30 серпня 1944-го жителів присілку Ворона села Цуцилів розбудили постріли, дитячий плач, жіноче голосіння та брудна лайка комуно-більшовицьких катів-енкаведистів .
Гарний літній ранок в одну мить для людей присілку Ворона, в якому налічувалось до 25 господарств та проживало не більше 80-ти мирних жителів, перетворився на справжнє пекло. Енкаведисти вривались до кожного господарства, наставивши зброю, і з криками «Руки вверх, бандеры!» після ретельного обшуку виводили чоловіків на подвір’я та розстрілювали на очах у жінок, дітей та немічних батьків.
З усіх сторін присілки Ворона та Полуми, за спогадами очевидців, щільно оточили війська НКВД у лісі, а група енкаведистів-нелюдів безжально розстрілювала мирних людей. Того ж кривавого ранку вбили кати й чотирнадцятирічного хлопчину Івана Глинчака, котрий вийшов уранці з хати надвір.
Із розповіді Юрія Андрейчука 1936 р.н.: «Коли москалі після кривавої акції, яку вони вчинили над жителями присілків, пішли геть, до нашої мами прийшов чоловік, якому вдалося уникнути смерті й полону, і сказав: «Євдокійо, йди і забери свого чоловіка. Він лежить убитий на Полумах, біля хати «Макарського» (так звали по-вуличному того господаря). Мама заголосила, страшна звістка приголомшила нас. Мама і я з братом Михайлом та сестрою Анною побігли до вказаної хати. Біжучи по дорозі, ми побачили трупи закатованих односельців, котрі лежали біля дороги, у садах, городах, подвір’ях, вуличках та в лугах. Відстань та час, протягом якого бігли близько двох кілометрів, нам здавалися нескінченними. Мама бігла, а ми, не встигаючи, бігли за нею. За капличкою почули її крик. Ще кілька кроків і побачили маму, яка впала на бездиханне тіло тата, котрий лежав в окровавленій сорочці недалеко від хати. Через дорогу лежав убитий Михайло Микитюк, за кілька метрів від них – убитий господар. Прибігши, ми впали на коліна біля тата та плакали. Людей не було, бо як ті, котрі залишились живими, боялись виходити із хат на вулицю. Хоронили тата вночі, без священика та без домовини. З розповіді мами знаю, що поховати розстріляних своїх рідних на присілках Ворона та Полуми в одній могилі москалі заборонили. Заборонили також відправити за ними панахиду. Тому ввечері на фіри настелили соломи, поклали тіла тата, Микитюка Михайла і господаря хати, коло якої їх розстріляли, та повезли хоронити. В ямі на солому поклали тіла , обличчя накрили зверху полотном. Той страшний день та ніч, коли розстріляли та поховали тата, залишились мені перед очима на все життя. Наступного дня ми з братом Михайлом говорили, що мусимо помститись москалям за смерть нашого тата та старшого брата Василя, якого забрали енкаведисти після акції, незважаючи, що йому виповнилося на той час лише 14 років ( через 6 місяців москалі випустили брата з Івано-Франківської тюрми, як неповнолітнього, мамин стрийко привіз його на фірі побитого та хворого ).
Після загибелі тата мама залишилась вдовою з п’ятьма неповнолітніми дітьми. Найменшому Дмитрику – 2 роки, сестрі – 6 років, мені йшов дев’ятий рік, братові Михайлові – 12 років, а найстаршому брату Василеві – 14 років. На той час мама не знала, де брат перебуває та чи живий. Стояла пора збору врожаю, необхідно звезти з поля овес у кіпках та обмолотити його. Одного дня на подвір’я в’їхала підвода з нашими снопами, поруч із підводою йшли четверо хлопців, які вивантажили снопи, обмолотили їх та зерно передали мамі. Уже пізніше від мами я дізнався, що це повстанці допомагали нам. Тато Микола Андрейчук був станичним, мав псевдо «Явір», а того дня 30 серпня 1944-го разом із татом загинули його побратими підрайоновий Ланчинецького проводу ОУН Гевкалюк Іван, син Михайла, псевдо «Звір», тіла якого після акції так і не знайшли, а його господарство енкаведисти спалили, та Микитюк Михайло, син Федора, псевдо «Ласкавий», політвиховник юнацтва Ланчинецького проводу ОУН. Серед мирних жителів присілків Ворона та Полуми у цей день енкаведисти розстріляні Поповича Івана, сина Олени, Гошовського Василя, сина Михайла, Бойчука Григора, сина Михайла, Тяжигора Івана, Андрусяка Василя, Симаніва Михайла, Адам’юка Ігоря, Адам’юка Івана, Угорчака Василя, Іванчука Івана, сина Миколи, Василаша Миколу, Прокоп’юка Василя, Прокоп’юка Миколу, Глинчака Івана.
Присілок Ворона служив місцем, де постійно зупинялись рейдуючі сотні УПА та відділи повстанців. Про це знали місцеві поляки, котрі проживали на присілку Полуми. Зі спогадів очевидців, на членів ОУН та жителів, котрі допомагали повстанцям, енкаведистам під час акції вказували поляки, котрі мали зв’язок з Армією Крайовою, яка боролася проти ОУН-УПА. Підтвердженням цього є те, що після розстрілу жителів присілків Ворона та Полуми поляки втекли звідси.
У пам ‘ ять про той страшний день 30 серпня 1944 року, коли кати-енкаведисти розстріляли 17 жителів Ворони та Полумів, у 50-ту річницю кривавої акції у 1994-му висипали символічну могилу і встановили хрест. У цьому році родина Андрейчуків із Цуцилова упорядкувала тут символічну могилу і встановила пам’ятну меморіальну дошку з викарбуваними іменами невинно убієнних жителів.
На цьогорічне свято Усікновення голови Іоана Предтечі 11 вересня, у неділю, жителі Цуцилова та Волосова з участю депутатів районної ради Іванни Савчук, Миколи Андрейчука і Василя Андрейчука біля цієї відновленої могили вшанували пам’ять своїх односельчан. Декан Тисменичанського деканату УГКЦ о. Василь Панівник, парох с. Цуцилів о. Володимир Ділета, парох с. Волосів о. Степан Лящук та о. Микола Григорук відправили панахиду за загиблими та освятили пам’ятну дошку. Парох с. Фитьків о. Іван Качанюк властивим йому патріотичним словом і національним духом звернувся до учасників цієї скорботної події, щоб вони, їхні родини і, передусім, молодь пам`ятала і шанувала своїх справжніх українських героїв, котрі віддали життя за нинішній день вільної України. Зі спогадами про той страшний день для присілку Ворона виступили Андрейчук Юрій, син розстріляного енкаведистами станичного Андрейчука Миколи, Приймак Марія, батька якої, Бойчука Григорія, убили на присілку Ворона. Рука ката-енкаведиста зробила її сиротою у 9 місяців, про свого батька вона знала тільки з маминої розповіді. У вшануванні загиблих членів ОУН та мирних жителів взяли участь учителі та учні Цуцилівського НВК, члени районної станиці Всеукраїнського Братства ОУН-УПА на чолі з Михайлом Юркевичем, який закликав зберігати пам’ять про боротьбу ОУН-УПА і бути завжди готовими дати належну відсіч ненависному ворогові.
Слухаючи спогади очевидців, закрадається думка: чи були у тих енкаведистів, які брали участь у кривавій, нелюдській акції, матері?! Чи була матір у людини (якщо цього нелюда можна назвати людиною), котра віддала наказ на проведення кривавої акції над мирними людьми?!
Коли «червоні визволителі» вдруге прийшли на нашу землю, то такі криваві розправи над мирними жителями відбувалися масово на наших землях. Крім присілку Ворона села Цуцилів та присілку Полуми с. Волосів, де 30 серпня 1944-го розстріляли 17 чоловік, у селі Грабовець 29 серпня того ж року енкаведисти розстріляли та закатували 83 мирних жителів та спалили половину села, у селі Гвізд 28 серпня розстріляли 27 жителів (на той час ці два села належали до Солотвинського району). У селі Перерісль 29 серпня 23-х жителів розстріляли у лісі під час заготівлі сіна. Місця і дати здійснення цих нелюдських кривавих злочинів підтверджують, що це були сплановані акції з метою навести страх та залякати місцевих жителів. Злочини, які вчинили енкаведисти у серпні 1944-го проти мирного населення, не мають терміну давності. Напевно, знаючи і передчуваючи провину за це, інформацію з архівів вивезли чи знищили кагебісти у 1991 році після проголошення незалежності України. Кати-енкаведисти та їх наступники-поплічники розуміли, що можуть постати перед справедливим судом українського народу. Тому на сьогодні в архівах немає жодних документів про ці тяжкі злочини. Горе, кров, сльози та смуток, що принесли «червоні визволителі», залишили тяжкі рани у родинах, у душах осиротілих дітей, котрі втратили своїх рідних, а таких були тисячі. Пам’ятаймо і ми цю трагічну історію нашого краю. Пам’ятаймо своїх батьків та дідів, котрі першими «зустріли те страшне визволення», принесене енкаведистами на своїх кривавих багнетах та червоних зірках на нашу землю у серпні 1944-го.
Василь АНДРЕЙЧУК,
депутат Надвірнянської районної ради.