Минуло 74 роки із дня створення 14 жовтня 1942 р., на свято Покрови Пресвятої Богородиці, найлегендарнішої з усіх армій руху Опору в роки Другої світової війни – Української Повстанської Армії. Це було військо, котре увійшло в історію українського супротиву і стало унікальним у світовій історії явищем – діюча самостійна армія без незалежної держави.
Зі створенням УПА уся Західна Україна запалала вогнем національно-визвольної боротьби проти коричневих, а згодом червоних окупантів. Боротьба проти рабства й тиранії двох величезних монстрів-держав побудована на засадах українства й обов’язку військової служби і спрямована на незалежність та свободу. Із наближенням свята Покрови поринаєм знову і знову у сумні спомини: «Скільки молодих людей віддали у ті буремні роки свої життя за свободу Вітчизни. Яким високим був їхній душевний порив, відданість Україні, патріотизм, а зразки мужності і героїзму є неперевершеними і завжди будуть викликати захоплення та пробуджувати у нас національний дух!». У горнилі жертовної боротьби Україна втрачала своїх кращих борців. Боротися із значно переважаючими, озброєними до зубів, каральними органами НКВД довелося надзвичайно важко. У 1945-му відбувалися запеклі бої українських повстанців у Чорному Лісі. Усі сили НКВД, чорні сили убивць і зрадників кинули проти тактичного відтинку (22 «Чорний ліс», УПА). Уцілілі підрозділи змушені прориватись із боями у гори. Настала зима, а з нею і Різдвяні свята. «Сумні, сумні свята в сорок шостім році, по всій нашій Україні плач на кожнім кроці» – голосила коляда.
Яскравим взірцем неперевершеної мужності і героїзму є бій групи повстанців зі значно переважаючими силами НКВД у с. Красна, в урочищі Вівчина, у хаті Миколи Гнатюка Федоровича 9 січня 1946року. Саме до його хатини ввечері підійшла група повстанців, яка передислоковувалась у Карпати, щоб зігрітись і відпочити. Стомлені важким переходом, померзлі повстанці після вечері поснули. І хоч виставили сторожу, та ворог діяв підступно. При допомозі зрадника знешкодив двох стійкових, яких виставили за декілька метрів від хати, біля сусідніх осель, по ліву і по праву сторону, й оточив подвір’я. Трапилося це приблизно 11-ї години. Господиня хати готувала їжу повстанцям. У цей час зайшов вартовий, щоб помінятись із товаришем на стійці. Ніч тоді була морозяною і місячною. Господиня як поралась біля печі, так і завмерла. Вона першою замітила ворога. «Йой, совіти!» – зойкнула вона, побачивши відблиск зірок на шапках. «Тихо, газдинько. Я зараз перевірю» – сказав вартовий і вийшов надвір. Загорода миттєво наповнилась ворогом. Вартового вбили. «Бандєровци, сдавайтєсь!» – пролунало знадвору. Партизани у метушні схоплювались і рвались до зброї. Але можна уявити, якою виявилася реакція стомлених довгим переходом, змерзлих повстанців, котрі тільки побачили перший сон. Після поданої команди почався масовий обстріл хати з автоматів та кулеметів. Перша куля влучила у лампу.
Згадує ті трагічні події Гнатюк Василь Миколайович, 1940 р. н.: «Мені хоч минуло 5 років, але той бій і трагедію я запам’ятав на все життя. Ми лежали, притиснуті батьком до підлоги. Не знаємо, просто чудом залишились тоді живими. Після зливи куль надійшла команда: «Гражданскіє, виходітє!». Батько з матір’ю виводили мене з братом із хати. Пам’ятаємо, як тепер, цілу загороду чекістів, які спрямували дула автоматів на хату. Біля криниці встановили два кулемети – «дехтярі». Із хати тоді вийшов також наш родич Іван Дем’янів, котрий переховувався від чекістів, бо його син Микола Дем’янів – боєць УПА, загинув, і за рідними влаштували справжнє полювання. Коли батько переступав поріг, то сліпа куля влучила йому в ліве око і пройшла навиліт через скроню. Не знаємо, але, напевно, сам Бог його врятував тоді від смерті. Ми вже із пораненим батьком зайшли до хати сусіда Петра Поповича. А потім знову почалась шалена стрілянина. Постанці відстрілювались, але сили виявились нерівними. Ми пам’ятаємо добре, як запалала наша хата, а згодом стайня із стодолою. Із болем і сльозами на очах дивились, як горить наша домівка. Коли згоріла солома на хаті, почали горіти кізли. Ми бачили на поді (горищі) ще живого повстанця, котрий перетворився на палаючий смолоскип. Він міг ще тоді врятуватись, здавшись ворогові, але ні стогону, ні зойку, ні слів про помилування не пролунало. Із того бою вцілілим вийшов один повстанець, котрий накинув писану верету на плечі і крикнувши: «Гражданскій!» – зник під покровом ночі у потоки. Неможливо передати, що ми тільки пережили тієї ночі. Коли згоріла хата, до сусіда зайшли чекісти і хотіли, клацаючи затворами, добити батька. Ми пищали, захистивши його своїми тілами: «Не стріляйте! Це наш тато. Після деяких вагань вони відійшли».
У тому бою загинули і згоріли 9 повстанців. Можливо, хтось був і поранений, але ніхто не просив пощади і так із вогнем увійшли у безсмертя, згорівши у тріскучому полум’ї, вкривши себе немеркнучою славою. Трьох партизанів, які перебували на стійці, чекісти-професійні вбивці прибрали, швидше за все, підповзли і прирізали, тому що пострілів не чули. Їхні тіла забрали з місця трагедії для впізнання. На другий день люди посходились і зі згарища позбирали обгорілі кістки повстанців, котрі захоронили недалеко на полі, на місці, де вже раніше поховали загиблого односельчанина Івана Боднара. Згодом поховали біля могили ще одного невідомого героя, убитого у лісі повстанця. На могилі встановили три хрести. Односельчани бережно ставились до святого місця похованих героїв. І хоч за радянської влади жили у страху, на Великодні свята прикрашали хрести віночками. У 1990-му з ініціативи сільського осередку Народного Руху України поновили хрести та посадили алейку із беріз та лип.
Кажуть, що УПА – це армія безіменних. За всіма правилами партизанської війни та військової стратегії бійці носили псевдоніми, навіть рідні не знали справжніх імен один одного. Розкривати їх можна було тільки після смерті. Багато бійців, переживаючи за своїх рідних, щоб вороги їх не репресували, не дозволяли розкривати свої імена. Відомому дослідникові героїчної боротьби ОУН-УПА на теренах Прикарпаття Іванові Кметюку вдалось дізнатись про двох повстанців, котрі загинули у тому бою. Випадково познайомився із Шуляром Орестом Дмитровичем, професором Прикарпатського університету, сином загиблого у тому бою повстанця. Він згадував, що тільки із проголошенням незалежності мати вповіла йому правду: «Тепер, Оресте, я скажу тобі, де загинув твій батько. Він загинув у бою у Красній, на свято Штефана 1946 року і похований у могилі, де встановлено три хрести». Згодом Іванові Кметюку вдалось установити прізвище ще одного повстанця. Тепер відомо про двох героїв. Ними виявились уродженці села Павлівка Тисменицького району: Шуляр Дмитро Олексійович, 1911 р. н., псевдо «Січовик» та Сас Роман Дмитрович, 1925 р. н. Прізвища решту повстанців не відомі.
Щороку учні Краснянської школи у рамках проведення Великодньої толоки та напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці впорядковують пам’ятні місця у селі та могили загиблих героїв. Уже стало традицією проводити в урочищі Вівчина лінійки-реквієми до річниці створення УПА. Недаремно кажуть, що людина живе до тих пір, поки про неї пам’ятають і в цьому полягає безсмертність наших героїв. Спливали роки. Із часу проголошення незалежності минуло 25 років. Повиростали дерева, похилились на могилах героїв хрести. З ініціативи вчителя фізичної культури та захисту Вітчизни Дмитра Данилюка, активного учасника двох революцій, учасника війни на сході України оновили могили загиблих повстанців в урочищі Вівчина. Активно долучились до впорядкування група молодих односельців, учасники Революції Гідності, котрі зробили багато добрих справ для села. Саме вони виклали доріжку із каменю, вирізали на могилі кам’яний тризуб, встановили нові хрести. Допомагали коштами, матеріалами, роботою всі, котрі шанують героїчне минуле нашого народу: депутат Івано-Франківської обласної ради, підприємець із Ланчина Юрій Голіней, а також Василь Гнатюк, учні та вчителі школи, працівники сільської ради, односельчани. За це їм велика подяка від Бога. Через несприятливі погодні умови усе доводилось відкладати посвячення оновленої могили.
І ось, 8 листопада, відбувся мітинг-реквієм на могилі загиблих повстанців. Прийшли, не дивлячись на віддаленість від села, односельчани. Учні та вчителі школи організовано здійснили патріотичну ходу «Слідами безсмертної звитяги героїв». Приїхали кореспонденти 5-го телеканалу і син загиблого повстанця Шуляр Орест Дмитрович. Досить хвилюючим став реквієм. Учні розпочали його виконанням Державного Гімну. Панахиду за полеглими бійцями УПА відправили душпастирі села отець-мітрат Іван Бойко та отець Іван Вексюк. Відтворили у розповіді картини бою повстанців зі значно переважаючими силами НКВД. У скорботі схилили голови присутні, опущені над могилами повстанців прапори. Із проведенням мітингу проходило своєрідне єднання героїв минулого покоління і теперішніх, котрі захищають зі зброєю у руках територіальну цілісність нашої держави на сході України – адже передали учням школи бойові прапори із автографами. Як зазначив учасник мітингу Іван Кметюк у своїй полум’яній промові: «Ніхто і ніколи нас не здолав і не здолає. Бо наш народ, не дивлячись на всі ті гноблення і злочини, що робили наші вороги, мов фенікс воскресає із попелу». Завершився мітинг-реквієм виконанням повстанських пісень і Державного Гімну України.
Наш край у часи нацизму і більшовизму кипів і загартовувався, страждав і боровся. І як не доводилося важко, який небезпечний це був шлях боротьби, люди все-таки ставали у смертельний двобій із супостатом. Йшли, щоб продовжити багатовікову боротьбу за волю, їхнім гаслом було «Краще смерть, ніж неволя». Роман Шухевич зазначав: «Героїчна боротьба УПА й визвольного революційного підпілля – це найбільш героїчна доба в історії України… На героїзмі УПА й визвольного революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління». І сьогодні героїзм бійців УПА надихає бійців на передовій на боротьбу із російським агресором та бандами сепаратистів. Дорожімо славою теперішніх героїв і пам’ятаймо про загиблих героїв за свободу Вітчизни усіх визвольних змагань.
…Ще здалеку, з’їжджаючи з гори Клифки, можна побачити в урочищі Вівчина, серед алейки беріз і лип, три хрести, під якими покояться загиблі повстанці. Спіть вічним сном, герої безсмертної слави! І кожний раз, проходячи повз ці могили, низько схилімо голови, бо у них покояться патріоти, котрі впали смертю хоробрих у жорстокому бою. Вони не здались на милість супостата, а з полум’ям палаючої хати увійшли в безсмертя. Схиляймо низько голови над кожною могилою загиблих героїв. Бо у них лежить серце Вітчизни, у них захована наша слава, про яку ми не маємо права забути і повинні зберегти та донести до майбутніх поколінь.
Слава Україні! Героям Слава!
Федір КУХАРЧУК,
директор Краснянської ЗОШ І-ІІІ ст.,
голова сільського осередку товариства «Просвіта».
Версія для друку
549 переглядів
