Газета по-надвірнянськи
 

Віра у Слово

21 жовтня 2016, 14:40 | Рубрика: Ми - українці Версія для друку Версія для друку 495 переглядів

Вона досить скромно, ввічливо, навіть, сором`язливо звертається у «Народну Волю», надсилаючи образок, вірш чи то новелетку. «Вельмишановна «Народна Воле»! Спасибі, що не ігноруєш мої творіння. В тобі я знайшла щирого друга, доброго порадника. Спасибі всім, хто працює над виданням цього надвірнянського вісника». «Сьогодні – 1 Вересня… Свої почуття я спробувала перелити у поезію», – такі ненав`язливі коротенькі передмовки до пропонованих віршів.

У дні, коли всесвітня павутина випробовує людину, перебуваючи у досить хиткому і тоншому від леза бритви сплетінні-викликові: переможе розум, мудрість, мистецтво, культура, духовність, краса чи демонський, диявольський натиск проти душі людської, затискатиме-душитиме оце усе Добро, вона, віриться, не втрачає віру у Слово. Українське Слово.

Параска Гуцинюк – учителька рідної мови і літератури у рідному селі. Мати, дружина, бабуся. Щемить і розкошує серце і душа від милих і неповторних родинних Козирок у Пасічній. Плекає юні душі. І вірить у них, як і в рідне слово. Побільше б таких незамулених джерел – совісті, мудрості, українськості, учительства.

Іван ГРИДЖУК.

Дорога подруго «Народна Воля!»

У цих рядках суща правда. Це все пережите, переболіле. На­друкуйте, будь ласка. Може, мої учні, читачі газети візьмуть щось корисне для себе, змінять своє ставлення до речей, на перший погляд, буденних, але таких важливих у нашому житті.

З повагою

Ваша читачка

П. Гуцинюк.

«Яворові сниться яворина…»

Етюд

Явори не плачуть, то лиш плачуть люди.

Та здається людям: плачуть і вони.

П. Скунць

Він стоїть на високому пагорбі і бачить далеко-далеко. А з гори Діл йому про щось таємниче нашіптують смереки. Йому більше трьохсот літ. Це явір, до якого я з раннього дитинства і до цих пір приходжу на сповідь.

Думаєте, дерева не вміють слухати і давати поради? Ще й як…

Маленькою дівчинкою, коли пробуджувалась земля, я побігла до свого друга похвалитися, що знаю літери і невдовзі стану школяркою. Раптом побачила, що явір плаче: великі краплини стікали з його крон і міцно проростали у рідну землю…

Притьмом я побігла до батька, який готував зерно до сівби:

– Таточку! Він плаче!

– Хто, дитинко?

– Явір!

Батько взяв мене на коліна і промовив:

– Усі дерева, дитино, навесні плачуть: береза, калина, ліщина, смерека, клен. Он глянь: із галузок винограду скапують цілющі соки. Вони живлять рідну землю, щоб та давала рясні плоди.

Неподалік від явора протікає цілюще джерельце, до якого часто ходжу причащатися. А тече воно із гори Кривошапка і ніколи не міліє, і не замерзає.

Я ходила до явора будь-якої пори року. Найчастіше – в юності. Прикладала вухо до товстого стовбура і розмовляла. А він давав досить корисні поради. Терпеливо слухав мої історії.

Недавно знову побігла я до нього. Привітно зашелестів вітами, ніби поклонився, заховав від пекучої спеки. Раптом я побачила гілочку цілком пожовтілу: «Чому так швидко? Це тільки серпень!». І зрозуміла: явір починає старіти! Раптом прямо мені на долоню впала велика краплина: «Що це? Сльози! Можливо…».

А скільки допомагав людям на своєму віку цей довгожитель: обідали, вечеряли під його розлогими кронами косарі, інколи й ночували. Ховалися у спеку женці, від холодних осінніх дощів і вітру, тулилися до його стовбура пастухи. Подорожні милувалися його нев’янучою красою.

…Під час Першої світової війни прадід Іван і прабаба Гафія орали волами нивку. З гори Діл шалено били гармати. Що ви гадаєте? Уже тоді явір захистив воликів і моїх предків від біди. Тому прадід Іван заповів своїм нащадкам: ніколи-ніколи не рубати явора. Хай живе, скільки Бог послав…

А чому так сумно зітхає мій друг? Поринає спогадами у минуле…

Сниться йому струнка і пишна яворина. Чого ж вони не поруч? А вона знайшла собі притулок над широким потічком, виросла висока і розлога. Кожного ранку вітається, шле поклін за високий пагорб своєму охоронцеві, оберегові. І вмить мені пригадалися рядки з пісні: «Яворові сниться яворина і її кохання молоде…».

Параска ГУЦИНЮК,

учитель Пасічнянської ЗОШ І-ІІІ ст.

серпень 2016-го.

***

Сірий дощ січе і січе

Нудно і безперестанно.

Чекаю весь час тебе,

Що прийдеш ти нежданно.

Ти ж бо знаєш, мій друже,

Що літо вповні…

Тому серце щемить все дужче,

Тому постійно ідуть дощі?

Похмуре небо злилося з горами,

Туман наліг.

Впилася міцно твоїми чарами

Навік, навік.

Та вірю: розвіє вітер

Хмари зловісні,

Припиняться сірі дощі,

Настануть дні ясні.

І час тяжкої розлуки,

Як повінь спливе.

У синій вечір, чарівний, тихий,

Зустріну я тебе.

с. Пасічна

10 липня 1982 р.

***

Прощальне коло журавлів крилатих,

Їх жде важка, незвідана дорога.

Стою під поглядом очей допитливих,

А в серці – радість і тривога.

Осінній вітер тихо шелестить,

Торкається легенько ніжних квітів.

Мені здається, що цю мить

Прожити варто все на світі.

Ловлю я порух дітвори,

Хочу ввійти в життя незримо.

Як важко жити без мети,

Так і без усмішки дитини.

Цікавість я читаю у очах

І радістю наповнюються груди.

Ростіть же гідними людьми,

Я перших вас ніколи не забуду.

1 вересня 2016 р.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!