Газета по-надвірнянськи
 

Повстанська криївка в урочищі Погорілець у Гвозді

3 червня 2016, 13:37 | Рубрика: Духовність, краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 1,520 переглядів

Українське підпілля у боротьбі з ворогами та окупантами українського народу, незважаючи на героїчну боротьбу та підтримку жителів вимушено вдавалося до глибокої конспірації. Наказ узятися до активного будівництва криївок Головна команда УПА видала 27 серпня 1944 року. У Західну Україну, витіснивши одних окупантів – німецьких, поверталися інші – червонаармійські.

В умовах партизанської боротьби з набагато чисельнішими радянськими військами саме схрони, або, як ще казали, «бункери» чи «криївки» мали стати складськими приміщеннями, штабами підрозділів підпільної армії, казармами для окремих військових одиниць, зв’язковими пунктами, друкарнями, радіостанціями та місцями короткотривалого або довготривалого проживання. Для цієї мети керівництво ОУН та УПА вирішило використовувати особливості природи та ландшафту. Різного роду сховки мали свою класифікацію, призначення, роль, місце розташування і різнилися в складності побудови.

img134

Найпоширенішими ставали схрони тимчасового переховування. Для цієї мети застосовували походющі ями, в яких селяни зберігали овочі, копиці сіна, обороги з необмолоченим збіжжям, стодоли, шопи, тимчасово викопані землянки, дупла дерев. У такій схованці, спорудженій на території садиб, переховувались підпільники, котрі зазвичай були кровними родичами.

Одним із найпоширеніших  місць перебування підпілля були криївки, які поділялись на літні та зимові. Літні будували за межами села. У безлісній місцевості найпридатнішими територіями ставали пасовища, неужитки, кущі, прірви. У гірських та підгірських теренах криївки споруджували у лісах або інших неприступних місцях. У літніх криївках перебували до першого снігу, а далі залишали таку схованку. У такий період переходили у зимові криївки, які  знаходились у селах. Повстанці переховувались у стодолах, стайнях, в оселях у спеціально підготовлених для цього місцях. Звідти мешканці  не виходили доти, поки не зійде сніг, щоб не залишити слідів.

Особливий вид повстанської архітектури – бункери. Найчастіше їх споруджували охоронці командира. Роботи тривали тільки вночі та потребували великих фізичних зусиль, що трималось у глибокій таємниці. При спорудженні обов’язково дотримувались правил конспірації. Кожну криївку будували ті підпільники, які надалі мали у ній перебувати, отже, про місце її розташування, окрім них, ніхто не знав. За ніч викопували декілька вагонів свіжої землі, яку потрібно  було замаскувати. Вигляд кожного бункеру залежав від особливостей місцевості, кількості жителів, наявності чи відсутності тих чи інших будівельних матеріалів. На кожну зимівлю доводилося споруджувати нове сховище.

Різниця між криївкою та бункером у тому, що з криївок повстанці протягом зими не виходили на поверхню. Мешканці ж бункерів підтримували постійний зв’язок з навколишнім світом, адже тут знаходилися керівники. Техніка побудови бункерів та криївок виділилась в окрему ділянку військової справи. У криївці перебувало 2-5 осіб, а в бункері 10-15. Спільна вимога – наявність доступу свіжого повітря, води, запасу харчів.

Найскладнішими спорудами виявлялися криївки, влаштовані у землі й розраховані на доволі велику кількість людей (госпіталі, підпільні друкарсько-видавничі осередки, штаби тощо), котрі мали жити і працювати без виходу назовні впродовж 4-5 місяців. Подібні криївки, як правило, мали декілька виходів, вентиляційну систему, пічне опалення й запас дров, автономні криниці, склади із провіантом і медикаментами, запаси нафти або гасу, достатню кількість зброї, технічні засоби для розмноження пропагандистської літератури, туалетні приміщення, житлові кімнати, дво- або триповерхові нари для спання, радіоприймачі з автономним живленням.

Криївки нерідко виходили примітивними, недостатньо замаскованими, що спричинювало викриття енкаведистами та смершівцями. Поки партійне керівництво звітувало про неабиякі успіхи у боротьбі з українським підпіллям, його нібито ліквідацію, Прикарпаття обростало все новими та новими криївками та бункерами. Не стала винятком і Надвірнянщина. На відстані семи кілометрів від районного центру міста Надвірної знаходиться мальовниче село Гвізд, від якого до найближчої залізничної станції Тарновиця – чотири кілометри. Село лежить на річці Лукавці, потопаючи у зелені лісів. Саме від старопольського «гвозд», що означає «ліс», походить назва цього населеного пункту. Сільській раді підпорядковано також село Млини, в якому знайшли свій тимчасовий прихисток молоді повстанці.  В урочищі Погорілець, яке підпорядковане Солотвинському лісництву, восени 1951-го за сприяння гвіздського оунівця Синяка Дмитра Юрійовича нашвидкоруч спорудили криївку. Призначалася вона для переховування члена  Української Головної Визвольної Ради, референта пропаганди Карпатського краю, чолового поета УПА, ідеолога, публіциста і пропагандиста українського збройного підпілля ОУН-УПА, редактора підпільного часопису «Чорний ліс» – Дяченка Михайла Васильовича. «Гомін», «Марко Боєслав» – під такими псевдами нам відомий цей підпільник, уродженець с. Боднарова Калуського району. Свою смерть він та ще шестеро підпільників знайшли у лютому 1952-го у с. Дзвиняч Богородчанського району. В силу історичних обставин Михайло Дяченко так і не скористався Гвіздською криївкою, але її легендарність та значущість від того не применшилась.

криївка

В «Організаційних записах»  за 1951 р. «Гомін» розповідає про таке: «Більшовики почали операції на тій території, де я базувався. Почали «прощупувати» про мій постій. У селі Бистриця постійно знаходився якийсь капітан МГБ і допитував людей. Я знав, що цей тип розробляє мою групу. Потрібно було змінювати постій за постоєм і приглядатись, де би можна було знайти нові місця базування. Залишатись тут на довгий час було дуже ризиковано… Коли почалась облава більшовиків… швидко перебрались в гори і облава не зачепила нас».  Тривога Михайла Дяченка виявилася виправданою, адже, як видно у спеціальному повідомленні начальника УМГБ по Станіславській області В. Шевченка № 979 від 6 березня 1952 р., в описуваний період чекістам вдалося захопити живими або вбити 63 підпільники Карпатського крайового проводу ОУН, заарештувати або вивезти «з повинною» ще 86 учасників ОУН та їх прихильників. Тим не менше, станом на 1 січня 1952 р. на обліку в УМГБ перебували 10 проводів ОУН і груп чисельністю до 60 осіб. Серед них: Карпатський крайовий провід ОУН – 19 осіб, Солотвинський районний провід ОУН – 8, Надвірнянський районний провід ОУН – 8 та шість боївок із 26 осіб.

Щоб розшукати і ліквідувати чільних керівників підпілля у Карпатах Миколу Твердохліба та Михайла Дяченка станіславівське керівництво УМГБ у січні переформувало раніше створені 13 оперативних груп, укріпивши їх досвідченими кадрами. У результаті у цих групах закріпили 64 оперативних працівники та 530 офіцерів і солдатів військ МГБ.

У пошуках нових місць для підпільного перебування Марко Боєслав покладає завдання на одного із новоприбулих до нього боївкарів. Як видно з «Організаційних записок» Михайла Дяченка  після облав емгебістів  у 1951-му їх автор направив декількох підпільників на Солотвинщину для виконання певних завдань. На місце підпільника «Ореста» до Дяченка «прийшов бойовик «Потап» (Синяк Дмитро Юрійович, 1926 р.н, с. Гвізд Солотвинського р-ну). Саме від нього вимагалось забезпечення нового місця постою для референта пропаганди Карпатського краю. «Потап», «Дяченко» згідно з кримінальним провадженням на його особу №31877, уникаючи призову в лави Червоної армії, у 1944-му подався у підпілля. У віці 25 років входить до боївки Михайла Дяченка і протягом 1951 року займається обладнанням нової криївки, як запасного сховку, для свого керівника.

Про цю криївку згадується тільки у звітних документах МГБ 1952 р., які не викривають усіх подробиць осені 1951-зими 1952 років. Для відтворення справжньої картини подій місцеві жителі надали свої цінні свідчення. Зі слів Кепещука Миколи Дмитровича, 1929 р. н., жителя с.Гвізд, Дмитро Синяк будував криївку спершу в Надвірнянському лісі, в урочищі Ями. Все було готове для можливого проживання, але житель сусіднього села Молодків, «стрибок» («истребительной отряд» НКВД) повідомив у відповідні служби. Зі слів Ярослава Сахарчука 1954 р. н., підпільників здав т. зв. Соломон, якого хотіли зразу ж знищити. Маючи важку ношу (бензин, друкарську машинку, продукти), вирішили її залишити у потоці і заплутати сліди. Наступного ранку збоку Надвірної надійшла облава великого гарнізону. У збройній сутичці загинув повстанець «Голуб» – Пилип`юк Павло Васильович. «Потап» та ще троє хлопців вийшли з оточення і про криївку в тій місцевості вже не було й мови.

Довелося терміново будувати новий сховок і Дмитро Синяк вирішив це зробити у своєму рідному селі Гвізд, у присілку Млини. Обрали місце на березі річки Лукавець, над прірвою у невеличкому лісі. Поряд залишились окопи часів Першої світової війни, де австрійська влада мала будувати бліндажі, і проглядалась місцевість на декілька кілометрів.

Насадюк Михайло Ількович (1933 р. н., с. Гвізд) розповідає, що криївку почали поспіхом будувати пізно восени, бо вона не мала доброго укріплення. Спершу вона  призначалась для розташування Михайла Дяченка, але через брак часу та несприятливу погоду, вирішили, що «Гомін» залишиться зимувати у бункері в урочищі Хубени у с. Дзвиняч. У новозбудованій криївці зимували п’ятеро або четверо підпільників. Згідно з оперативними звітами УМДБ у криївці перебувало четверо підпільників, серед яких не було «Потапа». Місцеві ж жителі, які мали можливість пізніше спілкуватись із повстанцем, стверджують, що Дмитро Синяк перебував  також у криївці. Серед інших підпільників зимували у криївці жителі навколишніх сіл та Гвозда: Шваюк Василь Іванович, 1931 р. н., ур. с. Гвізд, підпільник ОУН з 1951 р., член куща «Променя»; Свідрук Мирон Іванович – «Вільшенко», 1924 р. н., ур. м. Надвірна, він же Іванців Іван Степанович, 1928 р. н., бойовик СБ Солотвинського районового проводу ОУН; Насадюк Микола Іванович – «Кисляк», 1920 р. н., ур. с. Гвізд, член куща ОУН «Променя», в підпіллі ОУН перебував з 1950 р.; Гандзюк Іван Павлович – «Пісня», 1930 р. н., ур. с. Фитьків Ланчинського р-ну, бойовик охорони Солотвинського районового проводу ОУН, у підпіллі ОУН перебував із 1950 р.

На початку лютого 1952-го працівники МГБ отримали дані про наявність в урочищі Хубени с. Дзвиняча Солотвинського району капітально облаштованого бункера, де переховувався  керівник СБ Солотвинського районового проводу ОУН «Місько» та інші підпільники. Надав цю інформацію їх заарештований Марковецький Михайло Михайлович, який заготовляв продукти і перевозив їх у ліс між селами Жураки та Дзвиняч.

Відділ 2-н УМДБ по Станіславській області розробив план спеціальної операції з розшуку підпільників у лісах біля сіл Дзвиняч та Жураки. Операцію розпочали 18 лютого 1952 р. Одна з оперативно-військових груп виявила бункер з ознаками того, що підпільники вийшли з нього незадовго до появи військових. Місцеві жителі озвучують версію, що через різке танення снігу мешканці криївки були змушені її покинути, бо вона не виявилась достатньо пристосованою до життя, а талі води заливали все навкруги. Інша військова група, яка перебувала неподалік, помітила чотирьох підпільників, які намагалися втекти. Втікачі вибігли на шосе Станіславів-Надвірна, забрали коней у проїжджих селян, проїхали кілька кілометрів до с. Тарновиця-Лісна Ланчинського району, залишили коней і втекли до лісу.

На пошук підпільників направили оперативно-військову групу зі службовою собакою. Ця група, безперервно йдучи за слідом, о 23.00 наздогнала двох підпільників і в перестрілці вбила їх. Інші підпільники, скориставшись темрявою, залягли у лісі, підпустили військову групу на близьку відстань і відкрили по ній вогонь, поранивши двох солдатів, інструктора-собаковода та службову собаку. Очевидно, це спричинило розгубленість серед чекістів, а підпільники втекли. Однак наступного дня операція продовжувалася. Місцевість контролювали ще більшими силами чекістів і в результаті безвихідної ситуації об 11-й ранку до Солотвинського райвідділу МГБ з’явився з повинною Шваюк Василь Іванович. Він розповів, що 18 лютого, перебуваючи у бункері ще із 3-ма підпільниками, помітив наближення військових МГБ, а тому вийшли зі сховку і спробували дістатися до інших населених пунктів. Але через переслідування чекістами підпільники вимушено втікали до лісу, де стався бій, в якому загинули Свідрук Мирон Іванович – «Вільшенко» та Насадюк Микола Іванович – «Кисляк». У вбитих чекісти вилучили автомат, 2 гвинтівки, пістолет, набої та документи, а з їхньої криївки – радіоприймач і різні предмети господарського вжитку. Після цього чекісти ще більше активізувалися, продовжуючи операцію. 20 лютого 1952 р. у лісі біля с. Гвізд вони виявили та убили четвертого підпільника, який утік з бункера – Гандзюка Івана Павловича – «Пісню». У нього вилучили автомат, гранату та набої. Після того, як чекісти виявили чотирьох підпільників ОУН, вбивши трьох із них, операція продовжувалася. Стало зрозумілим, що десь неподалік міг переховуватися і Михайло Дяченко з охоронцями.

В оперативному зведенні УМГБ по Станіславській області № 53 від 22 лютого 1952 р., цього дня в урочищі Хубени біля с. Дзвиняч Станіславської області під час проведення планової чекістсько-військової операції з розшуку підпільників ОУН одна з військових груп Управління МГБ по Станіславській області о 13.30 вийшла на бункер, з відчиненого люку якого підпільники спостерігали за місцевістю. Військову групу очолював командир 3-ї команди 1-го дивізіону 17-го загону військ МГБ молодший сержант Єгоров, а всією операцією керували відряджений з МГБ СРСР полковник Кузнєцов, заступник начальника 2-го відділу УМГБ по Станіславській області капітан Чєлноков, начальник Солотвинського райвідділу МГБ майор Бондаренко та військовий керівник, заступник командира 15-го загону військ МГБ майор Макаров.

Підпільники пізно помітили емґебістів, які підходили до бункеру, і, не маючи можливості втекти, відкрили вогонь, поранивши в руку одного з солдатів – рядового Струкова Олександра Олексійовича. Бункер одразу оточила опергрупа та блокувала його з усіх боків. Підпільники ОУН опиралися, викинули з бункеру кілька гранат, спалили та порвали чимало документів, а потім, не бажаючи здаватися живими, застрелились. Із бункера витягнули трупи сімох убитих підпільників ОУН, один із яких – відомий поет Михайло Дяченко – «Марко Боєслав». Начальник УМГБ по Станіславській області А. Костенко в підсумку зазначив, що за період проведення чекістсько-військової операції з 18 по 22 лютого 1952 р. у Солотвинському районі  виявили, вбили та захопили 11 підпільників ОУН. За даними УМГБ, ці підпільники лише у 1950-1951 рр. учинили щонайменше 11 акцій, під час яких вбито та поранено 15 осіб, у т. ч. 1 співробітник МГБ, 2 співробітники міліції, 2 військовослужбовці Червоної армії, 3 місцевих активісти, 2 солдати військ МГБ та 4 бійці груп охорони громадського порядку. Щодо Михайла Дяченка, то А. Костенко відзначив, що за час перебування у підпіллі він проявив себе як активний організатор підпілля на території Карпатського краю, написав значну кількість антирадянських творів (віршів, оповідань і т. п.), які великими накладами видавали у підпіллі та поширювали серед жителів. Тому його знищення у середовищі чекістів вважалося великим успіхом. Міністр держбезпеки УРСР М. Ковальчук доповів про ліквідацію М. Дяченка і його охоронців у листі № 678/к від 13 березня 1952 р. Першому секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельнікову та генерал-лейтенанту Рясному у МГБ СРСР.

На місці загибелі Михайла Дяченка та ще шести підпільників стоїть пам’ятний знак, капличка та повстанський бункер. У 1992-му одну кімнатку зруйнованого бункера відновили. У середині її обмурували камінням. На місці ж Гвіздської криївки зяє яма  у гущавині лісу. В результаті польових досліджень вдалося встановити справжні розміри криївки та її інтер’єр. Зокрема, у криївці розміром 3,5 м на 4,5 м знаходилось 5 бочок з водою, нари та вхідний люк.

Схему криївки склала зі слів очевидців та за наявними залишками заглиблення Христина  Римаренко.

Українські підпільники і надалі продовжували свою діяльність, незважаючи на тотальну збройну боротьбу з московськими окупантами. Втрачені ланки замінювали на нові. Повстанське життя ще більше конспірувалось і «заривалось» під землю. Винахідливі повстанські архітектори удосконалювали свої вміння і будували все нові та нові сховки. Радянські спецслужби докладали максимум зусиль у боротьбі з «бандитами-націоналістами» і звітували про повну їхню  ліквідацію. Насправді, ОУН та УПА продовжували діяти, вдаючись до все нових способів боротьби та виживання.

Ольга Генза,

старший науковий співробітник Меморіального комплексу «Дем’янів Лаз».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!