує відваги взяти на себе пов`язані з цим наслідки. Життєва мудрість саме у тому полягає, щоб усвідомлювати наслідки наших вчинків».
У цих ємких висловах Роман Гончарук живе, працює, дивиться і роздумує про завтрашній день. У цьому його життєвий вимір.
Іван ГРИДЖУК «Народна Воля»
Версія для друку
2,479 переглядів
