Газета по-надвірнянськи
 

«Учив нас служити людям»

7 жовтня 2016, 14:41 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 629 переглядів

Оця думка-теза Василя Хабайлюка відзначає увесь спектр життя і праці Дмитра Дмитровича Одокія. Крута, непроста і не завжди прихильна доля судила йому півстолітній життєвий шлях. На цьому відрізку він залишив добрі справи, зведені об`єкти, щиру вдячність і спомин у краян.

…У день його народження молодій 19-річній мамі Ганні принесли «похоронку» з фронту з чорною звісткою про смерть чоловіка. Народився він у день свята Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1941-го у Цуцилові у простій селянській родині. З перших годин і днів своїх зазнав смаку сирітської долі. Та попри всі труднощі і незгоди зумів уберегти велику людяність, доброту і благородність душі. Любив людей і люди віддячували йому так само.

Трудову діяльність розпочав у 1961-му після закінчення Снятинського сільськогосподарського технікуму механіком комбінату з видобутку нерудних копалин. Служив в армії, після якої працював механіком тракторного парку колгоспу «Жовтень» у Волосові, а згодом очолив колгосп ім. Івана Франка у Гвозді. У 1981-му обраний головою районної планової комісії і заступником голови райвиконкому. Із весни 1990-го – голова та перший заступник голови райвиконкому. Його праця відзначена державними нагородами.

Чимало років спільної праці й особистої дружби поєднували його із Василем Хабайлюком, який під керівництвом голови першого демократичного райвиконкому Дмитра Одокія у 1990-1991 роках працював заступником голови райвиконкому, а у 1998-2006-му – головою районної ради.

– І досі не забуваються слова Дмитра Одокія про те, що влада не є прибутковою галуззю, а будучи при ній, треба служити людям, громаді, – розповідає Василь Хабайлюк. – Таке повчання і наука знадобилися б усім, котрі нині мають владні повноваження. Ще й досі для жителів нашого району служать Народний дім і газифікація у Цуцилові, збудована школа у Гаврилівці, початкова школа у Лісній Велесниці, відремонтована дорога на присілок Ворона (щоправда, у 1990-ті роки вона була набагато якіснішою, ніж тепер). І все це лише невеличка частка добрих справ Дмитра Одокія, тодішнього депутата районної ради і голови райвиконкому. Без сумніву, на шляху становлення демократичної виконавчої влади Надвірнянщини він був зі своїми однодумцями першопроходцем. І це треба пам`ятати і цінувати.

Безимени-1

– Здавалось, таке буденне питання у вісімдесяті-дев`яності роки, як проведення весіль, коли дефіцитом ставали найнеобхідніші продукти харчування, але й у цьому старався допомогти людям, переважно сільським, Дмитро Одокій, – згадує Ярослав Соляр, перший заступник голови першого демократичного райвиконкому. – Його завжди вирізняла порядність і людяність. Завдяки йому у Гвозді звели двоповерховий дитячий садок, оновили тваринницький комплекс, тракторний парк та автогаражі, вперше у районі тут придбали і використовували імпортний механічний прес для тюкування сіна і соломи, виготовили проектно-кошторисну документацію на спорудження школи. Запам`яталась його фраза: «Діти мусять учитися і йти у світ із знаннями, досить пасти гусей на зарінках». Доводити школу, як кажуть, до пуття довелося мені, коли очолив місцевий колгосп ім. Івана Франка після Одокія. За його клопотанням і старанням запрацювала у Цуцилові радіорелейна вишка, у результаті чого покращився телефонний зв`язок із навколишніми селами. І в кожній справі Дмитрові Одокію допомагали природний розум, гумор, веселинка, вміння підбадьорити до роботи, навіть, і лінивих. Будучи головою райвиконкому, він просто згорав на роботі, коли доводилося приймати-вислуховувати щоденно по декілька делегацій з їхніми конфесійними проблемами, претензіями, емоціями, звинуваченнями, часто необгрунтованими.

Своїми спогадами про батька ділиться дочка Тетяна Плазинська, учителька Цуцилівського НВК.

– Дуже важко писати спогади про власного батька. Занурюватися у хвилі пам’яті, заново відчувати, переживати події минулих років. Укотре усвідомлювати, що більше ніхто не назве мене донечкою. Коли відходить з життя близька людина, залишаються лише безмовні свідки минулого – фотографії, листи, нескінченні спогади, якими наповнене життя  близьких людей. Моя бабуся Ганна, залишившись без чоловіка, його захисту та підтримки з дитиною, моїм батьком, на руках, вела дрібне селянське господарство, ростила тата у дуже тяжких умовах, у голоді та злиднях. Багато років потому він часто з болем згадував ці роки. Розповідав нам, як важко жила сім’я, як вони бідували, як не мали змоги придбати одяг і взуття. З болем у серці ми слухали його розповіді про те, як нестерпно важко доводилося ходити пішки до школи у сусіднє село за багато кілометрів і потім цього ж дня повертатися додому.

Безимени-2

Працюючи у Волосівському колгоспі, тато познайомився з моєю мамою Надією. Це знайомство переросло у любов і у 1967 році вони одружилися й прожили разом 25 літ. Природа нагородила їх красою, вони зуміли у багатьох питаннях вдало доповнювати один одного. Тактовна, стримана, завжди ввічлива моя мама стала вірним другом моєму татові, створювала в сім’ї атмосферу любові, щирості, затишку. Любов батька до землі, до рідної природи визначила його професійний вибір –  у галузі економіки сільського господарства він присвятив усе своє життя, яке пройшло у невпинній праці. Щодалі заглиблюючись у вирішення економічних проблем, переконувався, що обрав саме ту, єдину власну стежину. Йому притаманна виняткова працездатність. У моїх спогадах завжди спливає атмосфера його розповідей про жнива, посівні, трактори і комбайни. Напружено працював як керівник і як організатор. Володів особливим умінням – об’єднати людей, нерідко зовсім несхожих. Це відбувалося на засадах взаємної довіри і доброзичливості, саме тих почуттів, яких мав достатньо. Люди тягнулися до нього за знаннями й досвідом, якими завжди так щедро ділився. Людина широких і незалежних поглядів, уважна до колективу, він завжди намагався відстоювати інте­реси людей, безкорисливо допомагав багатьом у розв’язанні  проблем. Тато – людина з відкритою душею, йому щастило на друзів, проте не обходилося без втрат і розчарувань, які траплялися в його житті та які він боляче сприймав і переживав. Випромінював життєлюбність, оптимізм, які робили його, як тепер кажуть, харизматичним лідером і приваблювали до нього людей. Доброзичливий та привітний, завжди з повагою ставився до людей незалежно від їхнього статусу.

Будучи гостинною людиною, любив товариські зустрічі, радів, коли наш дім відвідували його друзі й колеги. Щиро любив Україну, знав її історію, сподівався на її прекрасне майбутнє. Татуся природа наділила красивим співучим голосом. Ніби зараз чую в його виконанні українську пісню «Час рікою пливе». Як вихідець із села, любив і знав природу, із задоволенням виїздив до лісу, прекрасно у ньому орієнтуючись. На все життя мені і братові Віталію запам’яталися виїзди до лісу по гриби. Батько знаходив гриби у тих місцях, де часто їх ніхто не бачив. Мабуть, під впливом щирої любові мого тата  до рідної землі та її історії відбувся мій професійний вибір. Я навчалася на історичному факультеті Івано-Франківського педінституту.

Тато, як невибаглива скромна людина, мав прекрасне почуття гумору, любив пожартувати, умів підтримати настрій, бути веселим. Розповідав цікаві історії зі свого життя. Виглядав повсякчас бадьорим, хоча, звісно, труднощів у його житті траплялось чимало, проте він не хотів засмучувати близьких. В останній рік життя найбільшою й безмежною любов’ю стала онучка Тетянка, для котрої запам`ятався надзвичайним ніжним і люблячим дідусем. Порозуміння, взаємоповага, авторитет та життєвий приклад нашого татуся для нас були абсолютними. Сільський хлопець, син вдови пройшов важкий трудовий шлях від селянської стріхи до  керівника району. Залишався простою доступною людиною, безмежно любив життя і людей. У пам’ятні для нашої родини дні – 28 серпня, у день народження тата, і 5 жовтня, у день його відходу з життя, з болем у серці відвідуємо його могилу й могилу мами. Ми щиро вдячні, коли до нас приєднуються колеги і друзі тата.

…Дмитро Одокій прожив лише п`ять десятків літ. Це зовсім небагато для енергійної, ініціативної, сповненої сил і творчих – виробничих та державницьких – задумів людини. Зрештою, не так важливо скільки літ ти прожив, а як ти використав ці Богом послані роки і як прислужився людям. Він прожив свої літа як добропорядний християнин, люблячий батько, чоловік і дідусь, прекрасний керівник і організатор. Його міцні руки, щиру посмішку і лагідні очі, які сіяли великою батьківською любов`ю, пам`ятають не лише діти, але й всі, котрі мали нагоду спілкуватися і працювати з ним.

Іван ГРИДЖУК «Народна Воля».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!