Газета по-надвірнянськи
 

Брати Гуменюки залишилися вірні стягу Степана Бандери

13 жовтня 2016, 14:01 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 808 переглядів

У героїчному змагу у боротьбі за волю України, аналогів якої не знає історія, чимало родинних династій поклали свої життя на вівтар Незалежності. Родина Гуменюків із Білих Ослав – одна з таких. У сім’ї Миколи зростало троє синів: Юрко (народився у 1919-му), Петро (1921-й) та Іван (1923-й). Батько дякував у місцевій церкві, користувався авторитетом і повагою серед білоославчан, виховував дітей у християнському і національно-свідомому дусі.

Зокрема, Юрко разом із Іваном Поварчуком та Антоном Грещуком вчилися ремесла у монастирській школі в Дорі, де настоятелем був о. Петро. Діти поєднували працю і навчання, там вчили кравців, шевців, столярів та інших. Тому не стало випадковістю, що Юрко і Петро воювали за волю України у буремні 40-50-ті роки.

Ще змалечку Юрко та Петро стали членами товариства «Луг», ним керував патріот рідного краю Микола Гуменюк, який бездоганно володів німецькою мовою. Саме Микола Гуменюк у вересні 1939-го організовує із числа «луговиків» озброєний загін, котрий спинив декілька військових автобусів із поляками, які їхали у сторону Делятина з Коломиї. Частина «луговиків» хотіла їх знищити, але після вмовлянь Миколи Гуменюка, Михайла Поварчука та молодого Юрка Гуменюка проявили гуманність і пропустили транспорт на чолі з комендантом польської поліції Рогальським.

Безимени-1

Брати Гуменюки – Петро («Козак») та Юрко («Тарас») із Білих Ослав воювали за волю України у буремні 40-50-ті роки (зліва направо).

До речі, саме він у серпні 1943-го доповідав німецькому командуванню, що жителі Білих Ослав пограбували дві автомашини з обмундируванням і продуктами, спаливши при цьому транспорт та вбивши двох шоферів, третій втік. А тепер, як достеменно відомо на основі документальних даних, це зробили ковпаківці із п’ятої роти Горланова, які, одягнувшись у німецьку форму, ледь не перестріляли один одного. Оце і є відповідь польським сенаторам і депутатам Сейму, хто саме чинив геноцид на теренах України у роки війни. У цьому загоні перебували і брати Гуменюки.

У відповідь на репресії німців провід ОУН організовує боївки, які пізніше стають основою формування Української національної самооборони. Патріоти із числа молоді приймають присягу на вірність Україні та ОУН. 14 жовтня 1943-го провідник «Ігор» наказав прийти молодим стрільцям до хати Федора Струка. У святково прибраній кімнаті хлопців чекав провідник з високим богатирської статури чоловіком. Хоч він був у костюмі і краватці, та в ньому відчувалася військова виправка. На стінах у вишитих рушниках – портрети Коновальця та Бандери. Незнайомець виступив з промовою, в якій наголосив, що допомога Англії та Америки більшовикам призведе до того, що німці програють війну через рік-другий і червоні займуть наші терени.

Треба готуватися до цього, копати бункери і в них ховати зброю, одяг та харчі, необхідно вказати, як саме їх будувати: це необхідно робити у Карпатах у важкодоступних місцях, наполовину врити схрони у землю, замінувати довкола підступи, передбачити довгі тунельні виходи на випадок нападу ворога. А у випадку масових облав потрібно буде повністю заритися у землю. Оскільки у технічних референтурах працювали переважно дівчата, то потрібно робити дво-трикімнатні бункери, щоб машиністки-друкарки, санітарки могли за можливості перебувати окремо. Після цього прийняли присягу. Кожний виголошував Декалог Українського Націоналіста, серед них Юрко (отримав псевдо «Тарас») і Петро Гуменюки («Козак»). Усього прийняли присягу дев’ятеро юнаків. Цим незнайомцем, як виявилося пізніше, був Микола Твердохліб («Грім»), майбутній командир 4-ї ВО «Говерля», якого «Ігор» привіз із Заріччя. Пізніше господаря конспіративної квартири Федора Струка вбили більшовики, які прийшли на наші землі у 1944-му.

Брата повстанців Івана німці у 1942-му вивезли на примусові роботи у Німеччину, Юрко відсидів у таборі військовополонених у Станіславі у тюрмі «Діброва» близько шести місяців. Як виявилося пізніше, його затримали під час облави, бо не мав при собі документів. Брати Василь і Степан Поварчуки, які разом із Петром Паневником, навчалися у гімназії Станіслава, із цікавості вирішили піти подивитися на концтабір, який справив на них гнітюче враження. Вони збиралися вже йти, як один із в’язнів підійшов близько до дроту і запитав чи він не Василь Поварчук. Та Василь не міг впізнати бранця, котрий мав жалюгідний вигляд. Юрко розповів, що він є сином дяка і просив, щоб передали батькові, що він тут помирає. Василь зразу поїхав у село і все це переказав своїм батькам. Батько Юрка пішов до  священика о. Володимира Пилипця. Той зразу поїхав до Станіслава, де зустрівся з комендантом табору і просив звільнити Юрка. Комендант виправдувався тим, що вони ув’язнили росіянина, аж ніяк не галичанина. Батько зарізав порося, курей, прихопив яйця і масло, завантажив все на віз і разом із Петром поїхали у Станіслав. Комендант охоче взяв подарунок, але німці почали перевіряти Юрка. Отець Володимир зв’язався із Миколою Гуменюком, який за завданням Проводу був комендантом шуц-поліції. Вони разом почали добиватися звільнення Юрка, якого після довгих переговорів випустили на волю.

Юрко Гуменюк разом із братом стає стрільцем боївки Михайла Поварчука («Ігор») із 13 вояків. У той ж час формують боївки Михайла Кметюка («Сірко»), Василя Бойчука («Пісня»), «Пожерети», «Чорногори». Їхньою своєрідною столицею став Чорний Потік. Влітку 1943-го представник Крайового проводу Микола Байляк («Перун») із Гаврилівки приїжджає у Білі Ослави, де зустрічається з Юрієм Дранчуком, і вони за допомогою батька «Ігоря» знаходять відповідне місце для вишкільного табору в Явориньці, Груні та Рокиті. Саме там у 1944-му стрільці приймали присягу і вступали до лав УПА.

 Навесні 1944-го відділи УПА почали масово роззброювати німецькі та угорські військові частини, повстанці запасаються зброєю, одягом  та харчами. З цією метою 23-го березня провідники «Ігор», «Пожерета», «Пісня», «Чорногора» та «Сірко» організовують напад на продовольчі склади у Делятині, для цього задіюють 125 возів із Заріччя, Білих і Чорних Ослав та Чорного Потоку. Щоб німці не вдарили раптово, повстанці виставили застави з боку Яремче, Лючок, на роздоріжжі Делятин – Надвірна. Провідник «Пісня» організовував напад на аптеку в Делятині, звідти забрали медикаменти. Все забране добро заховали у Чорних та Білих Ославах, Чорному Потоці у пивницях, стодолах, схронах. Оскільки радянські війська вже підійшли недалеко, то німці не мали часу на детальне розслідування . Вони більше думали про своє життя, а не майно Рейху. У цій сміливій акції взяли участь Юрко і Петро Гуменюки.

Одночасно розпочинається збройна боротьба проти червоних визволителів, які вступили на нашу землю навесні 1944-го. Юрко після вишкільного табору став чотовим у сотні «Вихора», яка вела бої з енкаведистами на теренах Білих і Чорних Ослав, Чорного Потоку, Березовів. Органи радянської влади з літа 1944-го починають переслідувати ті сім’ї, котрі брали участь у повстанському русі. Саме тоді вони вбили маму Гуменюків у Яремчі, котру похапцем зарили у старих мадярських окопах. У роки Незалежності останки тих, котрі загинули за волю України, урочисто перепоховали у братській могилі в Яремчі. Батька й Івана із жінкою, брати якої воювали в УПА, у жовтні 1947-го вивезли у Красноярський край, де вони відбували покарання до 1960-го. Повернувшись у рідні краї, їх довго не приписували, змушені скитатися по чужих хатах. Батько помер у  1963-му, Іван – у 2004-му. Брат Петро у 1940-1943 був членом ОУН-юнаки, виконував обов`язки кур’єра, із 1943-го – в УНСО. Його вишкіл проходив і воював він у сотнях «Пожерети», «Туриста», «Чайки» і «Вихора», учасник боїв із німцями та мадярами, в яких здобували зброю та амуніцію для сотень. У 1945-му його тяжко поранили, лікувався, у 1947-му – друге поранення, став інвалідом. Зрадженого своїми 2 листопада 1954-го захопили живим, військовий трибунал засудив до розстрілу.  Місяць відсидів у камері смертників, після чого розстріл замінили на 25 років каторги. 15 років відсидів у мордовських таборах. До розпаду СРСР КДБ не давало спокою. Вимагали написати статтю і виступити по телебаченню із каяттям і засудженням минулої боротьби. Але Петро, як український патріот, не міг погодитися на таку ганьбу. Додому заборонили повертатися. Змушений оселитися у Криму, де проживав до 1990-го. Пізніше повернувся в Івано-Франківськ,де йому виділили окрему кімнату у будинку перестарілих, від квартири Петро відмовився. Помер влітку 2015-го, похований із рідними у Білих Ославах старанням родини Миколи і Марти Левицьких.

Коли у 1947-му сотні як такі перестали існувати, Юрко і Петро вступили до боївки «Ігоря», в якій воювали його брат Степан, «Колос» (Антон Кріпчук – колишній кулеметник сотні «Вихора», розстріляний НКВД у 1953-му в Києві), Микола Настасюк («Ромко», пізніше референт СБ Яремчанського району, загинув 15 вересня 1951-го поблизу села Чорний Потік). Саме ця боївка влітку 1947-го, коли почали масово вирубувати ліси у Карпатах, в урочищі Гришин, Випалені, Сирий Ліс біля Білих Ослав, влаштувала засідку в урочищі Печеніжин. Зупинила машину з лісом і скерувала у звір, водія відпустили живим. «Ігор» сказав, що ми зі своїм народом не воюємо, караємо тільки ворогів та зрадників. Нищити Карпати ми їм не дозволимо, нехай рубають ліси у Росії.

«Ігор» у 1947-1948-му – референт пропаганди Яремчанського району, «Тарас» став керівником боївки. Після того, як «Ігор» у 1948-1949-му очолює районний провід Яремчащини, то Юрко Гуменюк став референтом пропаганди Яремчанського району. Взимку 1949-го боївка під проводом «Тараса» пошкодили телефонний зв’язок у Білих Ославах, у грудні того ж року у складі «Тараса», «Ромка», «Зенка» – Михайло Крайлюк, Степана Поварчука («Юрко»), спалили лісовоз і електропилу біля села Любіжня, у березні 1950-го – знищили лісовоз спустивши його з гори. Пізніше спалили ще дві автомашини, на яких вивозили деревину. Влітку 1949-го «Тарас», «Степан», «Ромко» потрапили на чекістську засідку. Їм запропонували здатися. Та хлопці, добре знаючи терен, маневруючи і поливаючи ворога вогнем, непомітно відійшли у глиб лісу. У серпні 1950-го «Тараса» призначили керівником районного проводу ОУН Надвірнянщини.

Настав той час, коли у повстанському русі залишилися найбільш віддані революціонери, Юрко Гуменюк – один із них. Провідник «Тарас» зарекомендував себе чудовим виконавцем у взаємодії з повстанцями, які звільняли Анну Попович 10 липня 1951-го у Надвірній. Те, що операція готувалася ретельно на всіх рівнях, свідчить про те, що упівці благополучно обминули чекістські застави і дісталися до своїх. Перед цим переховувалися два дні у лісі біля річки Бистриця, третього дня вони прийшли на гору Бзовач між селами Пасічна і Любіжня, де їх зустрів Надвірнянський районний провідник «Тарас». Юрко з повстанцями й Анною пішов у село Луг, там знаходився кущовий «Зенко», який привів повстанку біля гори Яблуниця на постій «Довбуша – надрайонного референта СБ Надвірнянщини.

Не в змозі остаточно знищити і побороти український національно-визвольний рух радянське партійно-державне керівництво на найвищому рівні почало втілювати у життя зловісний план під кодовою назвою «Переправа» – нищення українців руками самих українців на теренах Станіславівської округи. Чимало чільних провідників високого рівня, включаючи «Байденка», «Шварна», «Хмару», Куряву» і «Довбуша», у результаті правокативних дій МДБ і зради опинилися у руках ворога, чимало патріотів загинуло в боях. Кільце зради, як той зашморг на шиї, все більше замикалося навколо повстанців і їх провідників.

Саме на провокативний зв’язок 7 жовтня у 1951-му у погожий і сонячний жовтневий день поспішав шістдесятирічний субреферент пропаганди Карпатського краю Федір Когут («Берест», «Лікар», «Професор»), Юрко Гуменюк і два охоронці. Пункт підпільного зв’язку розташували на межі Надвірнянського і Яремчанського районів у районі гори Рокита. Випускник двох університетів – Київського і Празького, знавець кількох іноземних мов, уродженець Кам`янець-Подільщини Когут за три роки перебування у Карпатах полюбив їх красу і гордих гуцулів. Охоронець, який йшов першим, дав знак, побачивши за деревами людей. Дві групи почали обережно наближатися, зав’язалася розмова на відстані. Кожний ховався за деревом і тримав зброю напоготові. «Берест» і «Тарас» впізнали одного із надрайонних провідників, з яким неодноразово зустрічалися. Вони зраділи несподіваній зустрічі. Проте досвідчених підпільників щось насторожило у поведінці, зокрема, автомат у надрайонного провідника не висів як звичайно вдолину дулом на правому плечі, а стримів за спиною. У провідників майнула думка про зраду. Автоматні постріли з протилежного боку підтвердили страшну здогадку, всі попадали на землю зав’язалася перестрілка. Керівництво МДБ за будь-яку ціну хотіло захопити живими «Береста» і «Тараса», проте повстанці відмовилися здатися. У кількагодинній сутичці з АБГ відділу 2-Н УМДБ Станіславівської області загинули «Берест», «Тарас» і два охоронці. Де їхні тіла закопали чекісти достеменно невідомо.

Плин часу бере своє. Виросло нове покоління, яке про звитяжців боротьби за Українську державу знає з розповідей, книжок, кінофільмів. Тим величнішим із відстані часу постають перед нами борці за волю України, які в ім`я свободи і незалежності рідного народу віддали життя, пам’ять про яких житиме у віках.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації Всеукраїнського

товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!