Вона досить скромно, ввічливо, навіть, сором`язливо звертається у «Народну Волю», надсилаючи образок, вірш чи то новелетку. «Вельмишановна «Народна Воле»! Спасибі, що не ігноруєш мої творіння. В тобі я знайшла щирого друга, доброго порадника. Спасибі всім, хто працює над виданням цього надвірнянського вісника». «Сьогодні – 1 Вересня… Свої почуття я спробувала перелити у поезію», – такі ненав`язливі коротенькі передмовки до пропонованих віршів.
У дні, коли всесвітня павутина випробовує людину, перебуваючи у досить хиткому і тоншому від леза бритви сплетінні-викликові: переможе розум, мудрість, мистецтво, культура, духовність, краса чи демонський, диявольський натиск проти душі людської, затискатиме-душитиме оце усе Добро, вона, віриться, не втрачає віру у Слово. Українське Слово.
Параска Гуцинюк – учителька рідної мови і літератури у рідному селі. Мати, дружина, бабуся. Щемить і розкошує серце і душа від милих і неповторних родинних Козирок у Пасічній. Плекає юні душі. І вірить у них, як і в рідне слово. Побільше б таких незамулених джерел – совісті, мудрості, українськості, учительства.
Іван ГРИДЖУК.
Дорога подруго «Народна Воля!»
У цих рядках суща правда. Це все пережите, переболіле. Надрукуйте, будь ласка. Може, мої учні, читачі газети візьмуть щось корисне для себе, змінять своє ставлення до речей, на перший погляд, буденних, але таких важливих у нашому житті.
З повагою
Ваша читачка
П. Гуцинюк.
«Яворові сниться яворина…»
Етюд
Явори не плачуть, то лиш плачуть люди.
Та здається людям: плачуть і вони.
П. Скунць
Він стоїть на високому пагорбі і бачить далеко-далеко. А з гори Діл йому про щось таємниче нашіптують смереки. Йому більше трьохсот літ. Це явір, до якого я з раннього дитинства і до цих пір приходжу на сповідь.
Думаєте, дерева не вміють слухати і давати поради? Ще й як…
Маленькою дівчинкою, коли пробуджувалась земля, я побігла до свого друга похвалитися, що знаю літери і невдовзі стану школяркою. Раптом побачила, що явір плаче: великі краплини стікали з його крон і міцно проростали у рідну землю…
Притьмом я побігла до батька, який готував зерно до сівби:
– Таточку! Він плаче!
– Хто, дитинко?
– Явір!
Батько взяв мене на коліна і промовив:
– Усі дерева, дитино, навесні плачуть: береза, калина, ліщина, смерека, клен. Он глянь: із галузок винограду скапують цілющі соки. Вони живлять рідну землю, щоб та давала рясні плоди.
Неподалік від явора протікає цілюще джерельце, до якого часто ходжу причащатися. А тече воно із гори Кривошапка і ніколи не міліє, і не замерзає.
Я ходила до явора будь-якої пори року. Найчастіше – в юності. Прикладала вухо до товстого стовбура і розмовляла. А він давав досить корисні поради. Терпеливо слухав мої історії.
Недавно знову побігла я до нього. Привітно зашелестів вітами, ніби поклонився, заховав від пекучої спеки. Раптом я побачила гілочку цілком пожовтілу: «Чому так швидко? Це тільки серпень!». І зрозуміла: явір починає старіти! Раптом прямо мені на долоню впала велика краплина: «Що це? Сльози! Можливо…».
А скільки допомагав людям на своєму віку цей довгожитель: обідали, вечеряли під його розлогими кронами косарі, інколи й ночували. Ховалися у спеку женці, від холодних осінніх дощів і вітру, тулилися до його стовбура пастухи. Подорожні милувалися його нев’янучою красою.
…Під час Першої світової війни прадід Іван і прабаба Гафія орали волами нивку. З гори Діл шалено били гармати. Що ви гадаєте? Уже тоді явір захистив воликів і моїх предків від біди. Тому прадід Іван заповів своїм нащадкам: ніколи-ніколи не рубати явора. Хай живе, скільки Бог послав…
А чому так сумно зітхає мій друг? Поринає спогадами у минуле…
Сниться йому струнка і пишна яворина. Чого ж вони не поруч? А вона знайшла собі притулок над широким потічком, виросла висока і розлога. Кожного ранку вітається, шле поклін за високий пагорб своєму охоронцеві, оберегові. І вмить мені пригадалися рядки з пісні: «Яворові сниться яворина і її кохання молоде…».
Параска ГУЦИНЮК,
учитель Пасічнянської ЗОШ І-ІІІ ст.
серпень 2016-го.
***
Сірий дощ січе і січе
Нудно і безперестанно.
Чекаю весь час тебе,
Що прийдеш ти нежданно.
Ти ж бо знаєш, мій друже,
Що літо вповні…
Тому серце щемить все дужче,
Тому постійно ідуть дощі?
Похмуре небо злилося з горами,
Туман наліг.
Впилася міцно твоїми чарами
Навік, навік.
Та вірю: розвіє вітер
Хмари зловісні,
Припиняться сірі дощі,
Настануть дні ясні.
І час тяжкої розлуки,
Як повінь спливе.
У синій вечір, чарівний, тихий,
Зустріну я тебе.
с. Пасічна
10 липня 1982 р.
***
Прощальне коло журавлів крилатих,
Їх жде важка, незвідана дорога.
Стою під поглядом очей допитливих,
А в серці – радість і тривога.
Осінній вітер тихо шелестить,
Торкається легенько ніжних квітів.
Мені здається, що цю мить
Прожити варто все на світі.
Ловлю я порух дітвори,
Хочу ввійти в життя незримо.
Як важко жити без мети,
Так і без усмішки дитини.
Цікавість я читаю у очах
І радістю наповнюються груди.
Ростіть же гідними людьми,
Я перших вас ніколи не забуду.
1 вересня 2016 р.