У понеділок, 21 листопада ц. р., минає три роки, як на столичний майдан Незалежності вийшли найпрогресивніші представники української нації,
щоб зміцнити свою непохитну позицію щодо європейського сьогодення і майбуття України.
Так була розгорнута нова сторінка в історичному державотворенні, скроплена кров`ю Героїв Небесної Сотні, а нині – й захисників територіальної цілісності України на східному фронті.
Надвірнянщина однією з перших вийшла на свій, місцевий, Майдан у знак підтримки і солідарності із співвітчизниками. Серед тих, хто зорганізував й очолив революційні процеси у краї Іван Миколайович Бурій, заступник керівника апарату-начальник відділу з питань запобігання та виявлення корупції, оборонної і мобілізаційної роботи РДА. Він ділиться своїми спогадами про ще зовсім недалекі революційні дні:
– 21 листопада 2013-го, на свято Архистратига Михаїла, у будинку надвірнянської «Просвіти» зібралися активісти міського осередку «Просвіти» за ініціативою Михайла Ноняка провести надзвичайне засідання у той час, коли на майдані Незалежності у столиці студентська молодь організувала мирні акції на підтримку європейського курсу України. Бо, як ми пам`ятаємо, тодішня влада регіоналів на чолі з Януковичем, всупереч раніше задекларованим намірам ввійти до світової спільноти на правах асоційованого членства в ЄС, різко і несподівано змінила політику, зробивши напрямок у бік північного сусіда… до Росії. Тому молодь як найпрогресивніша частина українського суспільства першою висловила незгоду з такими подвійними стандартами, з невиконанням обіцянок.
Ми зібралися ввечері після 17-ї год. Тоді прийшли Тарас Бородач, Ганна Мохнач, Олександра Волинська, Наталія Зварчук, Любов Кепещук, Любов Середюк, Марта Корнієнко, Ганна Полатайко, Аріадна Срібна, Ірина Дем`янчук, Галина Бец, Ірина Свягла, а також представники Ради старійшини м. Надвірна, які потім допомагали чергувати у «Просвіті». На цьому надзвичайному засіданні ми обговорили тогочасні події у країні і столиці, зокрема. Тієї миті пролунала думка Любові Кепещук, що, можливо, нам також треба створити тут, у районному центрі, свій, місцевий, Майдан на підтримку студентів у Києві. Учасники надзвичайного засідання одноголосно підтримали таку ініціативу і вирішили на майдані Шевченка у Надвірній розгорнути наметове містечко. На другий день ми зателефонували лідерам місцевих партійних осередків Надвірнянщини. Зокрема, Михайло Ноняк зателефонував свободівцям Олегові Туєшину, Віталію Котлярову. Я особисто мав розмову з Надвірнянським міським головою Зіновієм Андрійовичем, ввів його у курс справи, запропонував долучитися до цієї справи. Зателефонували Романові Кузюку (на той час керівнику РО партії «УДАР»), Ігорю Писклинцю, котрий і нині очолює районну організацію «Батьківщини», а також директорові Надвірнянського коледжу НТУ Ростиславові Нагорному.
Настав ранок 22 листопада. Все відбувалося чітко за планом. Ми придбали бочки, завезли шини, дрова, розгорнули намети: один великий – від ВО «Свобода», від партії «Громадянська позиція». Пізніше свій намет розгорнули партійці «Батьківщини». Цілодобово Михайло Ноняк, Тарас Бородач, Олег Туєшин, Віталій Котляров і я чергували на майдані Шевченка. Особливо пильними старалися бути вночі,бо ніхто не знав, які можуть бути наслідки, як повернуться далі події. У той же день, 22 листопада, відбулася спільна позачергова сесія районної та міської рад, на якій депутати районної і міської рад також чітко і конкретно визначилися, підтримавши євроінтеграцію України.
Фактично Майдан у Надвірній уже утвердився, коли влада перейшла межу – побили студентів на столичному майдані Незалежності із 29-го на 30-те листопада. Після того просвітяни Михайло Ноняк, Тарас Бородач з однодумцями-свободівцями поїхали до Києва підтримати молодь безпосередньо на майдані Незалежності. Так розпочалася Революція Гідності.
Тут, у Надвірній, ми зорганізували Штаб спротиву, мобілізаційний штаб, які знаходилися у «Просвіті». У ті гарячі дні у приміщенні постійно чергували Ганна Мохнач, Любов Кепещук, Олександра Волинська, Любов Середюк, Марта Корнієнко, Ганна Полатайко, Аріадна Срібна, Ірина Дем`янчук, Галина Бец, Ірина Свягла, члени Ради старійшин, долучилася громадська активістка і тодішня телеведуча Тетяна Пришляк, громадські лідери Василь Половко, Тарас Олендій, Роман Мамчур і Надвірнянська Самооборона. Краяни приносили кошти, харчі і теплий одяг для протестувальників на Майдані. Ми взялися організовувати поїздки людей до революційної столиці. Я й донині вдячний Богу і тішуся з того, що ми відправили до Києва 750 чоловік і всі вони залишилися живими, щасливо повернувшись до своїх домівок. Бо перед кожною поїздкою ми спільно молилися, перехрещували транспорт, яким виїжджали. Нас дуже підтримували священнослужителі. Серед них – отець-декан Ігор Шліхутка та о. Андрій Бакота (надвірнянські церква Воздвиження Чесного Хреста та Собор Благовіщення Пресвятої Діви Марії УГКЦ), отець-декан Олег Траско (церква Святого Володимира УПЦ Київського патріархату), священики о. Андрій Будзак, о. Ярослав, парохи с. Гвізд о. Іван Гедзик, який їхав і на київський Майдан Незалежності, і був із вірянами у найскладніші дні Революції Гідності, с. Назавизів о. Роман Іванків, котрий неодноразово передавав фінансові ресурси від парафіян і від сільської громади. Практично всі громади збирали кошти на потреби Революції, зокрема, громади сіл Молодків, Верхній Майдан, Лісна Тарновиця, Фитьків, Перерісль, селища Битків та багато інших населених пунктів району. До штабу приходили краяни зі священиками, які без жодного сумніву передавали кошти. Ми також співпрацювали з Яремчанським штабом. Відправлення людей організовували цілодобово.
Визначальну роль відіграли також і нинішній депутат обласної ради Михайло Іваночко, який відстоював євроінтеграційний процес перед знахабнілими омонівцями у Києві, нинішній голова районної ради Іван Гурмак, котрий потім став «голосом» нашого, надвірнянського, молитовного Майдану, бо не кожна людина, повірте, могла взяти на себе таку відповідальність і сміливість заявляти вголос про речі, що не співпадали з політикою чинної у той час державної влади. У нас було і, сподіваюся, залишилося багато однодумців. У їх когорті і такі, котрі щиро жертвували 2-3 тис. грн. на потреби Революції, застерігаючи при цьому, не називати їх прізвища..
Зрештою, ми надійно бережемо списки всіх жертводавців і симпатиків Революції Гідності та Свободи, і обов`язково оприлюднимо їх прізвища, бо своїми безкорисливими вчинками вони, як могли, також творили Революцію, робили поступ до кращого життя у незалежній Україні. Та, вважаємо, поки що – не на часі відкривати ці списки.
Пам`ятаю, не всі автоперевізники бралися перевозити краян до Києва. Спочатку доводилося сутужно, нам пропонували різну вартість за такі послуги. Ті перевізники, які не залежали ні від кого, брали помірковану ціну. А траплялися й різні, з Івано-Франківська… Але ми тоді не торгувалися. У нас була одна мета, щоб люди у добротному транспортному засобі доїхали на столичний Майдан. Нині з приємністю згадую водіїв Михайла Іванюка, Віталія Дерещука, Володимира Семенишина, Болодимира Балацка, а також Романа Гурмака із Назавизова, який автобусом перевіз не один десяток людей у Київ. Пам`ятаю такий момент, коли зібралося багато людей, а автобусів більше не виявилося. Він якраз під`їхав і, з`ясувалося, що автобус перевантажений – у салоні знаходилися 74 жителі району. І він готовий був вирушати у дорогу. Але прибув ще один автотранспорт і таким чином вдалося нормально розмістити всіх протестувальників району.
Коли настали перші сутички з «беркутівцями» на Майдані, почали «озброювати» наших мітингувальників засобами захисту. Спочатку це дерев`яні щити, виготовлені на «Інтерплиті». Згодом відомий у Надвірній підприємець Володимир Передрук почав спеціально на своєму підприємстві виготовляти металеві щити. А як розпочалася вже реальна стрілянина, з`явилися перші поранені і вбиті, нам у штабі досить нелегко давалося рішення продовжувати відправляти краян до Києва. Усі ми розуміли, чим це може закінчитися, адже від ворожої кулі на Майдані Незалежності у революційні дні не був застрахований ніхто. Але люди робили свій вибір свідомо. Спочатку про наш новостворений штаб передавали «з уст в уста», а потім ми вивісили на велелюдних місцях контактні телефони і так налагоджували постійний зв`язок із громадами сіл району. Водночас нам активно допомагали підприємці Володимир Тисячний, Роман Кочержук, Володимир Троценко та чимало інших людей доброї волі, прізвища яких я уже й не пам`ятаю, але, гадаю, їх справи зарахуються їм на Небесах, як і справи тих краян, котрі, начебто, здавалися не такими помітними, але виявилися дуже важливими. Приміром, надвірнянка Марія Юрчук після Революції Гідності активно зайнялася волонтерством і донині допомагає продуктами харчування бійцям російсько-української війни. Постійно координували дії зі створеним опісля районним штабом спротиву, яким спочатку керував Іван Гурмак, а потім я; з керівниками районних партосередків, громадськими активістами, з Надвірнянською мерією, звідки йшла систематична різнопланова допомога.
Щосереди на майдані Шевченка у Надвірній відбувалося віче, а щодня – молитви за участі отців-деканів Ігоря Шліхутки та Олега Траска, а під орудою молодої надвірнянки Віри Мамчук читали молитви на вервиці.
Останній намет ми демонтували напередодні свята випускників міста, який проводиться щоразу наприкінці навчального року. Від початку до завершення Майдану духовним співом нас підтримував хор Церкви Воздвиження Чесного Хреста під орудою Надії Мацьків і молитовний Майдан, до якого своєю постійною участю долучилися і працівники соціальної сфери Романія Стецюк, Світлана Бурій, Любов Петроняк.
Усе Прикарпаття включилося у серйозне протистояння з тодішньою владою, щоб жилося легше, краще, багатше, чесніше. Надвірнянщина стала однією з провідних ланок у цьому революційному процесі. Чи відчували ми у той час стеження спецслужб? На це питання відповім так: і в тих органах, як з`ясувалося, працюють порядні люди. Адже у кожного з нас, особливо тих, котрі на посадах, є вибір: діяти за вказівкою, не роздумуючи про наслідки, або вчинити по-людськи, по совісті. І це – обнадіює, що в правоохоронній системі ще не перевелися фахівці, які за жодних обставин не пішли на компроміс із власною совістю.
Напередодні Дня Гідності та Свободи сердечно вітаю всіх, котрі поруч з нами, просвітянами, сміливо стояли у лавах незгодних із тодішнім режимом прокремлівської влади в Україні. Дякую, друзі-однодумці, що у найкритичніші моменти того часу ми залищалися разом і спільно долали всі труднощі. Знаю, що і зараз нас єднає спільна мета і заповітна мрія жити в європейській Україні. Ми вистояли, але на долю нашого народу випало ще більше випробування – війна з російським агресором. Україна перебуває у невизначеному становищі, що, за визначенням політологів, характеризується як «ні миру, ні війни». І це ще більше виснажує нашу молоду незалежну державу, призводить до щоденних людських жертв. Тому повинні вистояти і на східному фронті у двобої з лютим північним звіром. Ми піднялися з колін, за Європейську Україну, але не знаємо чим завершиться саміт 24 листопада. Як відомо, позавчора, у середу, 16 листопада, Верховна Рада України звернулася до Європарламенту з проханням ухвалити рішення про надання безвізового режиму Україні уже до кінця цього року. Та, навіть, якщо і цього разу надії українців не справдяться, ми не перестанемо вірити, не перестанемо боротися, не перестанемо працювати. Бо лише у твердій вірі, у щоденній праці зможемо реалізувати одвічну мрію – жити у європейській державі. Тож, до праці, дорогі краяни!
Леся ДУТЧАК «Народна Воля».