З українською ідеєю і національним прапором

Пік потрясінь московської імперії під назвою СРСР настав у 1989 році. Як і в країнах Балтії, в Україні почався процес національного визволення. Епіцентром цих подій стала Галичина і Надвірна – серед перших районів області. Ідея проведення віча належала патріотам, які пройшли шлях боротьби з московською окупацією із 1939 до кінця 1950-х років, учасникам ОУН-УПА, репресованим, а також осередкам Руху, які вже зародилися у місті – лісокомбінату і нафтопереробного заводу. Перша зустріч відбулася у будинку надвірнянки Лідії Олендій. Вирішальна зустріч ініціаторів – на початку вересня у помешканні священика Степана Кисілевського. Сформували оргкомітет, виробили план підготовки і визначили виконавців.

Головні моменти цього плану – виготовлення синьо-жовтих прапорів, озвучення й упорядкування території замку. Останнє зразково виконали патріоти села Пнів, зокрема, Михайло Плитус. Озвучення ідеально організував осередок Руху лісокомбінату – підсилювач, мікрофон і колонки за свої кошти придбав Богдан Березицький. А от живлення апаратури ідеально забезпечив Роман Кисілевський – він роздобув потужні акумулятори і вмонтував їх у власний автомобіль «Запорожець». Звукові колонки розташували на стінах замку. Завдяки цьому всю територію древньої фортеці озвучили ідеально. Значні труднощі довелося подолати жителям села Пнів. Бо крім мистецьки виготовлених зелених вінків, гірлянд і хреста їм довелося дати раду з видаленням великого насипу сипучих матеріалів, що ними перекрили вхід до замку за вказівкою керівництва районного комітету компартії. Ці роботи змушені робити вночі. Адже влада і спецслужби вдень контролювала територію і робили все можливе, щоб запобігти проведенню віча.

Осередки Руху Надвірнянського лісокомбінату і нафтопереробного заводу через своїх працівників повідомили про віче людей з сіл району. Таку роботу провели і прихильники Руху з інших підприємств. Напередодні місто і район жили наступною величною подією.

Прапори виготовили жінки-патріоти і працівники райпобуткомбінату. Керувала цією непростою в ті часи справою світлої пам’яті Ольга Бойко. Матеріал для прапорів купували за свої гроші у різних магазинах Надвірної та Івано-Франківська, бо в одному магазині синій і жовтий матеріал не можна було знайти. Очевидно існувала на це відповідна вказівка влади.

Значне підсилення ми отримали від патріотів з Івано-Франківська,  організованих обласними організаціями Руху і «Меморіалу». Приміським поїздом (називався він «Червона рута» ) з великою кількістю національних прапорів прибуло майже п’ятсот людей. Біля залізничного вокзалу у Надвірній уже знаходилися люди з прилеглих вулиць і навколишніх сіл. Сформували колону, на чолі якої – рухівці із лісокомбінату і нафтопереробного заводу. Оргкомітет планував похід цієї колони через місто з приєднанням жителів центру Надвірної. Однак при наближенні до розгалуження вулиць на об’їзну дорогу і до центру  напрямок по теперішній вулиці Соборній перекрили великою вантажівкою і загоном міліції спеціального призначення (тоді називався ОМОН). Кілька провокаційно зорієнтованих осіб підбігли і почали підбурювати нас, щоб «змести» спец­призначенців, бо їх – біля тридцяти, а нас – більше тисячі. У відповідь керівник ОМОНУ по рації передав комусь повідомлення про готовність, що станеться сутичка. Пізніше ми довідалися, що на території військової частини знаходилися бронетранспортери і велика кількість військових спецслужбовців. У цей момент до нас приєднався один наш прихильник, який прийшов з міста. Він сказав, що Надвірна безлюдна – всі вже на замку. Тому ми на чолі колони вирушили найкоротшим шляхом до замку. Провокація не вдалася. Але до цього часу я дуже добре пам’ятаю людину, яка ставила нас, рухівців, на чолі колони. Нас, ініціаторів і співорганізаторів віча, мали побити у першу чергу, а тоді ще й судити. Колона до замку не прибула б і саме проведення віча виявилося б під загрозою.

Під синьо-жовтими прапорами, співаючи патріотичні пісні «Червона калина», «Повіяв вітер степовий» та інші, ми благополучно прибули до замку.

Віче відбувалося за сонячної погоди орієнтовно з 12-ї до 15-ї год. і розпочалося з молитви та благословення священика Степана Кисілевського. Прозвучали змістовні виступи. Ми готувалися до них. Час виступів встановлений оргкомітетом від 5 до 7 хвилин. Більшість промовців цього регламенту дотримувалися. Однак кілька з них порушили домовленість. Один із них майже годину читав програму своєї партії, яку так і не створили. Такі тривалі виступи відволікли 10 тисяч присутніх від мети віча і виявили неповагу до такої поважної аудиторії під палючим сонцем у час полудня. Ґрунтовно інформувала віче про стан української мови Марія Іванівна Ісо­пенко. Свій виступ я присвятив подіям у Литві і спорідненості наших умов та ситуації (у ті часи я декілька разів бував у Вільнюсі, ставши свідком та учасником мітингів, які відбувалися у столиці Литви щодня). Інше питання – це неприпустимість підписання нового союзного договору. Висновок – імперія на межі краху, і ми, українці, маємо здобути Українську незалежну державу. Історичний момент був для нашого народу дуже сприятливий. Загарбницька війна  в Афганістані, Чорнобильська катастрофа, репресії проти дисидентів і правозахисників довели імперію до занепаду та міжнародної ізоляції. До речі, у подібному стані у наш час перебуває і Московія. Усіх виступів не пригадую. Але більшість із них – змістовні, ефектні – нагороджувалися щирими аплодисментами святкової аудиторії. Стан присутніх виглядав таким, що люди підняли голови, розправили плечі й усвідомили досяжність високої мети – можливість визволитися Україні з-під вікового ярма.

Ведучий віча – світлої пам’яті Володимир Семків. Авторитетний і поважний чоловік зросту біля двох метрів талановито і вміло виконав покладену на нього високу місію. Всі ми, організатори і люди, відчували себе благословенними Господом. Упродовж віча збирали пожертвування. Ці кошти надалі використали для оплати штрафів, накладених на організаторів, і для оплати автобусів, якими виїхали надвірнянці на святкування 500-річчя Козаччини у серпні 1990 року. Віче 24 вересня задало тон подальшим подіям у районі – зразковій участі надвірнянців у Ланцюгу Злуки у січні 1990-го, успіхові виборів влади у березні того ж року і виїзді чотирьох автобусів на всеукраїнське віче з нагоди 500-річчя Козаччини у серпні 1990-го.

Після віча 24 вересня 1989-го національний прапор увійшов як святиня у домівки багатьох родин міста і району. Щоглу з прапором встановили у центрі міста, а також біля Надвірнянського та інших лісокомбінатів. Упродовж лише 1990 року в більшості сіл району спорудили символічні могили борцям за волю України, демонтували фігуру Леніна у Надвірній, перейменували вулиці у Надвірній та селах району. Вперше влітку 1990-го силами міської організації Руху прийняли першу групу дітей з міст Обухова й Українка Київської області, відродили УСО «Пласт». Надалі надвірнянці систематично приймали дітей з Донбасу, Криму, Одеси, Запоріжжя, Новограда-Волинського і Дніпра як на Різдво, так і влітку до пластових таборів. Усе це стало можливим завдяки підтримці краян нашого району і провідних підприємств – лісокомбінатів, нафтопереробного заводу, НГВУ «Надвірнанафтогаз», УБР і УТТ. На цих підприємствах діяли осередки Руху, що забезпечували скоординованість праці і належний результат.

Патріотизм, ентузіазм і любов до України надвірнянців у ті часи – це приклад для краян і влади у Незалежній державі через 27 років. Праця надвірнянців із національного відродження у районі стала достойним нашим вкладом у ці процеси у Галичині і по всій Україні, логічним завершенням яких було здобуття Україною Державної Незалежності 24 серпня та її підтримки на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Поздоровляю всіх організаторів і учасників Віча з його 27-ою річницею і пам’ятаймо, що все це тоді досягнуто з вірою в Бога, з любов’ю до України, бо ми керувалися принципом «В єдності – сила народу».

Богдан БЕРЕЗИЦЬКИЙ,

голова районного об’єднання товариства «Просвіта».