Газета по-надвірнянськи
 

З журбою радість обнялась…

13 жовтня 2016, 13:19 | Рубрика: Суспільство Версія для друку Версія для друку 735 переглядів

До 65-річчя останньої депортації українців з етнічних земель

За підрахунками Об’єднання Товариств депортованих українців, від депортацій 1944–1951 років загалом постраждали майже 700 тисяч українців. Та донині долі депортованих, як і причини та наслідки депортацій, залишаються маловідомими широкому загалу.

В громадській свідомості депортації пов’язані виключно з операцією «Вісла» і сприймаються як трагедія лише лемків. Насправді ж депортації тривали упродовж 6 років після закінчення Другої світової війни і проводилися у чотири етапи.

Перший тривав упродовж 1944–1946 років на підставі таємно підписаної у липні 1944-го угоди про «обмін населенням», що стала підставою для переселенської акції українців із Краківського, Ряшівського та Люблінського воєводств в УРСР. Дев’ятого вересня того ж року в Любліні між Польською республікою та УРСР підписано угоду про так звану евакуацію (евакуація – організоване вивезення людей, підприємств, установ та різних матеріальних цінностей із небезпечної місцевості під час війни, стихійного лиха і т. д. – Новий тлумачний словник української мови. Т. 1. – К.: Аконіт, 2007. – С. 633) українців із Польщі до УРСР. Датою закінчення евакуації визначено 15 липня 1946 р.

Ця угода передбачала цілковиту добровільність у прийнятті рішень щодо виїзду українців з Польщі і поляків з України. Підставою для переселення стали списки осіб, котрі виявили бажання виїхати з Польщі. Але волевиявлення могло бути як письмовим, так і усним. І тут з`явилися необмежені можливості для зловживань, тобто примусу шляхом неконтрольованого внесення до списків осіб без їхнього відома й волі. Принципу добровільного виселення ніхто не дотримувався. Тому згідно з рішенням польського уряду 3 вересня 1945 року Військо Польське розпочало примусове насильницьке виселення українців із Польщі.

За період від 15 жовтня 1944-го до кінця липня 1945 р. виселено більше 480 тис. осіб. Та цим польський уряд не обмежився і протягом 1946-го з території Польщі примусово виселили ще понад 250 тисяч українців.

У 1947-му провели сумновідому операцію «Вісла», у ході якої  виселено близько 150 тисяч осіб українського походження на території у західній та північній частині польської держави, які до 1945 року належали Німеччині.

Третій етап стосувався демаркації державного кордону між СРСР та Польською Республікою, яка передбачала виселення людей із прикордонної смуги. У 1948-му жителі частини сіл Устянова та Лобізва Нижньо-Устріцького району тодішньої Дрогобицької області (а це 9125 українців) вимушено у місячний термін покинули рідні домівки. Тоді їх насильницьки виселили у ближні села, тобто залишили на території  Дрогобицької обл. Та у 1951-му цих людей виселили вдруге (цього разу вглиб УРСР) згідно з договором «про обмін територіями» задля «вирівнювання кордонів».

Ось як про це згадує жителька м. Надвірна Галина Мачита (дівоче прізвище – Возна), 1934 р. н., депортована з села Устянова: «Мені було 12 років, коли у квітні 1947 р. прийшов наказ про виселення. Село поділили на дві частини. Верхній кінець виселили, а другий кінець залишився на території Польщі. Нас виселили у с. Лип’я Стрілківського району на Дрогобиччині. Там ми прожили три з половиною роки і нас знову виселили».

Четвертий етап – наслідок домовленостей про «обмін територіями» між ПНР і СРСР. До Польщі відійшла ділянка етнічних українських теренів площею близько 480 кв. км – 41 село західної Бойківщини та місто Нижні-Устріки. Їхніх жителів – 32066 осіб – вигнали з рідних домівок і вивезли на схід та південь України.

Зокрема, зі Стрілківського району на Дрогобиччині до Одеської області депортували жителів сіл Бистре, Лип’я, Михновець. З Нижньо-Устріцького району на Одещину депортували жителів сіл Видрине, Дашівка, Дверничок, Поляна, Рівня, Росохате, Росолин, Середнє Мале, Скородне, Лобізва, Телешниця Ошварова, Устянова, Хміль; на Миколаївщину – жителів сіл Вільховець, Панищів, Соколє, Соколова Воля, Стервяжик, Хревт, Ялове, Ясінь; на Донеччину – жителів сіл Бандрів, Гошів, Гошівчик, Жолобок, Рябе, Мочари, Чорна; на Херсонщину – жителів сіл Береги Долішні, Журавин, Кривка, Шевченкове (Літовищі), Лодина, Смільник. Із Хирівського району на Донеччину депортували жителів сіл Коростенко, Ліскувате, Стебник, на Херсонщину – мешканців села Нанова.

Депортовані стали жителями чотирьох українських областей: Донецької (25 сіл), Одеської (20), Миколаївської (10) та Херсонської (5). Отже, у 60 селах південно-східної України компактно проживають українці, депортовані із західної Бойківщини. Згідно з документами 105 сімей робітників і службовців із Нижніх Устрік розселили у Дрогобицькій області.

Особливість останньої хвилі депортації у тому, що виселенню підлягали всі без винятку жителі без огляду на національність. Плани переселення не враховували думок та побажань людей, тобто виселені не мали права вільно обирати собі місце майбутнього проживання. Нерідко батьків і дітей, дорослих братів і сестер направляли у населені пункти, розташовані за сотню кілометрів один від одного. Селяни не мали права не тільки обирати для поселення інші місцевості, крім визначених, а й внутрішньо переселитися без особливого на те дозволу.

 Ось як про це згадує Адам Кріль – переселенець із с. Чорна: «Як приїхали ми на станцію Карань, то зрозуміли, що таке горе. Наші люди до такого не звикли. Худобу веземо, а там трави нема, все вигоріло. Згрузили нас під дерево, а на дереві жодного листка нема, все згоріло. А мухи лазять по землі такі червоні, як таргани. А ми таку худобу привезли гарну. Корів поприв’язували до дерева, вни ричат. Трава колюча, корови наші не пасут. Біда. А я мав дві корови. Я пішов у Карань, якось украдков, щоб колгосп не знав, оформили мене на роботу. Міська рада мене там приписала по воєнному білету, бо паспортів у нас не було, а замість паспорта нам видали переселенські білети. І тут викликали мене, віддали білет і кажут: «Іди, бо ти маєш в колгоспі робити». І будь здоров. І ми ся так зробили, як плєнні».

У такий спосіб держава намагалася закріпити переселенців у селах півдня та сходу України. Якщо у 1944–1948 роках депортованих скеровували у західні регіони УРСР, то у 1951-му – у її південну та східну частини республіки. Це означало, що вигнанці не лише проти своєї волі покидали малу батьківщину, а й вимушено пристосовувалися до незвичних кліматичних умов і нових методів господарювання. Вони потрапляли в оточення людей з дещо іншим історичним досвідом, а отже, ментальністю. Тому їхні страждання від депортації стали значно гострішими, а втрати у сенсі культурному значно більшими порівняно з депортованими у західну Україну, нові місця мешкання й оточення котрих не виявилися настільки контрастними.

Переселених примусово скерували переважно у відстаючі колгоспи півдня України з метою «підняти» господарства та покращити їх економічні показники. А ще хотіли розірвати родинні зв’язки, перетворити уродженців Бойківщини, котрі чинили опір радянській системі та колективізації, на звичайних колгоспників. Розселяючи бойків з одного села у кілька населених пунктів, влада мала намір поступово не тільки стерти пам’ять про визвольні змагання, а й знищити патріотичний дух селян.

Правду про українсько-польські відносини довго замовчували, відтак останню депортацію 1951 року дуже мало висвітлювали у ЗМІ. Останнім часом ми отримали доступ до архівних документів, з’явилося чимало публікацій на тему переселення 1951 року. «Акція-51. Останні свідки», «Акція-51. Книга пам’яті» Наталії Кляшторної, «Лодина» Василя Моця, «Остання депортація» Івана Ніточка, «Чорна. Втрачені українські села» Дарії Петречко – у всіх цих книгах на основі розповідей очевидців, архівних матеріалів, публікацій в українській пресі йдеться про трагедію бойків, які постраждали під час наисльницького виселення.

Особливу цінність мають розповіді депортованих, оскільки документи з українських етнічних теренів у тогочасних політичних умовах Польщі, як і документи радянських часів, не завжди є точними й об’єктивними, а окрему їх частину взагалі знищено. Майже немає наукових досліджень, які б торкалися цієї проблеми. Можливо, причина цього в тому, що в масштабах України це лише маленька частинка людських доль, нібито не варта уваги.

Уперше ці події описано у художньому творі, який ще чекає спонсорів для видання, – повісті Ганни Лисенко «Над потоком Чорним». На прикладі однієї сім’ї авторка показує розпач і митарства людей, змушених з чужої волі покидати рідні гори і селитися у степовому краї. У книзі йдеться про життя молодих бойків, котрі першими покинули рідні терени і поселилися у спекотних степових районах України. Повість передає тугу та біль не тільки за втраченими рідними обійстями, дзюркотливими струмочками та зеленими ялинками, а й за втраченим коханням.

У 2016-му виповнюється 65 років з часу останньої масової депортації українців з їхніх західних етнічних земель. Уже виросло нове покоління переселенців, для котрих нові терени стали рідними. Та чомусь до цього часу всі переселення з території Польщі не тільки преса, а інколи і самі переселенці називають операцією «Вісла», хоч вона мала внутрішньопольський характер.

Донині домінує думка, що нинішня територія Польщі поза межами України – це Лемківщина. Насправді ж терен, з якого у 1951 році провадили виселення, – це етнічна земля бойків – субетнічної групи українського народу. Понад 100 років тому цей край відвідував Іван Франко, досліджуючи побут бойківського краю й описавши його у праці «Етнографічна експедиція Бойківщиною». У сучасній польській краєзнавчій літературі цей терен визначається як бойківський. Збереглися навіть назви, такі як «бойківський заїзд» у с. Чорна, «бойківська світлиця» тощо. Та й самі переселенці у часи виселення наголошували, що виселяють їх із Бойківщини. Ось як про це писав Федір Радош із села Лип’я:

У п’ятдесят першім році сталася новина,

Заплакала-заридала наша Бойківщина,

Зажурилась-заплакала, стали ми думати,

За що наші рідні села будуть виселяти.

Тому переселенцям 1951 року, названим на сході України гуцулами, а на заході –  лемками, через півстоліття необхідно повернути їх правдиву назву – бойки. Ось як сказав парох о. Володимир Рабій, котрий мав парафію коло Сянока на Лемківщині: «Лемки також добрі і зичливі люди, як усі наші українці, і з ними я жив 20 літ. Якби не війна, був би там до сьогодні, але я син Бойківщини і таки бойко!».

Бережімо для майбутніх поколінь правду про трагедію примусового насильницького виселення тисяч українців із території Польщі. Про це зі сльозами на очах згадують очевидці тих подій. Ця правда послужить справі росту національної свідомості прийдешніх поколінь та гордості за наших дідів-прадідів. Не забуваймо і про тих, котрі навіки залишилися у рідній стороні і чиї могили ми можемо відвідувати тільки зрідка, бо нині вони на території іншої держави. Та завдяки голові суспільно-культурного товариства «Устріки» з Миколаєва Львівської області Вікторові Козоглодюку щорічно в останню неділю липня у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Устріках, в якій нині править греко-католицький священик, проводиться богослужіння. Також ми відвідуємо могилу Січових Стрільців, яка збереглася на цвинтарі біля церкви і яку доглядає секретар бойківського товариства «Устріки» Стефанія Гаврилець.

Цьогорічну Бойківську ватру запалили за участі отця Миколи Костецького з Перемисько-Варшавської архієпархії УГКЦ та заступника бургомістра міста Устріки Долішні. Звучали вітання організаторів, лірична пісня-гімн про переселення 1951 року і, звичайно ж, концертна програма з участю бойківських та лемківських колективів Польщі та України. Спогади та розповіді учасників перепліталися з віршами і піснями учасників дійства. А завершив свято під зеленими смерічками Бескидів запальний виступ тріо «Коралі» зі Львова.

…65 років тому нас вигнали з рідної землі і розсіяли по світу. Але жива наша пам’ять, тож ми щороку їдемо туди, де звучать голоси наших предків.

Дарія ПЕТРЕЧКО,

голова Івано-Франківського громадського товариства «Бойківщина».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!