Зелена дякує патріотам-односельчанам

Починаючи ще з Майдану, село Зелена не стояло осторонь подій, які багато світових лідерів назвали справжнім здобуттям незалежності України. Зеленчани з тугою в серці і гордістю крізь сльози проводжали до Києва своїх найкращих синів, допомагали матеріально, збираючи кошти та їжу, де це тільки було можливим, підтримували Автомайдан.

І знову гори підставили своє мужнє плече. Не за президента чи прем’єра, не за партії чи, навіть, гроші, а за спокійний сон нас із вами, пішли в АТО (дивна назва для найкривавішої битви останніх трьох десятиліть, за словами американського генерала Філіпа Брідлоу), наші односельці Микола Токарук, Святослав Пінах, Тарас Тимчук, Михайло Дирда, Тарас Косюк, Володимир Остап’юк, Степан Косюк та багато інших. Кожен із них чи за власним бажанням, чи по мобілізації, взявши удар на себе, у нелюдських умовах боронив нашу землю від загарбницького чобота. Чи в розвідроті, чи на блокпосту, чи на кордоні, чи в службі зв’язку – кожен із них з честю виконав, чи й досі виконує свою місію далеко від рідного дому. Майже в кожному секторі воєнних дій наші односельці щоденно випробовували свого Ангела-охоронця, даруючи нам надію на світле майбутнє. Хтозна, можливо, саме їхні вчинки, мов по цеглині, створили ту неприступну стіну, об яку розбились хворобливі плани Путіна.

Часто спілкуючись із воїнами АТО по телефону, я міг почути втому в голосі, тривогу, але не розпач. Ті хлопці, з якими мені пощастило познайомитись, не дуже радісно розповідають про пережите, мовчки реагують на похвалу і слова підтримки, а головне – з вірою у кращу долю для своїх нащадків говорять про майбутнє. Вони майже не скаржились на умови, ніколи не говорили про страхіття, які пережили, але завжди зберігали гідність і почуття гумору. В одній із розмов я почув різкий звук в динаміку телефону, схожий на постріл, і перепитав співрозмовника (він не хоче, щоб його згадували), що то таке, на що він мені відповів, буцімто, це лише дзижчання мухи, а серйозних пострілів мені краще ніколи в житті не чути. В такі моменти починаєш мимоволі захоплюватись і поважати того, кого вважав простою людиною, в кому не помічав тої невдаваної хоробрості та холоднокровності.

Не кожен зможе витримати психологічно й фізично такі випробування і, часом, у душі героїв-односельців закрадались певні сумніви, біль і туга за рідними. Та ці секундні слабкості витісняла з думок проста фраза: «А хто, як не ми?». Саме за таку відданість справі, за їхню самопожертву, за мужність і стійкість у переконаннях ми схиляємо низько голови перед тими, хто вселяє у нас впевненість у завтрашньому дні. Безмежна вдячність і подяка Вам, тим, хто  там, на сході, стомленою рукою писав на прапорі України своє прізвище, а поруч дописував «с. Зелена».

Ігор ОСТАШУК,

учитель Зеленської ЗОШ І-ІІІ ст.