Газета по-надвірнянськи
 

Їх поєднав Іван Франко

16 грудня 2016, 12:37 | Рубрика: Літературне дослідження Версія для друку Версія для друку 4,079 переглядів

Закінчення. Початок у № 135-137 від 9 грудня 2016 р.

У спогадах А. Домбровського записано: «В Довгому прожила вона рік. Подружила з Анною Франко, котра опісля вже в Америці написала п`єсу «Учителька», в якій учителькою виступає Марійка Підгірянка. П`єсу прислала на її вісімдесятиріччя. П`єса написана закарпатським і я передав її Інститутові суспільних наук УАН у Львові для використання говіркового матеріалу Закарпаття». У своїй книзі «Писання», що вийшла у Дрогобичі 2006 року, Анна Франко-Ключко тепло згадує про свою «домашню помічницю Марію …», як вони разом випікали паску і ходили на Великдень 1928 року до церкви у Карпатській Україні, а також описує цікавий епізод, як вона малою з татом була на святі Миколая у школі на рідній Галичині.

Мій шкільний учитель Василь Слезінський про зв`язки Марійки Підгірянки з Іваном Франком виклав у розлогому дослідженні «З Франком у серці», надрукованому у надвірнянській районній газеті «Радянська Верховина» від 27 січня 1990 року.

Роками досліджуючи й вивчаючи життєпис народної учительки й поетеси Марійки Підгірянки, переконався, що її чоловік Августин – також талановитий педагог і здібний громадський організатор, добре знався з Іваном Франком. Він брав неабияку участь у державотворенні Західно-Української Народної Республіки, один із 163-х членів Української Національної Ради. Громадськість Тлумацького повіту обрала його делегатом на форум Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року на Софіївському майдані у Києві. Відразу після свіжих вікопомних подій справжня патріотка своєї землі, народна вчителька й поетеса Марійка Підгірянка надрукувала свою величальну оду «Воскресла Україна» у Коломийському часописі «Покутський вісник» (№ 31 за 1919 р.).

У бібліотеці Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття зберігається його лист зі Львова до заступника директора Музею Мирослави Сахро, датований 11 липня 1974 року. У ньому наприкінці читаємо: «…почав обдумувати план написання біографії Марійки Підгірянки. До написання біографії зобов`язано мене статтею у «Вільній Україні» (тодішня львівська обласна газета 2-ї половини ХХ ст. з такою, здавалося б, разною промовистою назвою, а за змістом наповнення служила ворожій комуністичній ідеології Радянської України – В. Л.), в якій, вихваливши на всі лади мої спомини про Івана Франка, у закінченні статті вихваляючи пам`ятливість 94-літнього старика ( А. Домбровського – В. Л.), сподіваються, що побачать ще біографію письменниці Марійки Підгірянки, яка вийшла зі школи І. Франка».

На жаль, у газетних нетрях львівської компартійної преси поки що не вдалося знайти спогади А. Домбровського про І. Франка. Та зовсім недавно натрапив на ті ж, може, спогади «Він бачив і слухав Каменяра» у районній компартійній райгазеті «Зоря Рахівщини» Закарпатської області за 1976 рік. Авторка цієї статті тодішня молода учителька Відричанської середньої школи Ганна Кабаль (закінчила філологічний факультет Ужгородського держуніверситету і зараз викладає гуманітарні дисципліни в Українській школі у Празі), вивчаючи творчий шлях Марійки Підгірянки, котра десять років проживала й творила на Закарпатті, зустрічалася у Рудно під Львовом із 96-річним чоловіком поетеси Августином Домбровським.

Ось окремі моменти з цієї публікації про Івана Франка, з яким не раз зустрічався і розмовляв Августин Домбровський. «У 1898 році, – згадує він, – я, як молодий учитель, знаходився у Тернополі. У квітні там відбувалося учительське віче. На нього приїхав уже широко відомий Іван Франко. Минали хвилини чекання. Навколо була урочиста тиша. І ось дещо схвильовано, поправляючи жилет, Іван Франко наблизився до гурту. Коли збори було відкрито, загриміли оплески як поет йшов до трибуни. Звертаючись до вчителів, він сказав: «Ваша боротьба з церквою за культуру і освіту на селі буде нелегкою. Треба так працювати, щоб не викликати проти себе людей, потрібно увійти в їх довір`я, знайти собі довірливих, щоб ви змогли працювати проти зла».

«Після зборів Івана Франка, – читаємо далі, – селяни Думка і Яремко запросили на обід в ресторан, що знаходився в передмісті Тернополя Загребеллі. До мене підійшов один з студентів – учасник підпільного самоосвітнього гуртка Остап Зінов`їв і повідомив, щоб я о третій годині по полудню був на Загребельнім мості, що через ріку Серет. Ніколи не забуду тієї зустрічі з Франком. Подаючи мені руку, письменник сказав: «Підеш на село «біду товкти», але як будеш ощадно жити – виживеш. На тебе будуть спрямовані перші очі поміщика, орендаря, ксьондза. Твоїми помічниками будуть знедолені селяни, твоя воля і віра в перемогу…».

У селі Голубиці, тоді Бродівського повіту на Львівщині, енергійний учитель Августин Домбровський відкрив народну початкову школу. Одного разу, – згадує він, – священик, виступаючи на уроках божого закону (тут подається з малої букви – В. Л.), сказав учням: «Франко – безбожник і люцифер». Потім прочитав статті, написані про Франка в буржуазних газетах, як про противника католицької віри і церкви взагалі.

– Коли запитав мене Василянин, – каже А. Домбровський, – чи я знайомий з тими матеріалами, я відповів: «Мене не обходить, що пише Франко про церкву. Я люблю його за те, що він робить корисну справу для нашого народу». Тоді в класі вибухнули оплески. І того ж дня мене звільнили з роботи…

Друга зустріч Домбровського з Франком, з яким був і його друг Михайло Павлик, відбулася у Львові у 1899 році на учительському віче.

– Під час нашої зустрічі, – згадує Августин Антонович, – Франко сказав мені: «Правильно робите, що піднімаєте селян на боротьбу проти адміністрації панської, проти шляхти, але потрібно правильно продумувати шляхи боротьби, якими ведете людей. І тоді результати тяжкої праці будуть успішними. Громади держися, молодче, громади, прислухайся до кожного слова селянина, його думки».

Знаємо, що потім ще кілька разів зустрічався А. Домбровський із Каменярем. Та достеменно не знаємо, чи в згадувану статтю Ганни Кабаль «Він бачив і слухав Каменяра», надрукованій у рахівській газеті ще в радянську добу, не втрутилися з поправками «на свій підвладний смак» комуністичні цензори. Відчуваю, що так, на жаль, і сталося. Бо, як знаємо, в усі часи мудре слово мислителя Івана Франка використовували вигідно для себе політики. Оригінали рукописних спогадів А. А. Домбровського про Івана Франка не збереглися. Тому важко тепер щось стверджувати.

У тій газеті “Зоря Рахівщини” за 17 грудня 1974 року, вже згадуваної авторки Ганни Кабаль, читаємо її допис “Вчила дітей трударів” про закарпатський період життя Марійки Підгірянки, і як керівник драмгуртка Діловецької школи мандрувала з юними артистами гірськими селами Рахівського району з постановкою п’єси “В чужім пір’ї Марійки Підгірянки”, яка, до речі, є найкращою в патріотично-духовному вихованні молоді.

Вартує уваги той факт, що син відомого учительського подружжя Августина й Марії Домбровських, які гідно йшли торованим шляхом Шевченка і Франка, Остап, котрий працював на кафедрі французької мови у Львівському університеті ім. Івана Франка, у 1954-му захистив кандидатську дисертацію на тему «Іван Франко – перекладач і популяризатор Данте». У фондах Музею Марійки Підгірянки, що у Білих Ославах, зберігається з дарчим авторським підписом Остапа Домбровського «Науковий збірник ЛДУ» (Львівський державний університет – В. Л.) № 6 за 1958 рік, де вміщено його монографію «Іван Франко – теоретик перекладу». До речі, у Франковому університеті тепер працює на кафедрі класичної літератури його середущий син Роман. Відразу подумалося: якщо б Остап знав від батька про якогось «іншого Франка», то, напевно, у ті атеїстичні погромні часи у Радянській Україні, вибрав би, певно, легшу тему для своєї наукової праці. Істинно: щось вигадувати й перекручувати не личить порядним людям.

Та й згаданий уже нам М. Мочульський, який добре знався з І. Франком, особливо в приостанні роки його життя, ніде й словом й не мовить, щоб Франко десь виступив проти релігії.

Здавна наш волелюбний народ визнає і шанує величні постаті своїх корифеїв культури і літератури – Шевченка і Франка, обожнює їх як святих світських мучеників Української землі, вважаючи їх покровителями України.

Ще з часів українського відродження перших двох десятиліть двадцятого століття портретна пара українських світочів Шевченка і Франка, уквітчана вишиваними рушниками, на покуті під образами, своєрідно доповнювала у хаті іконостас євангельських святителів.

Величчю Франкового духу, як титана української нації, який вийшов із Галичини, завжди гордилася прогресивна інтелігенція і весь простий люд. Тільки радянська пропагандистська кампанія вірила в «іншого Франка», подаючи його у тоталітарні часи вигідного комуністичній системі.

І насамкінець. Читаючи-пере­читуючи вже згадувані спогади, все більше переконуєшся, що інтелігентно-шляхетна родина Домбровських правдиво сповідувала християнські моральні принципи життя, що з давніх-давен передавалися в Україні. Із приємністю згадують вікнянський період життя подружжя Домбровських на Тлумаччині з 1945-1957 рр. автори книги «Вікняни: з правіків до сьогодення» (Львів. 2007). Зокрема, про Августина Домбровського пишуть, що він належав до покоління української інтелігенції високого європейського рівня культури, що обстоювала честь і незалежність України, право на рідну школу й освіту, власні здобутки у галузі мистецтва, державотворення, добробуту народу. Зі слів дочки поетеси Дарії знаємо, що її батьки за нелюбов до радянської влади, за щирою порадою одного з працівників тодішньої служби державної безпеки, змушені покинути придністровське село Вікняни й перебратися на Львівщину.

У рукописній спадщині Марійки Підгірянки є вірш «Україні», написаний 18 квітня 1959 р., за 4 роки до її смерті. В ньому поетеса ніби підсумовує свій кочовий учительський життєпробіг у неволі на рідній не своїй землі упродовж одного ХХ сторіччя такими пророчими рядками, які ще з дитинства в її душі вилонювалися під покровом славетних геніїв України – Кобзаря й Каменяра:

Зве Тебе мова гомінка,

Що я вже назначений,

Шляхом Шевченка і Франка

В світ підеш, Україно!

Нагадаю, що поетеса Марійка Підгірянка похована  майже поряд з Іваном Франком на Личаківському цвинтарі у Львові.

Із самого дитинства на виховання Марійки – майбутньої поетеси мав вплив її дідусь-священик Микола Волошин та її чотири тітки (усі заміжні за священиків). Та найбільше вона любила й цінувала серед своїх чотирьох вуйків-священиків вуйка о. Івана Попеля, який мав парафію у Довгополі Верховинського району, що на лівому березі Білого Черемошу. У нього вона часто гостювала, брала читати книжки з його великої бібліотеки. Залюбки від цього прогресивного священика слухала про Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Івана Франка, котрі під час подорожей Гуцульщиною зупинялися у його домі.

Можливо, тоді, як Іван Франко «два літа жив у Довгополі в отця Івана Попеля, який міг нахвалитися знаному митцеві поетичного письма про свою племінницю Марійку, якої дитинство і юність промайнуло в підгірських селах Білі Ослави й Уторопи, яка, на його думку, пише гарні вірші, якщо їх навіть друкують львівські часописи під псевдонімом «Підгірянка».

При тому, сподіваючись, що Іван Франко міг не тільки вже чути, але й милуватися краєвидами  рідних поетесі Білих Ослав з її красунею найвищою тут горою Рокита, коли потягом зі Львова приїжджав у містечко Делятин над Прутом до Ворохти, добираючись у Криворівню. Або іншого разу, мав змогу ще ближче любуватися оспівану опришківську Рокиту, коли ходив пішки з Коломиї до товариша Кирила Геника у Нижній Березів Косівського району.

Може й тому Марійка Підгірянка так тонко знала народні традиції, звичаї й обряди, що вдало впліталися у канву її прозових і поетичних творів на релігійно-патріотичну тематику. Львівський композитор, священик о. Йосип Кишакевич ставив на музику її вірші. Свого часу Марійка Підгірянка з автографом подарувала п`єсу «Вертеп» митрополиту Андрею Шептицькому.

Знаємо, що Августин і Марійка сповідалися і вінчалися у церкві с. Уторопи на Косівщині, в якій служив о. Кобринський. Їх хлопчиків Остапа й Романа хрестив у церкві села Рибне, біля Кут, над Черемошем, священик о. Юліан Герасимович. Подружжя Домбровських довго дружило з Герасимовичами. А почалося з першого дня перебування Августина у Рибному, коли зайшов у хату місцевого пароха, щоб забрати ключі від школи.

Збереглася весільна знимка, датована липнем 1939-го, на якій перед Михайлівським храмом у Коломиї стоять наречені Маркіян і Ліда, третій син Домбровських.

Хіба могли після цього всього наші галичани-учителі Домбровські не дотримуватися Франкового заповіту «Нам пора для України жить», які почули з уст самого генія?! З часом Марійка Підгірянка ніби продовжила Каменяра своїми рядками:

Для Вкраїни вірно жиймо,

Їй віддаймо труди.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!